Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4689
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3177
    Коли вду­маємо­ся в кож­ду з тих функ­цiй ду­шi, то пе­ре­ко­наємо­ся, що всi во­ни опе­ру­ють ма­те­рi­алом, яко­го їм дос­тар­чу­ють на­шi змис­ли. А що по­езiя яв­ляється та­кож ре­зульта­том тих са­мих ду­шев­них функ­цiй, то не ди­во, що i в нiй змнсло­вий ма­те­рi­ал му­сить бу­ти ос­но­вою. Се все ре­чi еле­мен­тар­нi. Да­ле­ко глиб­ше в по­етич­ну ро­бiт­ню про­ва­дить нас дру­ге пи­тан­ня: в якiй мi­рi по­оди­но­кi змис­ли про­яв­ля­ють се­бе в по­етич­нiй твор­чос­тi? В якiй мi­рi по­ети ко­рис­та­ють iз вра­жень, дос­тар­че­них по­оди­но­ки­ми змис­ла­ми?

    Не всi змис­ли од­на­ко­во важ­нi для роз­вою на­шої ду­шi, i вже еле­мен­тар­на пси­хо­ло­гiя роз­рiз­нює ви­щi i ниж­чi змис­ли, тоб­то та­кi, що ма­ють свої спе­цi­альнi i ви­со­ко­роз­ви­не­нi ор­га­ни (зiр, слух, смак, за­пах), i та­кi, що не ма­ють та­ких ор­га­нiв (до­тик зверх­нiй i внут­рiш­нiй). З пси­хо­ло­гiч­но­го пог­ля­ду, крiм зо­ру i слу­ху, най­важ­нi­ший влас­не до­тик, бо вiн поз­во­ляє нам пiз­на­ва­ти та­кi важ­нi прик­ме­ти зверхнього свi­ту, як об'єм, кон­сис­тен­цiю (твер­дiсть, глад­кiсть i т. iн.) i вiд­да­лен­ня тiл, тим­ча­сом ко­ли зiр дає нам по­нят­тя прос­то­ру, свiт­ла, барв, а слух - по­нят­тя то­нiв i ча­су (нас­тупст­ва явищ од­них за од­ни­ми). Смак i за­пах, хоч без­мiр­но важ­нi для фi­зi­оло­гiї на­шо­го тi­ла, для пси­хо­ло­гiї ма­ють да­ле­ко мен­шу ва­гу. Вiд­по­вiд­но до сього i на­ша мо­ва най­ба­гат­ша на оз­на­чен­ня вра­жень зо­ру, мен­ше ба­га­та, але все-та­ки до­сить ба­га­та на оз­на­чен­ня вра­жень слу­ху i до­ти­ку, а най­бiд­нi­ша на оз­на­чен­ня вра­жень сма­ку i за­па­ху. Ся мо­ва дає нам ти­ся­чi спо­со­бiв на оз­на­чен­ня да­ле­чи­ни, свiт­ла в йо­го ню­ан­сах, цi­лої шка­ли кольорiв, цi­лої шка­ли то­нiв, шу­мiв i ше­лес­тiв, цi­лої без­лi­чi тiл, але во­на до­сить убо­га на оз­на­чен­ня рiз­них сма­кiв, а ще бiд­нi­ша на оз­на­чен­ня за­па­хiв.

    Вiдповiдно до то­го зна­хо­ди­мо i в по­езiї рiз­них ча­сiв i на­ро­дiв згляд­но най­мен­ше зоб­ра­жен­ня вра­жень сма­ко­вих i за­па­хо­вих, знач­но бiльше вра­жень до­ти­ку i слу­ху, а най­бiльше вра­жень зо­ру. Ми по­да­мо тут, так як i в по­пе­ред­нiх на­ри­сах, де­якi прик­ла­ди, чер­па­ючи го­лов­но з на­шої рiд­ної по­езiї.

    На оз­на­чен­нях рiз­них за­па­хо­вих вра­жень має мо­ва ду­же ма­ло слiв. "Пах­не" - на приємнi вра­жен­ня, "смер­дить" - на неп­риємнi, а ко­ли прий­деться спе­ци­фi­ку­ва­ти, то до­даємо або спе­цi­ально пред­мет, про кот­рий мо­ва, або пев­нi ти­по­вi за­па­хи, що бiльше-мен­ше мо­жуть, бо­дай у чут­кi­ших осiб­ни­кiв, реп­ро­ду­ку­ва­ти бо­дай згад­ку вiд­не­се­но­го вра­жен­ня. Вза­га­лi тре­ба зав­ва­жи­ти, що чим при­мi­тив­нi­ше жит­тя чо­ло­вi­ка, чим при­мi­тив­нi­ша по­езiя, тим мен­шу роль грає за­пах, тим бiд­нi­ша мо­ва на йо­го оз­на­чен­ня, тим мен­ше зга­ду­ють про нього по­ети. Мо­же­мо се по­ба­чи­ти у Го­ме­ра, де за­па­хо­вi вра­жен­ня заз­на­ча­ються рiд­ко, та й то зви­чай­но тiльки прик­мет­ни­ка­ми, тоб­то час­тя­ми мо­ви, най­мен­ше здiб­ни­ми до реп­ро­дук­цiї вра­жен­ня у слу­ха­ча. Орiєнтальнi на­ро­ди, ста­рi єгип­тя­ни, євреї, ва­вi­ло­ня­ни, здав­на бу­ли да­ле­ко бiльше враз­ли­вi на за­па­хи, i во­ни здав­на гра­ють бiльшу роль в їх по­езiї, нiж у євро­пей­цiв. У ста­роєги­петськiй по­вiс­тi про двох бра­тiв за­пах во­лос­ся мо­ло­дої жiн­ки, кот­ро­го жму­ток ухо­пив Нiл i за­нiс до царської пральнi, пе­ре­дається оде­жi фа­ра­оно­вiй i роз­буд­жує у фа­ра­она не­по­бо­ри­ме ба­жан­ня - знай­ти влас­ти­тельку сього па­ху­чо­го во­лос­ся.

    Дуже iн­те­рес­ною яв­ляється з то­го пог­ля­ду ста­ро­геб­рей­ська "Пiс­ня пi­сень", де стрi­чаємо ось та­кi по­рiв­нян­ня: "Твоє iм'я є мов па­хо­щi ка­ди­ла".

    Коли ко­роль си­дить при сто­лi -

    Мiй олiй­ок роз­ли­ває па­хо­щi;

    Мiй лю­бий є обiк ме­не,

    Мов скля­ноч­ка, пов­на мiр­ри.

    Тут стрi­чаємо "па­ху­чий ви­ног­рад"; ми­лий по­рiв­нюється до клу­би­кiв ди­му в фор­мi пальми, на­ди­ха­них за­па­хом мiр­ри i ка­ди­ла; йо­го лю­бов - се за­пах па­хо­щiв по­над усi аро­ма­ти; у дiв­чи­ни за­пах оде­жi є мов за­пах ди­ва­ну; са­ма во­на - се са­док, за­сад­же­ний олив­ка­ми, шаф­ра­ном, ро­жа­ми, ци­на­мо­ном, мiр­рою i ало­есом i вся­ки­ми де­ре­ва­ми, що да­ють ка­ди­ло з най­кра­щим за­па­хом.

    Повiй, вiт­ре, вiд по­луд­ня,

    Вiй по мой­ому са­доч­ку,

    Щоб вiн ди­хав па­хо­ща­ми! -

    кличе мо­ло­дий ко­ха­нець.

    Тiльки у де­яких но­во­час­них по­етiв ми стрi­чаємо по­дiб­но або ще бiльше роз­ви­не­ний змисл за­па­ху i йо­го лi­те­ра­тур­не ви­зис­кан­ня. Особ­ли­во ба­га­те жни­во мож­на зiб­ра­ти на фран­цузькiй по­етич­нiй ни­вi. Як прик­лад до­сить бу­де наз­ва­ти тi прав­ди­вi ор­гiї чи сим­фо­нiї рiз­но­род­них за­па­хiв, якi стрi­чаємо в по­вiс­тях Зо­ля, прим., за­па­хи рiз­них ро­дiв си­ру в "Le vent­re de Pa­ris", за­па­хи рiз­них цвi­тiв, у кот­рих ду­шиться Альбi­на, в "La fa­ute de l'abbe Mo­uret".

    В на­шiй по­езiї не стрi­чаємо та­кої гi­перт­ро­фiї за­па­хо­во­го чмис­лу. В на­род­них пiс­нях за­пах грає ду­же ма­лу роль, а та­кi зво­ро­ти, як "ко­ло ме­не, мо­ло­до­го, манд­рi­воч­ка пах­не", за­над­то ще сла­бi, щоб вик­ли­ка­ти у слу­ха­чiв хоч блi­ду ре­мi­нiс­цен­цiю конк­рет­но­го вра­жен­ня. У Шев­чен­ка не стрi­чаємо об­ра­зiв, узя­тих з сього змис­лу, ко­ли не чис­ли­ти пе­рес­пi­ву псал­мiв Да­ви­до­вих; що­най­бiльше заз­на­че­но у нього неп­риємнi за­па­хо­вi вра­жен­ня, як "мас­лак смер­дя­чий".

    Враження сма­ку да­ле­ко час­тi­ше по­па­да­ються в на­шiй по­езiї вже хоч би для то­го, що абст­рак­цiї тих вра­жень у на­шiй i у мно­гих iн­ших мо­вах слу­жать для вис­ло­ву приємно­го i неп­риємно­го чут­тя вза­га­лi. "Со­лод­кий", "гiр­кий", "квас­ний", "со­ло­ний", "терп­кий" ма­ють рiз­но­род­нi зна­чен­ня. В на­род­них пiс­нях i по­го­вiр­ках раз у раз зна­хо­ди­мо та­кi епi­те­ти, як "люб­ку мiй со­лод­кий", "гiр­ка го­ди­на", "на дво­рi ква­ситься", "со­ло­но про­дав", "гiр­ко за­ро­биш, со­лод­ко з'їси". Те са­ме ба­чи­мо i в iн­ших мо­вах, i до­сить бу­де на­га­да­ти ла­тинське "Dul­ce et de­co­rum pro pat­ria mo­ri", sus­ser lip (со­лод­ке тi­ло) у ста­ро­нi­мецьких мiн­не­зiн­ге­рiв, Мiц­ке­ви­че­ве "z ust stodyc­ze wysysac" ("(Czaty") i т. i. В на­шiй ко­ло­мий­цi дiв­чи­на спi­ває:

    Ой со­лод­ка ка­пус­тищ, а гiр­ке ка­чан­ня;

    Ой со­лод­ке за­ко­хан­ня, гiр­ке роз­лу­чан­ня.

    Епiтетами, взя­ти­ми з об­ся­гу сма­ку, ха­рак­те­ри­зує свою лю­бов па­ру­бок:

    Ой дiв­чи­но, дiв­чи­нонько, та­ка-с ми ми­ленька,

    Як улi­тi на ни­воньцi во­да сту­де­ненька,

    Як улi­тi при ро­бо­тi во­ди сi на пи­ти,

    Так з то­бою пос­то­яти та й по­го­во­ри­ти.

    Дiвчина ха­рак­те­ри­зує та­ким са­мим спо­со­бом жит­тя з не­лю­бом:

    Ой во­лю я, моя ма­ти, гiр­кий по­лин їсти,

    Анiж маю iз не­лю­бом обi­да­ти сiс­ти.

    У Шев­чен­ка iз сього об­ся­гу стрi­чаємо ма­ло об­ра­зiв; най­бiльше пам'ятний i плас­тич­ний є, ма­буть, у "Га­ма­лiї", де ко­зацький на­пад на Ску­та­ру по­рiв­ня­но до гур­то­вої ве­че­рi:

    Не зло­дiї з Га­ма­лi­ем

    Їдять мовч­ки са­ло

    Без шаш­ли­ка!

    Контраст мiж сво­бiдн им i не­вiльним жит­тям ма­лює Шев­чен­ко та­кож плас­тич­но i ори­гi­нальне об­ра­за­ми, взя­ти­ми з об­ся­гу сма­ку:

    А їлась би смач­ненька ка­ша!

    Та ка­ша, ба­чи­те, не на­ша,

    А наш не­со­ле­ний ку­лiш,

    Як знаєш, так йо­го i їж!

    Iншi Шев­чен­ко­вi об­ра­зи, взя­тi з об­ся­гу сма­ку, як ось: "упи­ти­ся кров'ю", "кров i дим їх упоїв" i т. д., не ма­ють та­кої си­ли i плас­ти­ки i яв­ля­ються бiльше ри­то­рич­ни­ми прик­ра­са­ми. I у Шаш­ке­ви­ча зна­хо­ди­мо гар­не оз­на­чен­ня:

    I день йо­му ми­лий, i со­лод­ка нiч­ка.

Пошук на сайті: