Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4689
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3177
    А яка ж є су­гес­тiя лi­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка? Чи во­на по­етич­на? Де­якi су­час­нi фран­цузькi кри­ти­ки, го­лов­но Ле­метр, го­то­вi зу­пи­ни­ти­ся на тiм. Ось, напр., Ле­мет­ро­вi сло­ва про кри­ти­ку, вис­ка­за­нi в йо­го стат­тi про По­ля Бур­же. "Зов­сiм оче­вид­но, що, як i вся­кий iн­ший пи­са­тель, кри­тик му­сить вкла­да­ти в свої тво­ри свiй тем­пе­ра­мент i свої пог­ля­ди на жит­тя, бо ж вiн своїм ро­зу­мом опи­сує ро­зум iн­ших… Зна­чить, кри­ти­ка є так са­мо осо­бис­тою, так са­мо ре­ля­тив­ною i че­рез те (?) так са­мо цi­ка­вою, як i всi iн­шi ро­ди лi­те­ра­ту­ри". Зав­важ­те, Ле­метр по­дає тi крайнє не­док­лад­нi i в знач­нiй мi­рi не­вiр­нi сло­ва як ре­чi, що ро­зу­мi­ються са­мi со­бою! А тим ча­сом яка ж тут ло­гi­ка? Ко­ли кри­тик вкла­дає в свої тво­ри свої пог­ля­ди на жит­тя, то якi се мо­жуть бу­ти пог­ля­ди? Або во­ни бу­дуть - ли­ши­мо на бо­цi дог­ма­тич­не "вiр­нi - не­вiр­нi" - ну, згiд­нi з пог­ля­да­ми бiльшос­тi йо­го чи­та­чiв, так ска­за­ти, вульгар­нi, i в та­кiм ра­зi кри­тик не бу­де пот­ре­бу­ва­ти мо­ти­ву­ва­ти їх ближ­че, - або во­ни су­пе­реч­нi з пог­ля­да­ми бiльшос­тi, в та­кiм чи iн­шiм нап­ря­мi ре­во­лю­цiй­нi, i в та­кiм ра­зi кри­тик му­сить зро­би­ти­ся про­па­ган­дис­том, му­сить мо­ти­ву­ва­ти свої пог­ля­ди бiльше або мен­ше на­уко­вим спо­со­бом. Чим бiльше на­уко­вi, спо­кiй­нi, яс­нi, влуч­нi бу­дуть йо­го ар­гу­мен­ти, тим лiп­ше для нього i для йо­го спра­ви. Зна­чить, ви­хо­ди­ло би, що чим бiльше кри­тик збли­зиться до ти­пу уче­но­го, тим лiп­ше вiд­по­вiсть своїй за­да­чi. Але нi! По дум­цi Ле­мет­ра, з йо­го слiв ви­хо­дить, що кри­ти­ка му­сить бу­ти осо­бис­та! Чо­му? Ма­буть то­му, що, крiм своїх пог­ля­дiв (зна­чить, крiм за­со­бу сво­го знан­ня), кри­тик вно­сить у свiй твiр та­кож свiй iем­пе­ра­мент (зна­чить, за­сiб сво­го чут­тя i на­вiть хви­ле­вих на­сi­роїв). Так що ж з то­го? Уче­ний та­кож не мо­же знi­ве­чи­ти в со­бi впли­вiв сво­го тем­пе­ра­мен­ту, ко­ли пи­ше уче­ний твiр, та про­те вiн раз у раз на­ма­гається, i то свi­до­мо, сис­те­ма­тич­но змен­ши­ти в со­бi тi впли­ви; нас­кiльки се йо­му вдається, вiд то­го за­ле­жить влас­не мi­ра йо­го кри­тич­ної здiб­нос­тi. А лi­те­ра­тур­ний кри­тик, по дум­цi д. Ле­мет­ра, має пра­во бу­ти цiл­ком осо­бис­тим, т[о] зн[ачить] мо­же зов­сiм обiй­ти­ся без кри­тич­ної здiб­нос­тi, мо­же пи­са­ти, як йо­му по­до­бається, ко­ли тiльки пншє цi­ка­во.

    Свiй пог­ляд на кри­ти­ку до­го­во­рює д. Ле­метр ось яки­ми ха­рак­тер­ни­ми сло­ва­ми: "Кри­ти­ка рiз­но­род­на до без­ко­неч­нос­тi, вiд­по­вiд­но до пред­ме­та її сту­дiй, вiд­по­вiд­но до ду­хо­во­го скла­ду са­мо­го кри­ти­ка i вiд­по­вiд­но до пог­ля­до­вої точ­ки, яку вiн ви­бе­ре со­бi. Пред­ме­том її мо­жуть бу­ти тво­ри, лю­ди i iдеї; во­на мо­же су­ди­ти або тiльки де­фi­нi­юва­ти. Був­ши зра­зу дог­ма­тич­ною, во­на зро­би­ла­ся з ча­сом iс­то­рич­ною i на­уко­вою; та, здається, на сьому ще не зу­пи­нив­ся про­цес її роз­вою. Як докт­ри­на - во­на не­со­лiд­на, як на­ука - не док­лад­на i, ма­буть, iде поп­рос­ту до то­го, що­би зро­би­ти­ся шту­кою, ко­рис­ту­ва­ти­ся книж­ка­ми для зба­га­чен­ня i уб­ла­го­род­ню­ван­ня своїх вра­жень". Ко­ли що-не­будь мож­на зро­зу­мi­ти в тiй блис­ку­чiй га­лi­матьї, так се хi­ба те, що д. Ле­метр прок­ла­мує пов­не банк­ротст­во кри­ти­ки - звiс­но, та­кої, як вiн сам ро­зу­мiє її. Бо справ­дi, до­ли кри­ти­ка (го­во­ри­мо тут усе про лi­те­ра­тур­ну кри­ти­ку, а ко­ли д. Ле­метр так со­бi по до­ро­зi при­тя­гає сю­ди за во­лос­ся та­кож кри­ти­ку "лю­дей i iдей" i про все ра­зом вис­ка­зує свiй дальший осуд, то чи­нить се або нав­мис­не для зба­ла­му­чен­ня чи­та­ча, або сам не зна­ючи, що чи­нить) не має анi со­лiд­ної докт­ри­ни, анi доб­ро­го на­уко­во­го ме­то­ду, то во­на не зро­биться на­вiть, як ду­має д. Ле­метр, шту­кою сма­ку­ван­ня книг, а зiй­де на пус­ту, хоч i "артис­тич­ну" (т. є. блис­ку­чу по фор­мi) ба­ла­ка­ни­ну або, ще ир­ше, на прис­луж­ни­цю лi­те­ра­тур­ної мо­ди, що ду­же час­то бу­де рiв­ноз­на­чу­щим з прис­луж­ницт­вом зiп­со­ва­но­му сма­ко­вi гни­лих, дар­моїдських, де­ка­дент­них та ма­ючих i впли­во­вих верств. Чи­та­ча, кот­рий би жа­дав вiд кри­ти­ки яки­хось пев­них вка­зi­вок чи то на по­лi ес­те­тич­но­го сма­ку, чи на по­лi лi­те­ра­тур­них iдей або життєвих зма­гань, ся кри­ти­ка ли­шить без вiд­по­вi­дi, а не­до­гад­ли­вих по­тяг­не за со­бою блис­ком зверхньої фор­ми, зас­та­вить їх кла­ня­ти­ся лi­те­ра­тур­ним бож­кам, якi їй по­до­ба­юiься i якi не раз за­мiсть здо­ро­вої стра­ви по­да­ва­ти­муть їй от­ру­ту. Страш­ним прик­ла­дом мо­же тут слу­жи­ти влас­не су­час­на фран­цузька кри­ти­ка, або бе­зi­дей­но-суб'єктив­на, як у Ле­мет­ра, або бе­зi­дей­но-дог­ма­тич­на, як у Брю­нетьєра, в уся­кiм ра­зi нi­би­то ар­тис­тич­на, т. є. та­ка, що блис­ку­чою, нi­би ар­тис­тич­ною фор­мою мас­кує свою не­на­уко­вiсть.

    Я тро­хи дов­ше зу­пи­нив­ся на сло­вах Ле­мет­ра го­лов­но че­рез те, що вiн, так ска­за­ти, "зро­бив шко­лу" не тiльки у Фран­цiї, але й геть по­за її гра­ни­ця­ми. Вiзьмiм, напр., вид­но­го нi­мецько­го кри­ти­ка Гер­ма­на Ба­ра, що є кер­ма­ни­чем лi­те­ра­тур­ної час­тi в вi­денськiм тиж­не­ви­ку "Die Ze­it". Суб'єктив­на, безп­рин­цип­на i не­на­уко­ва кри­ти­ка до­ве­де­на у нього до то­го, що ро­биться ви­ра­зом кап­ри­зу, ви­бу­хом лi­рич­но­го чут­тя, а не жад­ним тве­ре­зим, ро­зум­но умо­ти­во­ва­ним осу­дом. "Зух­вальством ви­да­ва­лось би ме­нi, - пи­ше вiн про Вер­ле­на, - моїм дрiб­ним ро­зу­мом об­ня­ти сього ве­лич­но­го Ми по­вин­нi гли­бо­ко хи­ли­ти­ся пе­ред ним i дя­ку­ва­ти, що вiн був на свi­тi". А тим ча­сом в при­ват­нiй роз­мо­вi сей сам Бар приз­нає, що Вер­лен був нiк­чем­ний чо­ло­вiк i що мiж йо­го вiр­ша­ми бiльши­на - смiт­тя, а тiльки де­що має на со­бi пе­чать ге­нiя. Чим же ж бу­де йо­го "кри­ти­ка", як не на­ду­жи­ван­ням шум­них слiв та лi­рич­них зво­ро­тiв для оду­рен­ня чи­та­ча? Або ко­ли вiн пи­ше про Ме­тер­лiн­ка: "Ми не ха­рак­те­ри­зу­ва­ли йо­го, ми ос­пi­ва­ли йо­го. Ми й не ду­ма­ли опи­су­ва­ти йо­го iс­то­ту; нi, ми тiльки ви­да­ва­ли ок­ри­ки зах­ва­ту. Так сильно спа­лах­нув наш ен­ту­зi­азм, що йо­го пос­тать че­рез се щез­ла в ди­мi i па­рi. Ми не мог­ли нi­чо­го про нього ска­за­ти; ми спi­ва­ли йо­му "Али-луя!" Що вве­ло Ба­ра в та­кий зах­ват? Вiн опо­вi­дає се так са­мо лi­рич­но i нез­ро­зу­мi­ле для здо­ро­во­го ро­зу­му. "За всi­ми йо­го тво­ра­ми по­чу­ва­ли ми чо­ло­вi­ка, кот­рий упер­ве розв'язав язик тай­нам, якi ми до­сi бо­яз­ко бе­рег­ли в со­бi. Не те, що вiн мо­вив, нi, не­вис­ка­за­не i не­вi­до­ме, що ми по­чу­ва­ли при тiм, ча­ру­ва­ло нас так сильно. Вiн мав ту си­лу, що мiг нам да­ти по­чу­ти, що в вiч­нiм, яко­го ми тiльки смiєм до­га­ду­ва­ти­ся, вiн наш брат. Те, що вiн мо­вив, не ма­ло для нас нi­яко­го зна­чен­ня; в мов­чан­цi ми збли­жу­ва­ли­ся до нього". Мо­жу хi­ба по­за­ви­дi­ти то­му, у ко­го ся ен­ту­зi­аг­тич­на iира­да вик­ли­че яке-не­будь яс­не ви­об­ра­жен­ня, а не сам тiльки шум у ву­хах. Не­ма що й мо­ви­ти, що та­ка кри­ти­ка є в най­лiп­шiм ра­зi тiльки сти­лiс­тич­ною впра­вою, але своєї при­род­ної за­да­чi - ана­лi­зу по­етич­них тво­рiв яким-не­будь на­уко­вим ме­то­дом - не спов­нює анi кри­хiт­ки.

    Значить, кри­ти­ка по­вин­на бу­ти на­уко­ва. Та до якої на­уко­вої га­лу­зi має во­на на­ле­жа­ти? Яким на­уко­вим ме­то­дом му­сить пос­лу­гу­ва­ти­ся, що­би осяг­ну­ти свою цiль? I яка вза­га­лi по­вин­на бу­ти її цiль?

    Вернемо ще раз до ци­то­ва­них уже слiв Ле­мет­ра. По йо­го дум­цi, кри­ти­ка бу­ла зра­зу дог­ма­тич­ною, по­тiм зро­би­ла­ся iс­то­рич­ною i на­уко­вою, а вкiн­цi (пев­но, в осо­бi са­мо­го Ле­мет­ра i йо­го шко­ли) зма­гає до то­го, що­би зро­би­ти­ся ар­тис­тич­ною, твор­чою чи тiльки реп­ро­дук­тив­ною, шту­кою сма­ку­ван­ня лi­те­ра­тур­них тво­рiв. I тут та­ка са­ма iс­то­рич­на га­лi­матья, як упе­ред бу­ла ло­гiч­на. Кри­ти­ка бу­ла на­сам­пе­ред дог­ма­тич­на? Що се зна­чить? Чи Арiс­то­тель, кот­ро­го мо­же­мо вва­жа­ти пер­шим лi­те­ра­тур­ним кри­ти­ком на ши­ро­ку ска­лю, прис­ту­пав до своєї пра­цi з го­то­ви­ми вже дог­ма­ми? I якi мог­ли бу­ти тi дог­ми? Нас­кiльки знаємо, Арiс­то­тель пос­ту­пав зов­сiм нав­па­ки, т. е. зi звiс­них йо­му грецьких лi­те­ра­тур­них тво­рiв вис­но­ву­вав пра­ви­ла, якi бу­цiм­то кер­му­ва­ли по­ета­ми при ком­по­ну­ван­нi тих тво­рiв. Зна­чить, Арiс­то­те­ле­ва по­ети­ка бу­ла не дог­ма­тич­на, а iн­дук­тив­на: до сфор­му­лю­ван­ня пра­вил кри­тик до­хо­див, прос­ту­дi­ював­ши ба­га­то тво­рiв да­ної ка­те­го­рiї. Що пiз­нi­шi вi­ки бра­ли Арiс­то­те­ле­вi пра­ви­ла як дог­ми i прик­ро­юва­ли до них пiз­нi­шi тво­ри, зло­же­нi се­ред iн­ших обс­та­вин, се ще не ро­бить Ле­мет­ро­во­го вис­ка­зу прав­ди­вi­шим.

Пошук на сайті: