Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3469
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб3102

    Показує, в чо­му хто є мис­тець.

    Лис - злодій тут, не скром­ник, не свя­тець,

    І вовк - не му­зи­кант, а прос­то вбійця,

    Медвідь - де­рун і лю­тий кро­вопійця,

    Забув про жар­ти, бу­бен і та­нець.

    Тут вся­ку вид­но на­го­ло осо­бу,

    Мов фрак роздівши й мун­дур уря­до­вий,

    Вони і людську ски­ну­ли по­до­бу.

    Я в засідці дрібнії то­чу стріли

    І на­пи­наю лук свій, все го­то­вий -

    Ну, бачність, звірі! Не хиб­лю я ціли!

    9 сент[ября] 1889

    

***

    

    Колись в однім ша­новнім руськім домі

    В дні юності, в дні щас­тя і лю­бо­ви

    Читали ми "Что де­лать?", і роз­мо­ви

    Йшли про ча­си бу­дущі, невідомі.

    Домашні да­ми ось як по­би­ва­ли

    Не раз мої га­рячі дифірам­би:

    "Е, спільна пра­ця! В такім разі й вам би

    Прийшлося чис­тить ви­ход­ки й ка­на­ли".

    Не зна­ли да­ми, що важ­ке, всесвітнє

    Питання те вже Австрія ріши­ла.

    Тюремний ки­бель - що в ньому за си­ла!

    І ви­хо­док, і ме­бель враз! Вигідне

    Береш йо­го, ви­но­сиш, ну, і пря­мо

    На по­ле лий чи в ком­пос­то­ву яму.

    17 сент[ября] 1889

    

***

    

    У сні мені яви­лись дві бо­гині.

    Лице од­ної - блис­ки про­ме­нисті,

    Безмірним щас­тям ся­ли очі сині,

    І ку­чері ви­ли­ся зо­ло­тисті.

    Лице дру­гої чор­ний крив сер­па­нок,

    І чорні очі, на­че пе­рун з тучі,

    Блищали, ко­си чорні та блис­кучі -

    Була, не­мов літній, бур­ли­вий ра­нок.

    "Не плач, ди­тя са­мотнє, цить, мій світку, -

    Сказала пер­ша (що за го­лос ми­лий!), -

    Ось на тобі мій дар, чу­до­ву квітку!"

    І со­няш­ник да­ла мені розцвілий.

    А дру­га мовч­ки терн втис­ну­ла в ру­ку, -

    І враз я радість вчув і лю­ту му­ку.

    *

    І го­во­ри­ла пер­ша: "Я лю­бов,

    Життя людсько­го сон­це не­ве­черп­не.

    Як со­няш­ник за сон­цем, так за мнов

    Най раз на все твоє ся сер­це звер­не.

    І світ, і лю­ди - всі пе­ред то­бов

    Являтись бу­дуть світлим бо­ком; сквер­не,

    Погане, зле - лиш з нас­лу­ху, не­мов

    Крізь си­то тільки бу­деш знать. Обер­не

    Мій дар до те­бе щи­рих серць ба­га­то,

    І від най­ліпших, най­чесніших тво­го

    Віку - доб­ра й лю­бові заз­наєш мно­го.

    Тож хо­ро­ни, ди­тя, сей дар мій свя­то!

    Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,

    Громадь і сте­пе­нуй в лю­бов до ч о л о в і к а!"

    *

    І го­во­ри­ла дру­га: "Я не­на­висть,

    Любві сест­ра й то­ва­риш невідступ­ний.

    Ненавиджу я все, що звесь лу­кавість,

    І крив­да, й лад не­людський та підкуп­ний.

    Ненавиджу я всю то­ту неп­равість,

    Що чо­ловіка пха на путь не­пут­ний,

    Що пло­дить в ду­шах підлість, брехні, за­висть.

    Крутіж отой мо­гу­чий, ка­ла­мут­ний.

    Не в серці людськім зло! А зла ос­но­ва -

    Се глу­по­та й то­та міцна бу­до­ва, -

    Що здвиг­не­на людьми і їх же гу­бить.

    Се зло й тобі прож­ре до кості тіло,

    Щоб ти зне­на­видів йо­го і бивсь з ним сміло,

    Хто з злом не бо­ресь, той лю­дей не лю­бить!"

    18 сент[ября] 1889

    

***

    

    Сидів пус­тин­ник біля сво­го ски­ту

    Серед лісів безмірних та без­люд­них

    І слу­хав пта­шок го­лосів пре­чуд­них

    І вітру в гіллі пісню су­мо­ви­ту.

    Аж бач, го­луб­ка, йо­го пташ­ка біла,

    Що вже два дні не знать де про­па­да­ла,

    Ту ж по­над ним крильця­ми стріпо­та­ла

    І ти­хо в нього на колінах сіла.

    Старий пог­ла­дить хтів її ру­ков -

    Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі

    Оббризкала чер­во­на людська кров.

    І зой­кнув дід: "Прок­ляті, зса­танілі

    Часи, ко­ли з осель людських в сей ліс

    На кри­лах го­луб людську кров приніс!"1

    13 сент[ября] 1889

    

____________________

    

    1Мотив із Ле­нау.

    

***

    

    Багно гни­леє між країв Євро­пи,

    Покрите цвіллю, зе­лен­ню гус­тою!

    Розсаднице не­думст­ва і зас­тою,

    О А[встріє]! Де ти пос­та­виш сто­пи,

    Повзе об­лу­да, здирст­во, плач на­ро­ду,

    Цвіте без­душність, на­че плісень з му­ру.

    Ти тис­неш і кри­чиш: "Даю сво­бо­ду!"

    Дреш шку­ру й мо­виш: "Дви­гаю культу­ру!"

    Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

    Лиш, мов упир, із сер­ця со­ки ссеш,

    Багно твоє лиш сер­це й ду­шу ду­сить.

    Лиш гадь і слизь рос­те й міцніє в тобі,

    Свобідний дух або тіка­ти му­сить,

    Або жив­цем вми­рає в твоїм гробі.

    4 окт[ября] 1889

    

***

    

    Тюрмо на­родів, об­ру­чем ста­ле­ним

    Ти обціпи­ла їх живі сус­та­ви

    Й дер­жиш - не для по­жит­ку, не для сла­ви,

    А лиш для жи­ру клев­ре­там мер­зен­ним.

    Отак пас­тух по­пу­та коні в полі

    Через но­гу; здаєсь, три но­ги вільні,

    А йти во­ни, ні бігти не зу­сильні -

    То ржуть, гри­зуться спільни­ки не­волі.

    Отак і ти по­пу­та­ла на­ро­ди,

    Всім дав­ши зверхні виг­ля­ди сво­бо­ди,

    Щоб одні од­них гриз­ли і ду­ши­ли.

    І хоч всі друж­но рвуться з тво­го кру­га,

    Та в різні бо­ки шар­па­ють друг дру­га.

    Сей ко­лот - дже­ре­ло твоєї си­ли.

    4 окт [ября] 1889

    

ГАЛИЦЬКІ ОБРАЗКИ

    

В ШИНКУ

    

    Сидів в шин­ку і пив горівку,

    Бо ко­ло сер­ця щось пек­ло.

    Згадав про діти, хо­ру жінку,

    Згадав про щас­тя, що втек­ло…

    Згадав, як був гос­по­дар він,

    Як ша­ну­ва­ли го сусіди,

    Всяк відда­вав йо­му поклін

    І сло­во доб­реє завсіди.

    А далі… далі не хотів

    І зга­ду­вать!.. Нас­та­ло ли­хо!

    Чому мов­ча­ти він не вмів,

    Коли ка­за­ли бу­ти ти­хо?

    Коли гро­ма­ду крив­див пан,

Пошук на сайті: