Володимир Дрозд - Катастрофа (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.docx)Volodymyr_drozd_katastrofa.docx249 Кб1722
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2)Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2528 Кб1663
Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторінка його життя, коли він програв Хаблакові шахову партію і вибіг на ґанок. Хоч міркував я логічно. Досі Іван знав у своєму житті три жорстокі поразки. Одна з них — на шахівниці. Найчастіше після нової поразки згадується попередня. Хіба не так? Ми любимо себе жаліти. Вже потім втішаємося колишніми перемогами. Цілком можливо, що Івану Кириловичу пригадалася сцена в казармі. Якщо не помиляюсь, попередній розділ фальшивий, бо не відповідає дійсності. А зараз стільки пишуть про міцний зв'язок літератури з життям, що соромно припуститися такої неточності.

Спробую ширше подати випадок у війську, скориставшись розповіддю юриста. В Івановім підрозділі служив гонористий хлопчина, за національністю вірменин. Мав розряд з шахів і мав себе ледь не за чемпіона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, — уже тоді він хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з «сірої маси посередностей» (слова Івана Кириловича). Він пропонує вірменинові поєдинок з трьох партій. Зрозуміло, південний темперамент — по руках. І ще одна Іванова ініціатива: слабший повзе через усю казарму попід ліжками і в такий же спосіб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини — і відчуєте єзуїтську дошкульність пропозиції.

На турнір зібралася вся рота. Загатний програв дві перші партії. Третьої грати не стали. Бідний Іван Кирилович опустився на коліна й поповз крізь колючі дотепи солдатів, що раділи з несподіваної розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний після екзекуції подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор і самотня Іванова постать. А солдати реготали навздогінці. Ясна річ, і я б сміявся: сплести для ближнього тенета — і самому в них втрапити...

У своїх вечірніх сповідях Загатний не згадував армійських років. У Людмилиному щоденнику занотовано од-ну-однісіньку фразу з його уст: «Тільки одягнувши солдатську форму, я зрозумів, як легко і страшно загубитись у масі...» Отже, опинившись серед тисяч таких, як він сам, Іван пізнав усю марноту зовнішнього самовираження. Так я собі міркую. Якщо людину вирізняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити свою перевагу. Певно, є інші цінності, постійніші, істинніші? Такою може бути лише духовність, її не відберуть у людини жодні життєві незгоди. Можливо, в цьому джерело сталої духовної спраги Івана Кириловича? Знаю тільки, що в армії він почав серйозно думати про навчання і скінчив вечорами середню школу.

Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у Молохви-старшого, який в редакції бухгалтерував, а потім до міста перебрався. Машина старенька, зате дешево дісталася мені. Років з п'ять побігає, а там видко буде, може, слідом за Молохвою на «Запорожця» стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тільки — до зими йдеться, але ж колись повесніє. Поки що законсервую, не любитель я взимку на мотоциклі гасати. Радикуліт схопити — раз плюнути.

Ну, випили, телевізор подивились. А потім я сімейну хроніку показав — доньку від двох місяців любительською кінокамерою знімаю. Розумію, не вельми гуманно пригощати гостей сімейними кінохроніками, як і сімейними альбомами. Але хай вибачать — за таких випробувань я сам терпеливо гортаю сторінки з господарем на пляжі, господарем на весіллі, господарем на демонстрації... Коли це на радість людям, чому не потерпіти?

Ось наше маля на екрані в два місяці, в три, в чотири, в рік і аж донині. Галина моя цвіте, в мене самого груди від гордощів розпирає. Що не кажіть, а діти — це найважливіша творчість наша. Ні в роман, ні в симфонію стільки себе не вкладає людина, скільки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонію звуків (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч і так легко дається. Матінка-природа сама подбала та зрівняла усіх: малих і великих, геніїв і посередностей, вождів і масу — всі смертні, всі безсмертні, і всі творять, Іноді озирнешся, замислишся — і подивуєшся глибокій мудрості навколишнього світу.

Екранізована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок її мало не від народження на магнітофоні записував. Тепер змонтував синхронно з фільмом — дуже гарно вийшло. Після сеансу допили, що лишилось, і я провів гостей з двору. Сіверець бешкетував, по шибах крупа шаруділа — провісник снігу. Така пізньоосіння незатишність, аж на душі зимно. Чомусь уявляєш себе самотнім у безкрайому полі. Я зачинив хвіртку на гак, перевірив замок на сараї, примкнув сінешні двері, повернувся до вітальні. Теща вимкнула світло на кухні, спала. Галина стелилась у спальні, погойдуючи доньчине ліжко: гості розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Приємні сутінки сповили вітальню, зріднивши мене з теплим колом на письмовому столі. Люблю затишок. І маю смак до того. Прилаштував був лампи денного світла у вітальні, за тиждень зняв — холодно, буцімто протяги по-кімнаті, Галина іноді аж розсердиться: гроші, каже, марнуєш. А що ж їх, у рукав складати? Я не з тих людей, Що тішать себе ощадними книжками або заради сторонніх очей зовнішній блиск наводять, а самі нові дірки в пасках проколюють. Не ми для світу, а світ для нас. Я й попоїсти смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обоє на грошах. З базару майже нічого, все своє — і молоко, і городина, і свіжина щоосені в сараї порохкує. Така вже специфіка нашого життя, зависли між селом та містом.

Але скінчу про затишок. Чомусь я глибше, ніж інші, відчуваю холодну безмежність світу, перепрошую за «мудрі» слова, це із статті якогось молодого інтелектуала, вчора вичитав. Точніше — полохаюсь широкого простору. Мене від ранніх літ вабило тепло, спокій, надійно-захищені стінами кутки. Звідси, мабуть, і бажання затишку. Хочете почути найулюбленішу казку мого дитинства? Я її напам'ять знаю. Але перекажу коротко.

Втекли від жорстокого господаря віл, корова, баран. та півень. Літо паслися в лісі, а похолодало—хатину збудували. Тепер уявіть: засніжений ліс, віхола, дерева стогнуть, вовки в кучугурах тонуть, а серед того холоду, голоду, самотності з димаря в'ється затишний димок, Потріскують дрова в печі, шкварчить сковорода — корова млинці пече, віл мак тре в макітрі, баран картоплю чистить, а півень сидить на жердині, кукурікає, розважає. І по всій хатині — червоний відблиск теплого, смачного полум'я... Ідилія.

Бачу тріумфуючі лиця борзописців, чую гавкіт в мурованих лісах цивілізації. Кусі, кусі, міщанин заявився, лови його, хапай! Хіба я тікаю? Чи ховаюсь? Так, міщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигідніше хвалити й прославляти мене, терехівського обивателя, ви кожен мій ніготь словом барвистим вилижите! А ви, правдолюбці, оборонці щастя людського? Низенько вклоняюсь. Океани людської крові не ситили б землю, а живили людські тіла, коли б ви більше про себе дбали, аніж про людство. Як геніально просто: кожен дбає про себе — і всі щасливі. Скажете — нереально? Але ж я ось, перед вами, — щасливий! Щасливий, чуєте, і жодного іншого щастя не потребую!

Я давно замислююсь над своєю життєвою позицією і все шукаю образу, що її б узагальнив. Якось влітку побачив на мості зграйку дітлахів. Вони жбурляли у воду крихти хліба. Зацікавився, підійшов ближче. Сонце нагріло дерев'яну основу мосту, і вода в затишку вирувала од мальків. Голодні клубки кидались на кожну крихту хліба, відштовхували один одного, сплітались у чорний вихор, здіймали піщану бурю на дні, одне слово—пристрасті, пристрасті, пристрасті.

І раптом над тією колотнечею, над тією боротьбою за існування з'явилася крихітна халабудка слимака. Іскристі хвильки бавно погойдували халабудку, а він собі лежав у колисці, випроставши назустріч сонячному теплу крихітні ріжки, і, здавалося, мудро та ласкаво «всміхався світові: ні зла, ні спраги, ні пози. І погойдався собі на хвилях далі, певно, сам не відаючи куди. Але хіба ми, люди, знаємо, до якого берега нас несе? Декому здасться симптоматичним (і ми освічені!) порівняння зі слимаком, його, бідного, борзописці вже давно в обивателі записали. Хай собі.

А може, я вас навмисне дратую?.. Під настрій...

Хаблак залишив редакцію у дуже кепському настрої. Навіть прохання Гуляйвітра заступити на місяць завідувача відділу, що пішов у відпустку, глибоко не сколихнуло його. Хоч за іншої часини така довіра зігріла б пригнічене невдачами на журналістській ниві серце Андрія Сидоровича. І треба ж було йому виграти цю партію! Ніяк життя не навчить. Інший програв би — і квит, бувайте здорові. Інший би навіть не сів грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, ніяково відмовитись. Тепер людині зіпсував настрій, та й сам не в собі, буцімто чимось завинив Івану Кириловичу.

І найприкріше—випадок з редакторовим песиком. «Ви бачили мого Джульбарсика?» — запитав редактор. Він відповів: «Так» чи «Звичайно», вже не пам'ятає. «Тут пішло на принцип. Декотрі не визнають його породистості. Будьте суддею».— «Звичайно, породистий, чистісінький російський», — мав би відповісти він. Або: «Чистісінький англо-російський». Яка різниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. І не мучитись уночі дурними проблемами. Ніхто б навіть уваги не звернув. А він наплів нісенітниць, зібрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хіба в третім коліні має «голубу кров». Хитренький терехівець поглумився з легковірного, запального Гуляйвітра, збувши за сто карбованців плід своєї висловухої вуличної суки. Але слід було заспокоїти людину, хай тішиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад.

Уся Терехівка засміє Гуляйвітра. А взагалі справа вишкварки не варта. Даремно він бідкався. Вранці скаже при свідках: «Переглянув посібник, товаришу редактор, і впевнився, що песик доброї породи, англо-російський гончак». На його місці так учинила б кожна розумна людина.

Замкнув сінці, обережно підняв клямку хатніх дверей. У кімнаті не світилося, тільки на долівці тінь вікна од вуличного ліхтаря.

— Спить? — прошепотів Хаблак.

— Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хаті.

— Ти лампи не взяла в бабці? Тут світло тільки до дванадцятої, нічничок тре...

Вернувся в сінці, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в ліжку промовив до Марти якомога байдужіше:

— Редактор каже: «Ви спеціаліст, розберіться, мій песик породистий?» А він у нього од вуличної, голова райспоживспілки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати, хай втішається.

— Знайшов, над чим думати, — стомлено позіхнула Марта («Хай хоч сьогодні поспить, я вставатиму до дитини»,—поклав Андрій Сидорович).—Хоче породистого, хай буде такий, тобі шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував?

— Незручно. Тільки через поріг — і відразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, він твердо обіцяв. Спи...

Але самому не спалося, хоч і заплющував очі та дихав рівніше — для Марти.

 

— Трум-тум-тум, трум-тум-тум, — Дзядзькові губи заграли туш. І це було так схоже та вчасно, що навіть Івана не розгнівило його мавпування. Загатний полюбляв ці останні опівнічні хвилини редакційної колотнечі. У них було щось зворушливо-урочисте, і вони обіцяли завтрашній день, вільніший та зосередженіший. Друкар Шульга ніс на випростаних руках перший відбиток номера. Навіть його хворобливе, землисте обличчя світлішало від розуміння хвилини. У кімнатах свіжо запахло фарбами. Коректори заплющували очі та відходили вбік, демонструючи свою втому.

— Хто «свіжа голова»? — суворо запитав Іван.

— Товариш Дзядзько, — відповів сам Віталій. Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвір, ним вишикуване до битви військо. Далеко вперед висунувся розвідувальний загін першої сторінки — червоний кут. Трохи нижче великі чорні літери — списоносці — сурмили про здачу хліба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двійко присланих з РАТАУ кліше, майстерно зверстана добірка «По району», репортаж від льономолотарки, інтерв'ю з трактористами — військо ставало чіткішими шерегами, і владна рука полководця Загатного тяжіла над ним. Тільки одне його слово — одразу поміняють місцями замітки, переберуть заголовки, візьмуть на шпальти гомінкі ряди закликів. Воля полководця здатна зламати стрій, побудувати новий, ще прекрасніший, а друкар Шульга розмножить його геній у трьох тисячах примірників. Іван кинув оком по заголовках — йому подобалось одривати очі від газетного аркуша і холоднувато говорити ошелешеним коректорам:

— Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднішньому номері помилок не помітив. Можливо, тому, що думки все впертіше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра він прокинеться вільний і сповна віддасться творчості. Мистецтво потребує жертв. Банальні слова, але, на жаль, у них багато істини. Іван посмутнів.

— Один відбиток редакторові.

Пройшовся по соннуватих кімнатах. Гуляйвітер, не читаючи, підмахнув номер і вже тицяв кожному свою білу кисть. Іван сунув руки під умивальник.

— Пробачте, в мене мокрі...

Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули двері за Пріською. Спіймав її лукавий погляд, а може, привиділось. Невже здогадуються? Тому й не хотів просити сигарет при свідках. Одразу підозра, навіщо вночі сигарети, адже він курить зрідка, коли хвилюється. Можна було сказати: працюватиму. Але не повірять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйозніше. Шульга зупинив машину, простяг Івану Кириловичу пачку «Прими».

— Щиро дякую.

Взяв дві, але вернув од дверей і попросив ще:

— Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогодні.

 

У попереднім авторськім слові я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячість. Нічого такого я не думаю. Як усі, так і я. Там, зверху, ліпші голови мають, не нашим рівня, вони знають, що роблять. Але іноді сам не свій стаєш. Особливо останнім часом. Та не будемо про це...

Пошук на сайті: