Зів'яле листя - Іван Франко

«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».
В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.
Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Iван Якович Франко

"ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ"

(1896)

    Перший жму­ток (1886-1893)

    

***

    

    Не знаю, що ме­не до те­бе тяг­не,

    Чим вча­ру­ва­ла ти ме­не, що все,

    Коли пог­ля­ну на твоє ли­це,

    Чогось мов щас­тя й волі сер­це праг­не

    І в груді щось ме­ту­шиться, не­мов

    Давно за­бу­та згад­ка піль зе­ле­них,

    Весни і квітів, - мо­ло­да лю­бов

    З обійм ви­хо­дить гро­бо­вих, сту­де­них.

    Себе я чую сильним і свобідним,

    Мов той, що вир­вав­ся з тюр­ми на світ;

    Таким ве­се­лим, щи­рим і лагідним,

    Яким я був за давніх, давніх літ.

    І, поп­ри те­бе йду­чи, я дри­жу,

    Як пе­ред злою не дри­жав судьбою;

    В твоє ли­це три­вож­но так гляд­жу, -

    Здаєсь, ось-ось би впав пе­ред то­бою.

    Якби ти сло­во про­рек­ла мені,

    Я б був щас­ли­вий, на­че цар мо­гу­чий,

    Та в серці щось пор­ва­лось би на дні,

    З очей би сліз потік по­ляв­ся рву­чий.

    Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

    І при­язнь му­си­ла б нам на­до­ку­чить,

    В житті, ма­буть, ніщо нас не спо­лу­чить,

    Роздільно нам прий­деться і вми­рать.

    Припадком лиш не раз те­бе ви­даю,

    На ме­не ж, пев­но, й не зир­ну­ла ти;

    Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -

    Лице твоє прий­деться до­нес­ти.

    

***

    

    Не бо­юсь я ні бо­га, ні біса,

    Маю сер­ця гіпо­те­ку чис­ту;

    Не бо­юся я й вов­ка із ліса,

    Хоч не маю стрілецько­го хис­ту.

    Не бо­юсь я царів-дер­жи­людів,

    Хоч у них є сол­да­ти й гар­ма­ти;

    Не бо­юсь я людських пе­ре­судів,

    Що пот­рап­лять і ду­шу пор­ва­ти.

    Навіть гнів твій, дівчи­но-зірнич­ко,

    Не ля­кав ме­не ні крихітки:

    Я люб­лю те рум'янеє лич­ко

    І розіскрені очі-красітки.

    Лиш ко­ли на те лич­ко чу­до­ве

    Ляже хма­рою жалісна ту­га,

    І бо­лю­ще дри­жан­ня нер­во­ве

    Ті ус­точ­ка зціплить, як ша­ру­га,

    І докір десь у горлі про­па­де,

    І в зне­силлі опус­тяться ру­ки,

    І бла­гає підмо­ги, по­ра­ди

    Прошибаючий пог­ляд роз­пу­ки,

    Отоді моє сер­це стис­кає,

    Мов кліща­ми, хо­лод­на три­во­га:

    Біль німий ме­не більше ля­кає,

    Ніж всі гро­ми й злих сил пе­ре­мо­га.

    

***

    

    Раз зійшли­ся ми слу­чай­но,

    Говорили кілька хвиль -

    Говорили так зви­чай­но,

    Мов кра­яни, що не­чай­но

    Здиблються з-за трьохсот миль.

    Я пи­тав про щось та­кеє,

    Що й не варт бу­ло пи­тать,

    Говрив щось про ідеї -

    Та зовсім не те, не теє,

    Що хотіло­ся ска­зать.

    Звільна, сти­ха ти, о пані,

    І роз­суд­но річ ве­ла;

    Ми розс­та­лись, мов нез­нані,

    А мені ти на про­щанні

    І ру­ки не по­да­ла.

    Ти кив­ну­ла го­ло­вою,

    В сінях скри­ла­ся як стій;

    Я ж мов одурілий стою

    І без­си­лий за то­бою

    Шлю в по­го­ню пог­ляд свій.

    Чує сер­це, що в тій хвилі

    Весь мій рай був тут - от­се!

    Два-три сло­ва, щирі, милі

    І га­рячі, бу­ли б в силі

    Задержать йо­го на все.

    Чує сер­це, що прог­ра­на

    Ставка вже не вер­не знов…

    Щось ще­мить в душі, мов ра­на:

    Се блідая, го­рем п'яна,

    Безнадійная лю­бов.

    

***

    

    Твої очі, як те мо­ре

    Супокійне, світля­не;

    Серця мо­го давнє го­ре,

    Мов пи­лин­ка, в них то­не.

    Твої очі, мов кри­ни­ця

    Чиста на пер­ловім дні,

    А надія, мов зірни­ця,

    З них проб­лис­кує мені.

    

    16.IV 1883

    

"НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"

    

    Як ти мог­ла ска­за­ти се так рівно,

    Спокійно, твер­до? Як не зад­ри­жав

    Твій го­лос в горлі, сер­це в твоїй груді

    Биттям три­вож­ним не зглу­ши­ло ті

    Слова страшні: "Не надійся нічо­го!"

    Не надійся нічо­го! Чи ти знаєш,

    Що ті сло­ва - най­тяж­чая про­ви­на,

    Убійство сер­ця, ду­ху і ду­мок

    Живих і не­на­род­же­них? Чи в те­бе

    При тих сло­вах не во­рух­ну­лась совість?

    Не надійся нічо­го! Зем­ле-ма­мо!

    Ти, світе яс­ний? Тем­но­то нічна!

    Зірки і лю­ди! Чим ви всі те­пер?

    Чим я те­пер? О, чом не пил без­душ­ний?

    Чом не той камінь, не во­да, не лід?

    Тоді б не чув я пек­ла в своїй груді,

    І в мізку моїм не вертів би нор

    Черв'як не­си­тий, кров моя ки­пу­ча

    В га­рячці лютій не дзво­ни­ла б вічно

    Тих слів страш­них: "Не надійся нічо­го!"

    Та ні, не вірю! Злу­да, злу­да все1

    Живущої во­ди в напій мені

    Ти до­ли­ла, а жар­том лиш ска­за­ла,

    Що се от­ру­та. Бо за що ж би ти

    Могла вби­вать у ме­не ду­шу й тіло?

    Ні, ні, не вірю! В хви­лю ту, ко­ли

    Уста твої ме­не вби­ва­ти ма­ли, -

    Лице твоє бліде, три­вожні очі,

    Вся стать твоя трем­тя­ча, мов мімо­за,

    Все мо­ви­ло мені: "Не вір! Не вір!"

    Ти доб­ра, щи­ра! О, не ошу­каєш

    Мойого сер­ця гор­дості лус­кою!

    Я зро­зумів те­бе! Ти доб­ра, щи­ра!

    Лиш бурі світу, роз­ча­ро­вань му­ки

    Заволокли те­бе отим ту­ма­ном.

    І в серці своїм знов я чую си­лу

    Розсіяти ту­ман той, теп­ло­тою

    Чуття і жа­ром дум­ки поєдна­ти

    Теб з жит­тям - і в відповідь тобі


    Я кли­чу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

    

***

    

    Я не надіюсь нічо­го

    І нічо­го не ба­жаю -

    Що ж, ко­ли жию і му­чусь,

    Не вми­раю!

    Що ж, ко­ли гляд­жу на те­бе

    І не мо­жу не глядіти,

    І люб­лю те­бе! Ку­ди ж те

    Серце діти?

    Усміх твій, не­на­че сон­це

    Листя покрівля зе­ле­не,

    А з'їдає штуч­ну крас­ку -

    Смійся з ме­не!

    Я не надіюсь нічо­го,

    Але як ба­жан­ня спер­ти?

    Не ба­жать жит­тя жи­во­му,

    Тільки смер­ти?

    Жиймо! Кож­де своїм шля­хом

    Йдім, ку­ди судьба про­ва­дить!

    Здиблемось ко­лись - то доб­ре,

    А як ні - ко­му се ва­дить?

    

***

    

    Безмежнеє по­ле в сніжно­му за­вою,

    Ох, дай мені об­ши­ру й волі!

    Я сам се­ред те­бе, лиш кінь підо мною

    І в серці нес­терпнії болі.

    Неси ж ме­не, ко­ню, по чис­то­му по­лю,

    Як ви­хор, що тут­ка гу­ляє,

    А чень, уте­чу я від лю­то­го бо­лю,

    Що сер­це моє роз­ри­ває.

    

***

    

    Не ми­най з по­гор­дою

    І не смійсь, ди­тя!

    Може, в тім осміянім

    Суть тво­го жит­тя.

    Може, в тім зне­ва­женім

    Твого щас­тя карб,

    Може, в тім по­горд­женім

    Є лю­бові скарб.

    Може, сміх твій нинішній,

    Срібний та дзвінкий,

    Стане в твоїй пам'яті

    За докір гіркий.

    

***

    

    Я не кляв те­бе, о зо­ре,

    Хоч як сильно жаль мій ріс;

    Насміх твій і влас­не го­ре

    Я терп­ли­во пе­реніс.

    Та бо­юсь за те­бе ду­же,

    Бо лю­бо - то мсти­вий бог;

    Як од­но її зне­ва­жить,

    Любить мститься на обох.

    Як сміючись ти вби­ва­ла

    Чистую лю­бов мою,

    Чи ти зна­ла, що вби­ваєш

    Все, чим в світі я жию?

    Чи ти зна­ла, що руй­нуєш

    Щастя влас­но­го підклад,

    Те, чо­го жит­тя так ма­ло

    Звикло вся­ко­му вділять?

    Чи ти зна­ла, що не­ба­вом,

    От мов раз мах­нуть пе­ром,

    Ти не раз зап­ла­чеш гірко

    За по­топ­та­ним доб­ром?

    

***

    

    Я не жа­лу­юсь на те­бе, до­ле:

    Добре ти ве­ла ме­не, мов ма­ти.

    Таж де хліб ро­ди­ти має по­ле,

    Мусить плуг квітки з корінням рва­ти.

    Важко плуг скри­пить у чорній скибі,

    І квітки зітха­ють у ско­нан­ню…

    Серце рвесь, ус­та німі, мов ри­би,

    І ду­ша вглиб­ляєсь в лю­ту ра­ну.

    А ти йдеш з сівнею й ти­хо сієш

    В чорні ски­би й не­за­рослі ра­ни

    Нове сім'я, новії надії,

    І вди­хаєш дух жит­тя рум'яний.

    

ЕПІЛОГ

    

    Розвійтеся з вітром, лис­точ­ки зів'ялі,

    Розвійтесь, як ти­хе зітхан­ня!

    Незгоєні ра­ни, нев­ти­шені жалі,

    Завмерлеє в серці ко­хан­ня.

    В зів'ялих лис­точ­ках хто мо­же вга­да­ти

    Красу всю зе­ле­но­го гаю?

    Хто взнає, який я чут­тя скарб ба­га­тий

    В ті вбогії вірші вкла­даю?

    Ті скар­би най­кращі душі мо­ло­дої

    Розтративши мар­но, без тя­ми,

    Жебрак оди­но­кий, на­зустріч не­долі

    Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

    Другий жму­ток (1895)

    

***

    

    Полудне.

    Широкеє по­ле без­люд­не,

    Довкола для ока й для ву­ха

    Ні ду­ху!

    Ні сліду лю­дей не ви­дать…

    Лиш тра­ви, мов мо­ре хви­ляс­те,

    Зелене, бар­вис­те, квітчас­те,

    І свер­щи­ки в тра­вах тріщать.

    Без впи­ну

    За річкою геть у до­ли­ну,

    І геть аж до синіх тих гір

    Мій зір

    Летить і в тиші по­то­пає,

    У па­хо­щах дух спо­чи­ває, -

    У ду­шу теп­ла до­ли­ває

    Простір.

    Втім - цить!

    Яке ж то ти­хеньке ри­дан­ня

    В повітрі, мов туж­не зітхан­ня,

    Тремтить?

    Чи се моє влас­неє го­ре?

    Чи сер­це стре­па­ло­ся хо­ре?

    Ах, ні! Се зда­ле­ка десь тільки

    Доноситься го­лос сопілки.

    І ось

    На го­лос той сер­це моє по­тяг­лось,

    В тім раю без краю во­но за­ри­да­ло

    Без слів.

    Тебе, моя зо­ре, во­но спо­га­да­ло,

    І сти­ха до строю сопілки

    Поплив із на­род­ним до спілки

    Мій спів.

    

***

    

    Зелений явір, зе­ле­ний явір,

    Ще зе­леніша ива;

    Ой між усіми дівча­тонька­ми

    Лиш од­на мені ми­ла.

    Червона ро­жа, чер­во­на ро­жа

    Над усі квіти го­жа;

    Не ба­чу рожі, не ба­чу рожі,

    Лиш її лич­ка гожі.

    Золоті зорі в не­беснім морі

    Моргають се­ред ночі,

    Та над всі зорі вни­зу і вгорі -

    Її чорнії очі.

    Голосні дзво­ни, срібнії то­ни,

    Слух у них по­то­пає,

    Та її го­лос - пше­нич­ний ко­лос,

    Аж за сер­це ха­пає.

    Широке мо­ре, ве­ли­ке мо­ре,

    Що й кінця не ви­да­ти,

    Та в моїм серці ще більше го­ре:

    Я навік її втра­тив.

    

***

    

    Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня,

    Чом твоє сер­денько - ко­лю­че тер­ня?

    Чом твої ус­тонька - ти­ха мо­лит­ва,

    А твоє сло­во ост­ре, як брит­ва?

    Чом твої очі ся­ють тим ча­ром,

    Що то за­па­лює сер­це по­жа­ром?

    Ох, тії очі темніші ночі,


    Хто в них за­ди­виться, й сон­ця не хо­че!

    І чом твій усміх - для ме­не скру­та,

    Серце бен­те­жить, як бу­ря лю­та?

    Ой ти, дівчи­но, яс­ная зо­ре!

    Ти мої ра­дощі, ти моє го­ре!

    Тебе ки­да­ючи, лю­би­ти му­шу,

    Тебе ко­ха­ючи, за­губ­лю ду­шу.

    

***

    

    Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся?

    Чого в лузі гнеш­ся?

    Чи світла не лю­биш, до сон­ця не пнеш­ся?

    До сон­ця не пнеш­ся?

    Чи жаль тобі цвіту на ра­дощі світу?

    На ра­дощі світу?

    Чи бурі боїшся, чи гро­му з бла­ки­ту?

    Чи гро­му з бла­ки­ту?

    Не жаль мені цвіту, не страш­но і гро­му,

    Не страш­но і гро­му.

    І світло люб­лю я, ку­па­юся в ньому,

    Купаюся в ньому.

    Та вго­ру не пну­ся, бо си­ли не маю,

    Бо си­ли не маю.

    Червоні ягідки до­до­лу схи­ляю,

    Додолу схи­ляю.

    Я вго­ру не пну­ся, я ду­бам не па­ра,

    Я ду­бам не па­ра:

    Та ти ме­не, ду­бе, отінив, як хма­ра.

    Отінив, як хма­ра.

    

***

    

    Ой ти, ду­боч­ку ку­че­ря­вий,

    Ой, а хто ж те­бе ску­че­ря­вив?

    Скучерявили густі ло­зи,

    Підмили корінь дрібні сльози.

    Скучерявили темні ночі,

    Зранили сер­це чорні очі.

    Чорнії очі, пиш­на вро­да,

    Гордая мо­ва, не­по­го­да.

    Гордая мо­ва - вітер зим­ний,

    Вічна роз­лу­ка - жаль нест­рим­ний.

    Вже ж моє сер­це сох­не, та­не,

    Вже ж моя кра­са в'яне, в'яне.

    Вже моя си­ла слаб­не, гнеться,

    Вже мені вес­на не всміхнеться.

    Падуть лис­точ­ки зв'ялі, зв'ялі -

    От так і сам я впа­ду далі.

    Решту кра­со­ти, реш­ту си­ли

    Поріжуть жи­во острі пи­ли.

    Острії пи­ли, людська зло­ба,

    Стопче бай­дужість, як ху­до­ба.

    

***

    

    Я не те­бе люб­лю, о ні,

    Моя хист­ка лілеє,

    Не оченька твої ясні,

    Не ли­ченько блідеє.

    Не го­лос твій, що, мов дзвінок,

    Мою бен­те­жить ду­шу,

    І не твій хід, що кож­дий крок

    Відчути сер­цем му­шу.

    Не ті ус­та, з кот­рих вже я

    Не вчую сло­ва лас­ки,

    Не вид, в котрім ду­ша твоя

    Виднієсь вся без мас­ки.

    Не стать твою, не скром­ний стрій,

    Котрим во­на впо­ви­та,

    Не гар­монійний виг­ляд твій,

    Мов пісня су­мо­ви­та.

    Я не те­бе люб­лю, о ні,

    Люблю я влас­ну мрію,

    Що там у сер­деньку на дні

    Відмалечку лелію.

    Все, що да­ло мені жит­тя,

    В кра­су пе­ре­топ­ляв я,

    І всю кра­су, весь жар чут­тя

    На неї пе­рел­ляв я.

    Вона мій спів, во­на мій хліб!

    Душа моя - аж див­но -

    До неї, на­че той поліп,

    Приссалась невідрив­но.

    Усіми нер­ва­ми при­ляг

    Мій дух до неї, ми­ла, -

    І тут во­на - аж страх! аж страх!

    Твій вид мені яви­ла.

    Неначе блис­кав­ка яр­ка,

    Що зра­зу сліпить очі,

    Що враз і тішить, і ля­ка,

    Ніч ро­бить з дня, день з ночі, -

    Отак для ме­не був твій вид

    І розкішшю й уда­ром;

    Я чув: тут смерть моя си­дить,

    Краси впо­ви­та ча­ром.

    Я чув, і з жа­ху весь тремтів,

    І розкішшю впи­вав­ся;

    Від те­бе геть тікать хотів,

    Круг те­бе все сну­вав­ся.

    Мов той Іксіон, впле­те­ний

    У ко­ле­со-ка­туш­ку,

    Так рік за ро­ком му­чусь я,

    І біль мою жре ду­шу.

    І дар­мо ліку я шу­кав

    На сю свою хо­ро­бу;

    Кого зрад­ли­вий сфінкс піймав,

    Не пус­тить аж до гро­бу.

    Ні, не те­бе я так люб­лю,

    Люблю я влас­ну мрію!

    За неї смерть собі зроб­лю,

    Від неї одурію.

    

В ВАГОНІ

    

    Мов спо­ло­ха­на, без тя­ми,

    Так зем­ля з-під моїх ніг

    Утіка - стов­пи, сме­ре­ки

    Гонять, тільки миг-миг-миг.

    Наче по­лот­но прос­тер­те

    Велетенськая ру­ка

    Враз стя­га, так лан за ла­ном,

    Сад за са­дом утіка.

    Тільки я стою, та зорі,

    Що ви­со­ко там го­рять,

    Не втіка­ють, мов на до­каз,

    Що є в світі стійкість, лад.

    І сміються вічні зорі,

    Іронічно ми­го­тять;

    "Ми і ти! - неп­рав­да? - до­каз,

    Що є в світі стійкість, лад!"

    

***

    

    Чого яв­ляєшся мені

    У сні?

    Чого звер­таєш ти до ме­не

    Чудові очі ті ясні,

    Сумні,

    Немов кри­ниці дно сту­де­не?

    Чому ус­та твої німі?

    Який докір, яке страж­дан­ня,

    Яке нес­пов­не­не ба­жан­ня

    На них, мов за­ре­во чер­во­не,

    Займається і зно­ву то­не

    У тьмі?

    Чого яв­ляєшся мені

    У сні?

    В житті ти мною згор­ду­ва­ла,

    Моє ти сер­це надірва­ла,

    Із нього виз­ва­ла одні

    Оті ри­дан­ня го­лосні -

    Пісні.

    В житті ме­не ти й знать не знаєш,

    Ідеш по ву­лиці - ми­наєш,

    Вклонюся - навіть не зир­неш

    І го­ло­вою не кив­неш,

    Хоч знаєш, знаєш, доб­ре знаєш,

    Як я люб­лю те­бе без тя­ми,

    Як му­чусь дов­ги­ми но­ча­ми

    І як літа вже за літа­ми

    Свій біль, свій жаль, свої пісні

    У серці здав­люю на дні.

    О ні!

    Являйся, зіронько, мені!

    Хоч в сні!

    В житті мені весь вік ту­жи­ти -

    Не жи­ти.

    Так най те сер­це, що в тур­боті,

    Неначе пер­ла у бо­лоті,


    Марніє, в'яне, за­си­ха, -

    Хоч в сні на вид твій ожи­ває,

    Хоч в жа­ло­щах живіше грає,

    По-людськи вільно відди­ха,

    І то­го ди­ва зо­ло­то­го

    Зазнає, щас­тя мо­ло­до­го,

    Бажаного, страш­но­го то­го

    Гріха!

    

***

    

    Отсе тая сте­жеч­ка,

    Де дівчи­на йшла,

    Що з мой­ого сер­деч­ка

    Щастя унес­ла.

    Ось ту­ди пішла во­на

    Та гу­ля­ючи,

    З іншим своїм люб­чи­ком

    Розмовляючи.

    За її сліда­ми я,

    Мов бе­зум­ний, біг,

    Цілував з сльоза­ми я

    Пил із її ніг.

    Наче по­то­па­ючий

    Стебелиночку,

    Зір мій вид її ло­вив

    На хви­ли­ноч­ку.

    І мов ну­рок пер­ли ті

    На морсько­му дні,

    Сквапно так мій слух ло­вив

    Всі сло­ва її.

    Отсе тая сте­жеч­ка

    Ізвивається,

    А у ме­не сер­денько

    Розриваєтьтся.

    Залягло на дні йо­го

    Те важ­ке чут­тя:

    Тут навіки згуб­ле­ний

    Змисл тво­го бут­тя.

    Все, що най­до­рож­чеє,

    Найулюблене,

    Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

    Тут за­губ­ле­не!

    Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

    Чим пи­ша­ла­ся…

    Отсе тая сте­жеч­ка,

    Щоб за­па­ла­ся!

    

***

    

    Якби знав я ча­ри, що спи­ня­ють хма­ри,

    Що два сер­ця мо­жуть ізвес­ти до па­ри,

    Що ла­ма­ють пу­та, де ду­ша за­ку­та,

    Що в по­жи­ву ни­ми зміниться от­ру­та!

    То те­бе би, ми­ла, об­да­ла їх си­ла,

    Всі би в твоїм серці іскри по­га­си­ла.

    Всі дум­ки й ба­жан­ня за од­ним уда­ром.

    Лиш од­на лю­бов би ви­бух­ла по­жа­ром,

    Обняла б дос­то­ту всю твою істо­ту,

    Мислі б всі по­жер­ла, всю твою тур­бо­ту, -

    Тільки мій там об­раз і ясніє й гріє…

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    Якби був я ли­цар і мав пан­цир доб­рий,

    І над всіх був сильнй і над всіх хо­роб­рий,

    Я би з пе­ре­мо­ги во­ро­ги під но­ги,

    Що мені до те­бе не да­ють до­ро­ги!

    Я б до­бувсь до те­бе че­рез му­ри й стіни,

    Я по­бив би смо­ки, роз­ме­тав руїни,

    Я б здо­був всі скар­би, що їх криє мо­ре,

    І до ніг би твоїх по­ло­жив, о зо­ре!

    Де б те­бе не скри­то, я б зла­мав верії.

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    Якби я не ду­рень, що лиш в ду­мах кис­не,

    Що співа і пла­че, як біль сер­це тис­не,

    Що бу­ду­ще ба­чить людське і на­род­не,

    А в су­часнім блу­дить, як ди­тя го­лод­не,

    Що із не­ба ло­вить зорі зо­лотії,

    Але до дівчи­ни прис­ту­пить не вміє, -

    Ідеали ба­чить геть десь за го­ра­ми,

    А жи­веє щас­тя з рук пус­тив без тя­ми

    І те­пер, запізно, пла­че і дуріє -

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    

***

    

    Що щас­тя? Се ж ілюзія,

    Се при­вид, тінь, ома­на…

    О ти, ілюзіє моя,

    Зрадлива і ко­ха­на!

    Кринице ра­дощів, чут­тя

    Ти ча­роч­ко хрус­тальна!

    Омано дум, мо­го жит­тя

    Ти по­мил­ко фа­тальна!

    Я хтів зло­вить те­бе, ось-ось,

    Та враз опа­ли кри­ла:

    З то­бою жить не до­ве­лось,

    Без те­бе жить не­си­ла.

    З то­бою жить - важ­ка ле­жить

    Завада поміж на­ми;

    Без те­бе жить - весь вік ту­жить

    І дня­ми, і но­ча­ми.

    Нехацй ти тінь, що ги­не десь,

    Мана, лу­да - од­на­че

    Чому ж без те­бе сер­це рвесь,

    Душа бо­лить і пла­че?

    Нехай ти тінь, ма­на, дім з карт

    І мрія мо­ло­де­ча,

    Без те­бе жить - безг­луз­дий жарт,

    І світ весь - по­рож­не­ча.

    Як той Шлеміль, що стра­тив тінь,

    Ходжу я, мов зак­ля­тий,

    Весь світ не го­ден за­пов­нить

    Мені твоєї стра­ти.

    

***

    

    Як по­чуєш вночі край свой­ого вікна,

    Що щось пла­че і хли­пає важ­ко,

    Не три­вож­ся зовсім, не збав­ляй собі сна,

    Не ди­ви­ся в той бік, моя пташ­ко.

    То не та си­ро­та, що без ма­ми блу­ка,

    Не го­лод­ний жеб­рак, моя зірко.

    Се роз­пу­ка моя, нев­ти­ши­ма тос­ка,

    Се лю­бов моя пла­че так гірко.

    Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,

    Коли бу­дуть цвісти вер­бо­ло­зи.

    І вос­таннє тобі, замість слів про лю­бов,

    Посилаю я му­ки і сльози.

    Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,

    Будь щас­ли­ва, ве­се­ла, як завж­ди.

    Що бу­ло - схо­ро­ню аж у сер­це на дно…

    Не шу­кай між людьми більше прав­ди.

    

***

    

    Сипле, сип­ле, сип­ле сніг.

    З не­ба сірої бе­зодні

    Міріадами ле­тять

    Ті ме­те­ли­ки хо­лодні.

    Одностайні, мов жу­ра,

    Зимні, мов ли­хая до­ля,

    Присипають все жит­тя,

    Всю кра­су лугів і по­ля.

    Білий ки­лим за­бут­тя,

    Одубіння, отупіння

    Все пок­рив, стис­кає все

    До най­глиб­шо­го коріння.

    Сипле, сип­ле, сип­ле сніг,

    Килим важ­че на­ля­гає…

    Молодий огонь в душі

    Меркне, слаб­не, по­га­сає.

    Третій жму­ток (1896)

    

***

    

    Покоїк і кух­ня, два вікна в пар­тері,

    На вікнах з квітка­ми ва­зон­ки,

    В по­кою два ліжка, підхи­лені двері,

    Над вікна­ми білі зас­лон­ки.

    На стінах го­дин­ник, п'ять-шість фо­тог­рафій,

    Простенька ко­мо­да під му­ром,

    Насеред по­кою стіл круг­лий, нак­ри­тий

    І лам­па на нім з аба­жу­ром.


    На кріслі при ньому си­дить моє щас­тя,

    Само, у туж­ливій за­думі:

    Когось до­жи­дає, чийсь хід, ма­буть, ло­вить

    У ву­личнім га­морі й шумі.

    Когось до­жи­дає… Та вже ж не для ме­не

    В очах її світло те бли­ма!

    Я, су­мер­ком вкри­тий, на ву­лиці стою,

    У рай той зак­рав­ся очи­ма.

    Ось тут моє щас­тя! Як близько! Як близько!

    Та як же ж да­ле­ко навіки!

    І крається сер­це, та ви­сох­ли сльози,

    Огнем лиш пашіють повіки.

    Гаряче чо­ло я в до­лоні зціпив­ши,

    Втікаю від ти­хої ха­ти,

    Мов ра­не­ний звір той тікає у нетрі,

    Щоб в своїй бер­лозі зди­ха­ти.

    

***

    

    Я хтів жит­тю кінець зро­бить,

    Марну луш­пи­ну геть роз­бить,

    Хотів зу­сил­лям влас­них рук

    Здобути вихід з страш­них мук,

    Хотів я вир­ваться з яр­ма

    Твойого ча­ру - та дар­ма!

    Зусиллям всім не­пе­рекір

    У мні трус­ли­вий, підлий звір

    Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя, -

    Сліпая при­вич­ка жит­тя,

    Прив'язання до тих кутів,

    Де я не жив, а жи­вотів,

    До праці, що з'їдає дни,

    А замість рож дає тер­ни,

    До то­го краю, що, мов смок,

    Із сер­ця ссе най­кра­щий сок,

    Аж висх­не віра в нім жи­ва, -

    Тоді от­ру­ти до­ли­ва.

    Я чую се - не вар­то жить,

    Життям не вар­то до­ро­жить,

    Тебе ут­ра­тив­ши навік,

    Я чую се - єди­ний лік,

    Се кулька в лоб. Та що ж, хит­ка

    Не піднімається ру­ка.

    Увесь свій жаль, увесь свій біль

    Хтів я в од­ну звер­ну­ти ціль,

    В один набій страш­ний, як грім,

    Зібрать свою всю си­лу в нім

    І ви­лить го­лос­но, мов дзвін,

    Остатній спів, страш­ний проклін,

    Такий проклін, щоб мерз­ла кров,

    В не­на­висть зсти­ла­ся лю­бов,

    Змінялась радість в тем­ний сум,

    І щоб кра­си не ба­чив ум,

    І що­би уст цу­рав­ся сміх,

    І від повік би сон відбіг,

    Тюрмою б весь зро­бив­ся світ

    І в лоні ма­ми гиб би плід -

    І сей проклін, ду­ше моя,

    Хотів на те­бе ки­нуть я

    За насміх твій, за весь твій чар,

    За той бо­лю­чий, кля­тий дар -

    З тер­но­вих ко­лю­чок бу­кет.

    Та в серці мой­ому по­ет

    Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя,

    Для нього ти кра­са жит­тя,

    Струя чут­тя, пісень по­ра -

    Проклін у горлі зав­ми­ра.

    

***

    

    Тричі мені яв­ля­ла­ся лю­бов.

    Одна несміла, як лілея біла,

    З зітхан­ня й мрій ут­ка­на, із обс­нов

    Сріблястих, мов ме­те­лик, підлетіла.

    Купав її в ро­же­вих блис­ках май,

    На пур­пу­ровій хмарі вранці сіла

    І ба­чи­ла дов­ко­ла рай і рай!

    Вона бу­ла не­вин­на, як ди­ти­на,

    Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

    Явилась дру­га - гор­дая кня­ги­ня,

    Бліда, мов місяць, ти­ха та сум­на,

    Таємна й не­дос­туп­на, мов свя­ти­ня.

    Мене ру­кою зим­ною во­на

    Відсунула і шеп­ну­ла таємно:

    "Мені не жить, тож най ум­ру од­на!"

    І мовч­ки щез­ла там, де вічно темн­но.

    Явилась тре­тя - жен­щи­на чи звір?

    Глядиш на неї - і очам приємно,

    Впивається її кра­сою зір.

    То ра­зом страх бе­ре, ду­ша хо­ло­не

    І си­ла розп­ли­вається в простір.

    Спершу я ду­мав, що бо­кує, то­не

    Десь в тіні, що на ме­не й не зир­не -

    Та враз мов бух­ло по­лум'я чер­во­не.

    За са­ме сер­це вхо­пи­ла ме­не,

    Мов сфінкс, у ду­шу кігтя­ми вп'яли­лась

    І смок­че кров, і геть спокій же­не.

    Минали дні, я ду­мав: на­си­ти­лась,

    Ослабне, щез­не… Та дар­ма! Дар­ма!

    Вона ме­не й на хви­лю не пус­ти­лась,

    Часом на груді моїй задріма,

    Та кігтя­ми не по­ки­да стис­ка­ти;

    То знов про­ки­несь, звільна підійма

    Півсонні вії, мов боїться втра­ти,

    І око в око за­зи­ра мені.

    І дивні іскри по­чи­на­ють гра­ти

    В її очах - такі яркі, страшні,

    Жагою повні, що аж сер­це сти­не.

    І ра­зом щось та­ке в них там на дні

    Ворушиться со­лод­ке, ме­лодійне,

    Що за­бу­ваю ра­ни, біль і страх,

    В марі тій ба­чу рай, доб­ро єди­не.

    І дар­мо дух мій, мов у сіті птах,

    Тріпочеться! Я чую, яс­но чую,

    Як сте­литься мені в бе­зод­ню шлях

    І як я ним у пітьму по­манд­рую.

    

***

    

    Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!

    Коли дов­ко­ла світ увесь зас­не,

    Я тільки сам замк­нуть не мо­жу очі:

    Загиб спокій, і сон ми­на ме­не.

    Я сам сид­жу і ри­юсь в своїй рані,

    І пла­чу й ту­жу, пла­чу і кле­ну,

    І мрії всі ле­тять, біжать, мов п'яні,

    До неї! Ба­чать лиш її од­ну.

    І ба­читься, що з мріями оти­ми

    Й ду­ша моя ле­тить із тіла геть;

    І щось, не­мов кри­латі се­ра­фи­ми,

    Несе її - і чую я їх лет.

    До ме­не ж безг­ра­нич­ная три­во­га,

    Бліда роз­пу­ка підсідає вмить,

    І чорні ду­ми, мов з фор­ту­ни ро­га,

    На ме­не ллє, щоб світ мені затьмить.

    І ба­читься, що я в якійсь бе­зодні,

    Де хо­лод, слизь і вітер, тем­но скрізь,

    І ви­ють звірі, люті та го­лодні,

    І стог­не бір, і гіллям б'ється ліс.

    Ось на роз­путті я стою пус­то­му

    І весь трем­чу, га­дю­ка сер­це ссе,

    Не вид­но шля­ху, тільки го­лос гро­му

    Якусь пог­ро­зу ди­кую не­се.

    І я без­сильний, хо­рий, і уто­ма,

    Мов мли­но­ве каміння, тис­не грудь, -

    Бездомний - я ба­жав би бу­ти до­ма,

    В теплі ба­жав би, в щасті відітхнуть.

    Я, що так дов­го, га­ря­че ко­хаю

    І за лю­бов знай­шов по­гор­ду й глум,

    Бажаю хоч на хви­лю бу­ти в раю,

    Обнять те­бе, ціль моїх мрій і дум.

    Обнять те­бе, до сер­ця при­гор­ну­ти,

    Із твоїх уст со­лод­кий нек­тар пить,

    В твоїх очах ду­шею по­то­ну­ти,

    В твоїх обіймах зги­нуть і ожить.


    Та дощ січе, скри­пить об­мок­ле гілля,

    Вихри ре­вуть: "Дар­ма! Дар­ма! Дар­ма!"

    І за­рев­ло ска­же­не бо­жевілля

    У серці: "Ні! Чи ж ви­хо­ду не­ма?

    Ні! Му­сить буть! Не хо­чу по­ги­ба­ти,

    Не знав­ши хоч на хви­леч­ку її!

    Хоч би прий­шлось і чор­ту ду­шу да­ти,

    А спов­няться ба­жан­ня всі мої!"

    І чую, як при тих сло­вах із ме­не

    Обпало щось, мов лис­тя, мов кра­са,

    А щось вли­ло­ся тем­не і сту­де­не, -

    Се віра в чор­та, віра в чу­де­са.

    

***

    

    Чорте, де­мо­не роз­лу­ки,

    Несповнимих ди­ких мрій,

    Недрімаючої му­ки

    І несп­равд­же­них надій!

    Слухай го­ло­су роз­пу­ки!

    Буду раб, не­вольник твій,

    Весь тобі віддам­ся в ру­ки,

    Лиш те сер­це зас­покій!

    Враз з то­бою на страж­дан­ня

    Я го­тов навік піти, -

    Лиш од­но мені ба­жан­ня

    Заспокій те­пе­ра ти.

    За один її цілу­нок

    Най го­рю сто ти­сяч літ!

    За лю­бов її і лас­ку

    Дам я не­бо, рай, весь світ.

    

***

    

    І він явивсь мені. Не як ма­ра ро­га­та,

    З ко­пи­та­ми й хвос­том, як вис­ни­ла ба­га­та

    Уява давніх літ,

    А як приємний пан в плащі і пе­ле­рині,

    Що десь йо­го я чув учо­ра або нині, -

    Чи жид, чи єзуїт.

    Спинивсь. Ли­ця йо­му у пітьмі не ви­да­ти.

    Зареготавсь та й ну ме­не в пле­че плес­ка­ти.

    "Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

    Ось новість! Куріоз! Ось ди­во при­род­ни­че!

    Пан раціоналіст, без­бож­ник - чор­та кли­че!

    Ще й ду­шу на­пи­ха!

    Мій пан­цю, ад­же ж ви не віруєте в бо­га!

    Я ще не­дав­но чув край ва­шо­го по­ро­га -

    Підслухую не раз -

    Як го­ло­си­ли ви так прос­то конфіскабль:

    "Ne cro­yant pas au Di­eu je ne cro­ye pas au di­ab­le!"

    Що ж ста­лось нині з вас?

    Невже ж я - а, par­don, що за­раз не предс­та­вивсь!

    Та ду­маю, що ви, хто я є, до­га­да­лись -

    Невже ж я ближ­чий вам

    Чи мож­ливіший вам зда­юсь від па­на бо­га?

    Чи лег­ша вам зда­лась до са­та­ни до­ро­га,

    Аніж на не­бо там?

    Спасибі вам за се довір'я! Ро­зумію!

    У вас ба­жан­няі є, ви стра­ти­ли надію,

    Сказали: як біда,

    То хоч до жи­да йди, чи пак до чор­та; що там,

    Що стільки літ йо­го міша­ли ви з бо­ло­том,

    Кричали: чорт - лу­да!

    Ось ба­чи­те, ку­ди ве­де не­ос­то­рожність!

    Ускочили в та­ке, що хоч вда­ряй­сь в по­божність

    Або до чор­та в путь!

    Та ще й з ду­шею! Ах! Да­руй­те за не­чемність!

    Сміяться му­шу знов. Пе­кельна се приємність

    Від вас про ду­шу чуть.

    Сто ти­сяч літ горіть го­тові? Ха-ха! Дру­же!

    Се спо­рий шмат ча­су! А ще не­дав­но ду­же

    Чи не ка­за­ли ви:

    "Душа - то нервів рух?" Зна­чить, за­ги­нуть нер­ви,

    То і душі ка­пут! То як же се те­пер ви

    Згубили з го­ло­ви?

    І що ж, скажіть мені, офер­та ва­ша вар­та?

    Се ж в га­зар­довій грі фіктив­на, кепська кар­та.

    Чи чес­но се, скажіть?

    Вам хо­чесь те і те… конк­рет­не, а мені ви

    Даєте пшик. Се стид! Не ду­мав, що такі ви,

    І з чор­том так не слід!

    А втім, го­луб­чи­ку, офер­та ва­ша пізна!

    Та ва­ша ду­шенька - се корш­ма та заїзна, -

    Давно в ній наш нічліг.

    Чи я дур­ний у вас доб­ро те ку­пу­ва­ти,

    Що й без ку­по­ван­ня шви­денько бу­ду ма­ти

    Без кло­потів усіх!

    І знай­те ще од­но. Ота, що так за нею

    Ви по­би­ваєтесь і му­чи­тесь ду­шею,

    Є на­ша теж як­раз.

    Спішіться ж, па­ноч­ку, до пек­ла, як до ба­лю!

    Там влас­но­руч­но сам віддам вам ва­шу кра­лю.

    Au re­vo­ir у нас!"

    Ще раз за­ре­го­тавсь і по плечі ле­генько

    Мене він пок­ле­пав та й геть пішов шви­денько,

    Мов пильне діло мав.

    А я сто­яв, мов стовп, ли­це моє горіло,

    Стид ду­шу жер; замість до­буть, на що кортіло,

    Я ще від чор­та об­лиз­ня спіймав!

    

***

    

    Матінко моя рідне­сенька!

    В не­щас­ний час, у го­ди­ну ли­ху

    Ти по­ро­ди­ла ме­не на світ!

    Чи в тяжкім грісі ти по­ча­ла ме­не,

    Чи прок­ляв ме­не в твоїм лоні хто,

    Чи лиш до­ля отак на­до мною смієсь?

    Не да­ла ти мені чарівної кра­си,

    Не да­ла мені си­ли, щоб стіни ва­лить,

    Не да­ла мені ро­ду по­чес­но­го.

    Ти пус­ти­ла ме­не си­ро­тою у світ,

    Ти да­ла ще мені три не­долі в наділ,

    Три не­долі важкі, невідступнії.

    Що од­на не­до­ля - то сер­це м'яке,

    То співацькеє сер­це враз­ли­веє,

    На кра­су, на доб­ро по­дат­ли­ве.

    А що дру­га не­до­ля - то хлопський рід,

    То по­горд­же­ний рід, за­му­ро­ва­ний світ,

    То зат­роєний хліб, безс­лав­ний гріб.

    А що тре­тя не­до­ля - то гор­да ду­ша,

    Що ніко­го не впус­тить до сво­го нут­ра,

    Мов за­пер­тий огонь, са­ма в собі зго­ра,

    Матінко моя рідне­сенька!

    Не ту­жи ти за мною, не плач в са­моті,

    Не кле­ни, як по­чуєш, що я зро­бив!

    Не су­муй, що прий­деться самій до­жи­вать,

    Що прий­деться самій у гріб ля­гать,

    Що не бу­де ко­му очей за­ту­лить!

    Не кле­ни своє бідне, без­си­ле ди­тя!

    Доки міг, то я тяг сю тач­ку жит­тя,

    Та те­пер я зла­мав­ся і збив­ся з пут­тя!

    Я не мо­жу, не мо­жу спи­ни­ти то­го,

    Що, мов чор­ная хма­ра, на ме­не йде,

    Що, мов бу­ря, зда­ле­ка шу­мить-гу­де!

    Я не хо­чу на світі за­ва­дою буть,

    Я не хо­чу вдуріть і жив­цем озвіріть -

    Радше тем­ную ніч, аніж світло зустріть!

    

***

    

    Пісне, моя ти підстре­ле­на пташ­ко,

    Мусиш за­мовк­нуть і ти.

    Годі ри­да­ти і пла­ка­ти тяж­ко,

    Час нам зо сце­ни зійти.

    Годі вглиб­ляться у ра­ну зат­ру­тую,

    Годі бла­гать о лю­бов.

    З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

    Капає з сер­денька кров.

    З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

    Слабшає відгомін твій…

    Пісне, на­поєна го­рем-отру­тою,

    Час тобі вже на спокій.

    

***

    

    Душа безс­мерт­на! Жить віковічно їй!

    Жорстока дум­ка, ди­ка фан­тазія,

    Лойоли гідна і Торк­ве­ма­ди!

    Серце хо­ло­не і тьмиться ро­зум.

    Носити вічно в серці ли­це твоє,

    І знать, що з дру­гим зв'яза­на вічно ти,

    І ба­чить з ним те­бе й то­ми­тись -

    Ох, навіть рай мені пек­лом ста­не!

    Творця хва­ли­ти? За що хва­ли­ти йо­го?

    Що в моїм серці сей роз­па­лив огонь

    І в насміх приз­на­чив роз­лу­ку?

    Рай по­ка­зав і затріснув бра­му!

    Та па­ну бо­гу я не хо­чу блюз­нить,

    Бо по­що вірних щирі чут­тя драз­нить?

    Мов ак­тор той, ме­чем ма­ха­ти

    На па­пе­ровії стра­хо­пу­ди?

    Я не ро­ман­тик. Міфо­логічний дим

    Давно розвіявсь із го­ло­ви мені;

    Мене не тішать ані стра­шать

    Привиди давньої віри млисті.

    Бо що ж є Дух той? Сам чо­ловік йо­го

    Создав з нічо­го, в кождій порі й землі

    Дає йо­му свою по­до­бу,

    Сам собі па­на й ти­ра­на тво­рить.

    Одно лиш вічне без по­чат­ку й кінця,

    Живе і сильне, - се є ма­терія:

    Один атом її тривкіший,

    Ніж всі бо­ги, всі Ас­тар­ти й Яг­ве.

    Безмірне мо­ре, що за­пов­ня простір,

    А в то­му морі вир повс­тає сям-там -

    Се пла­не­тар­ная сис­те­ма, -

    Вир той бур­лить, і кле­ко­че, й б'ється.

    В тім вирі хвилі - сон­це, пла­не­ти є,

    В них міліарди бомблів дрібних ки­шать,

    А в кождім бомблі щось там мріє,

    Міниться, піниться, по­ки не прис­не.

    Се наші мрії, се на­ша свідомість,

    Дрібненький бомб­лик в вирі ма­терії.

    Та бомблі зги­нуть, вир утих­не,

    Щоб зак­ру­титься знов десь-інде.

    Безцільно, вічно кру­го­во­рот от­сей

    Іде і йти­ме; сон­ця, пла­нет ря­ди

    І інфу­зорії дрібненькі,

    Всьому од­на­ко­ва тут до­ро­га.

    Лише ма­ленькі бомб­ли­ки людськії,

    Що в них час­тин­ка ви­ру відби­ла­ся,

    Міркують, му­чаться, ба­жа­ють

    Вічності мо­ре вмісти­ти в собі.

    І уяв­ля­ють вічність на об­раз свій,

    Дають свій виг­ляд, влас­ну по­до­бу їй,

    А там ля­ка­ються, мов діти,

    Мар, що по­ро­ди­ла їх уява.

    Я не ди­ти­на, я не ля­ка­юсь мар,

    Неначе в'язень з до­му тор­тур і кар,

    Душа моя на во­лю рветься

    В ма­ми ма­терії лоні всну­ти.

    Бажає бомб­лик прис­ну­ти радісно,

    Згасить бо­лю­чу іскор­ку - свідомість,

    З людст­ва свой­ого ні пи­лин­ки

    В вічність не хо­че нес­ти з со­бою.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx50 Кб5602
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb275 Кб3306

Пошук на сайті: