Захар Беркут – Іван Франко

 

І він поділив свій відряд на дві половини: одна мала ненастанно стріляти на вороже становище, а друга – громадити на купу каміння для охорони від води.

 

Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також прикладали рук до роботи – зносили каміння і скидали його на купу. Але ся робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало не ставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров,- на ті рани даремні були всі ліки Захара

 

Беркута.

 

– Покиньте, діти, се становище! – сказав Захар.- Нехай він стоїть собі тут перед стрімкою стіною! Вирятуватись туди не зможе, а ще, до того, маючи воду під ногами!

 

Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи каміння на купу. Вкінці каміння зовсім не стало.

 

– Годі вам, хлопці, тягати каміння,- сказав до своїх вояків Бурунда.- Стрільці з луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горі сею стіною, хоч нехай тут і небо валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу!

 

– Бегадире,- сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору.

 

– Мусить бути! – скрикнув Бурунда і кинувся в воду, а за ним його туркомани.

 

Грунт у тім місці був нерівний. Монголи ховзалися, падали,- вода, рушана легким вітром, билась сильними хвилями о стрімкі скали і утруднювала їм дорогу.

 

Хоч від монгольського становища до берега було не дальше як двісті кроків, усе ж таки вони майже півгодини потребували, щоб дійти туди. Тільки ж під самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скалою не було ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне.

 

– Може, твої молодці вміють добре лазити,- кепкував собі Максим,- туди горі сею стіною можна видряпатися наверх.

 

Але нікотрий із туркоманів-степовиків не вмів дряпа-тися горі стрімкими кам’яними стінами.

 

– Коли так,- сказав Максим,- то позволь, бегадире, мені першому вилізти і показати вам дорогу!

 

Але Бурунда вже й не слухав тих слів, що іншого надумуючи. Він знов розділив свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутім становищі, за захистом вистаю-чого скального ребра, а з другою часткою, під проводом Максима й

 

Тугара Вовка, пішов дальше – шукати кориснішого місця. Але скоро тільки купа

 

їх, по пояс бродячи в воді, вихилилася з-за захищеного приберіжка, коли разом

 

із гори, з тухольських машин, посипалося на них каміння. Майже половина цілої громади відразу полягла головами, решта мусила вертатися.

 

– Ходімо на своє безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовн.- Чи чуєш, який шум і крик по долині,- мабуть, повінь зближається!

 

Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриґотіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною.

 

Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам’яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними.

 

Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи.

 

Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зкмна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й зачим плисти, бо опори не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в останній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кожної купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінню, толкували їм, що купа не може помістити всіх, що комусь же треба гинути,- ніхто не хотів гинути, всі дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми, й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. ІГять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога.

 

Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові губами, носліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тільки під- падеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих клекочучих і запінених хвилях.

 

Другий, регочучись істерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенню – на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Інший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачачи, крім неминучої смерті, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі, спершися в тіснім шипоті, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря,- так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами; і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушне, мов дерев’яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибель людей.

 

Мов остовпілий глядів на сю страшну картину Бу-рунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрі течії, що потворилися в воді, валили їх із ніг і нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,- то прецінь довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв’язні окрики на вид загибелі свого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: всі стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом – водою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: