Володимир Дрозд - Катастрофа (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.docx)Volodymyr_drozd_katastrofa.docx249 Кб1716
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2)Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2528 Кб1660
«Стільки енергії було на людях, а за хвилину зів'яв. Що ж, можливо, так і треба: оптимізм для мас. Але секретареві боїться дзвонити не тому, що пізно. За своїми песиками та кроликами він забув його вказівку і тепер думає, як легше викрутитись. Знову все лягає на плечі сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночі, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнішого випадку не трапиться, він хоче, щоб я сам набився, яка ницість...»

— Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвітер збеленів, але стримався, бо що йому лишалося робити. «Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованців випише, а за свою — тридцять». Загатний стукнув кулаком по стіні, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволені одне одним. Дівері прочинила коректор.

— Сідайте за машинку, — сказав Іван.— Я диктуватиму передову.

 

(Оце буде вистава, побачите!..)

— Сигарету! — скомандував Іван. До нього потяглися руки Гуляйвітра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улині пальці лежали на клавішах друкарської машинки. Руки Молохви ніжили тріснуте настільне скло — папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собі чекав вистави, що передбачалась. Іван прийняв з проходу стільця: зайві речі заважають думати. Гуляйвітер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина кімнати — сцена. Затягся і несподівано сильним, виразним голосом почав: «На полях достигло золото. Крапка. Тисячі гектарів прославленої королеви чекають невтомних хліборобських рук. Серце господаря не може битися спокійно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засіками...»

Друкарська машинка улесливо задихалася в погоні за Івановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачів чекання й подив. Він штовхнув вікно — електролампочки стрибнули в безвість, гілля шовковиць попливло до кімнати. Дихнув глибоко, тричі, за системою йогів, аби посвіжішало в голові. Різко обернувся: «Руки господаря не дадуть загинути жодній стеблині, жодному зерняткові. Абзац. Ми стоїмо на порозі великої битви за врожай. Ще день-два — і на золотисті поля вирушать сотні машин, тисячі й тисячі трударів. Перемога залежить від того, як ми підготувалися до вирішальної хвилини...»

Руки в кишені, пішов між столів, з кутка в куток. Очі замислено відсутні, весь у собі, в думках, у словах, що легко шелестіли, випереджаючи перестук друкарської машинки. І водночас ніби на кіноплівку себе знімав. Загальний план: кімната, глядачі, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середній план: друкарська машинка, залитий чорнилом стіл, інтелігентна людина іде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чіткі рухи губ; крупний план: на білому папері літери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокі, стомлені очі людини...

Справжні нездари, хоч ліквідовуй газету, коли він поїде з Терехівки. «Товариші колгоспники! Докладемо всіх зусиль — ні, закреслити, сухувато, — хай спокій нікому й не сниться у ці гарячі дні! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив і роблю, аби якнайшвидше зібрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соціалістичного змагання на других жнивах». З останніми словами Іван закрив обличчя долонями, ніби стомився до краю, потім поволі опустив руки і видихнув: «Знак оклику, все... Редактору на підпис...»

Пріся стояла на порозі, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:

— Талантище...

Метнувся з кімнати, ніби розчулений актор зі сцени.

Гуляйвітер мовчки розписався на першім аркуші передової.

 

Передову віддали в друкарню. За каси стали складачі. Гуляйвітер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвітер, як завжди, пристрасно, Дзядзько — бавлячись, але не без потаємної думки. Іван Кирилович нашорошився за столом, ніби горобець на морозі; він уже нікуди не спішив, ні в що не грався. Недавня вистава посеред кімнати для трьох посередностей, його свідоме лицедійство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передової — усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, він просто перекурився — смалив сигарету за сигаретою. Для глядачів. Трагічна ситуація. Актор зневажає залу, натовп і весь віддається грі. Аби довести їм, що він кращий, талановитіший, ніж вони гадають. Він завжди ненавидів похмілля. Боже, послухати себе — то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволіти можна. Просто бісить цей примітивний ентузіазм Гуляйвітра. Що б ми робили на Робінзоновім острові? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивілізації: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.

— Навіщо стільки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спеціаліст, але й простому смертному видно. Від вуличної сучечки байстрюган. Аж мені ваших грошей шкода...

— Не осліть, Загатний, — металево прозвучав по хвилі голос Гуляйвітра.— Зовсім не смішно.

— То я ж не для сміху.— Іванові згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тільки майнула і безслідно розтанула.— Я задля істини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованців з вас виманили, а песик щербатої копійки не вартий...

Він знічев'я штирхав редактора отруйними голками, і чим дошкульніше було Гуляйвітру, тим глибшу насолоду відчував. І від кожного влучного дотепу в душі танула крига. Натомість знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорість, аж курити закортіло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвітра — розлючений Івановими дотепами, редактор сховався до кабінетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибіг, промчав повз Загатного та повз розгубленого від сутички двох начальників Дзядзька. Уже з порога повернув до Івана сіре обличчя (мовляв, я зовсім не бажаю з вами розмовляти, я поспішаю, але, між іншим...):

— Між іншим, товаришу Загатний, найавторитетніші люди району не раз свідчили, що мій Джульбарс від чистокровного гончака...

— Не мав щастя чути такого запевнення.

— Борисе Павловичу, — засолодив Дзядзько, — Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирішить вашу суперечку. Він у війську три роки сторожових псів доглядав і теоретично підковувався. Чесне піонерське, сам хвалився...

— Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса свідчити, — невинно зауважив Іван.— йому квартира потрібна.

Гуляйвітер ступив до Івана:

— Що ви хочете цим сказати?

Двері прочинилися. З порога вибачливо-радісно всміхався Хаблак.

 

У щомісячнику «На допомогу редакторові» часто критикують районні газети за газетні штампи. Я досі його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за які лають, і намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди це вдається. Деякі слова так приговтались у мені за роки газетярської діяльності, що їх і за вуха не відтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрінете тої полови забагато. В генії я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вільної хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дітися — периферія, а футбольні баталії відгриміли.

Це такий собі вступ до розділу. А тепер про серйозні справи. Хочу ще раз відмежуватись од Івана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантності (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посідають значні посади. Скажімо, товариш Гуляйвітер пішов по адміністративній лінії (тільки між нами — давно було б так, журналіст з нього нікудишненький, але т-с-с-с...) і тепер в області. Дзядзько теж в області, в секретаріаті «Колгоспної правди». Брати Молохви бухгалтерують в обласних організаціях. Отож більшість моїх героїв — люди помітні, і я підкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всіх очима Івана Кириловича, а не власними.

Загатний з першої зустрічі вловлював одну, найпомітнішу рису в людському характері й відтоді вже не змінював своєї думки. Це й спричиняло деяку його необ'єктивність... Іванів світ майже не мав півтіні, все чітко розмежовувалось на чорне та біле. І хай він мені вибачить, але якось так виходило, що більшість людей в його очах були одягнуті далеко не в білі шати, скоріше навпаки. Загатний мав справжній талант відкривати в ближніх їхні дошкульні місця. Ще й грати на них, ніби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька.

Винен, що досі не розповів про Дзядзька детальніше. Смішний чолов'яга, не без дивацтва, як і кожен з нас. Наступного дня по своєму приїзді в Терехівку попросив мене вийти з ним у двір, під шовковицю:

— Побалакати треба, як з другом.

Голос серйозний, навіть трохи врочистий. Повторюю, двох діб не минуло, відколи познайомились, який там друг? Ну, всілися на лаві під шовковицею, почав він ділитися своїм горем. Яких тільки подробиць про своє сімейне життя не розказував! А все зводилось до одного:

— Не розуміє дружина моїх високих помислів...

Я червонів, бо тоді ще не знався на сімейнім житті, бурмотів якісь співчутливі дурниці й пишався в душі, що доросла людина так звіряє на мене. А за кілька день дізнався: не лишилось у колективі працівника, на котрого б Віталька не сповірив, як на друга, своїх сімейних таємниць...

Що ж, накажете ненавидіти таку химерну людину? Тоді ми всі відцуралися б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грішок, коли прискіпливо шукати. Недовго й цивілізації розсипатись. Врешті, хіба не той же Сковорода, якого з таким апломбом цитує Іван Кирилович на своє виправдання, писав: «Помилки друзів ми повинні вміти виправляти або терпіти, якщо вони несерйозні»?

Переглянув останній розділок свій і подумав: кого ставлю перед світлі читацькі очі — бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний вимальовується мій Загатний, аж не віриться, що подібна людина може існувати в нашім суспільстві. Визнаю, грішний: відколи пописую, став критичні статті в товстих журналах переглядати. Цікаво ж знати, за що літераторів лають, аби й собі не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо відсотків позитивного й негативного в герої. Точно я й не усвідомив, скільки чого треба, — один за ту цифру стає, інший — за ту, третій пише й озирається, наче бухгалтер перед ревізією, а конкретної вказівки немає. Раніше легше літераторам писалось: якщо вже негативний тип — то негативний, позитивний — то позитивний. А зараз химерять, химерять і ніяк не домовляться. Звичайно, я розумію — у нас демократія, але ж совість майте, товариші писаки!

Пам'ятаю, років кілька тому дискусія про широкі й вузькі холоші набагато організованіше проходила, хоч пристрасті теж буйні палали. Але досить швидко зійшлися на золотій середині — 24 сантиметри, і вже не чути, щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, приміром, п'ятдесят на п'ятдесят відсотків, тобто половину героя в позитивні тони розмалюю, половину — в негативні, здається, це наймодніше зараз. А раптом завтра мода зміниться, повіє новий вітер? Правду мій дід казав: сокирою легше, ніж пером. І безпечніше, додам я. Важкенько житиметься мені серед літераторів з моєю закоханістю у сталість та порядок. Але кинувся у бійку — зуби не жалій, мудро радить народ. Хай теорією вчені критики займаються, а я ледве домучив заочно той остогидлий університет.

Були в Івана Кириловича й позитивні риси, і було їх чимало. Та лихо в тім, що виявлялись вони не так, як негативні. Воно й справді: не все те золото, що блищить. Найцінніше — його професійна майстерність. Що й казати, він журналіст. Не було таких у нашій районній ланці і не буде. Люди з такими талантами набагато вище Терехівки літають. Не пам'ятаю, щоб Іван Кирилович сидів над рукописом, — він лише диктував. Він міг за ранок продиктувати передову, нарис, фейлетон, а інформації лускав, наче горіхи. Іноді він диктував до тисячі рядків у день і випускав газету сам, маючи в поміч лише коректорів: той у відпустці, той на сесії, а редактор, як завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний виїздив рідко. Йому вистачало кількох цифр, одної риси, одної біографічної деталі, аби написати цілу газетну епопею. Покладе на стола сірникову коробку і чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно — заслухаєшся. Тут тобі і конфлікт, і любов, і мрії — диявол у ньому сидів за цих хвилин, слово честі.

Весь рік газета на Загатному трималась—не перебільшую. І напише, і матеріали інших вичитає, і макет накреслить—деякі номери редактор підписував до друку, самі заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвітру до Загатного. Зовсім інша конструкція. Борис Павлович посів редакторське крісло одразу після університету, бо редагував університеську багатотиражку. І взагалі активний товариш. Активність так і била з нього джерелом. Я радів: нарешті справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з ним близько зійшлись — я вчив Гуляйвітра мотоциклом кермувати і в добрі хвилини слухав його далекосяжні наміри зробити нашу районну газету найкращою в області. Мені це дуже імпонувало, всі ми замолоду шанолюбні. Пам'ятаю, ще до Гуляйвітра, десь на другому тижні моєї трудової біографії, обласне радіо передало огляд районних газет. Там і наш листок згадувався з поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до радіоредакції гнівного листа, де перерахував усі матеріали останніх місяців, присвячені тваринництву. А редакція передала мій бурхливий протест обкомівському інструктору, авторові статті. А той у Терехівку дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп, треба протестувати. Ну й ґвалт був...

Так ось, місяців на два вистачило ентузіазму Бориса Павловича, а далі відчув, що в газетярській діяльності на «ура» не візьмеш, а треба брати щогодинно, щоденно, роками, і носа похнюпив. Бувало, тижневу планівку провести — по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим, штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспі наробити. Якщо не уповноважений, то качок чи зайців полює. А коли до кролів, до мисливського пса дійшло — горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвітра в редакції. І так уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.

Пошук на сайті: