Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4689
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3177
    Поет нав­мис­но вкла­дає в ту тра­ву при­вид жит­тя, пiд­су­ває нам вра­жен­ня, що во­на не хо­че го­во­ри­ти, що­би та­ким ро­бом не тiльки вик­ли­ка­ти в на­шiй уявi вра­жен­ня ти­шi, але в до­дат­ку ще й те важ­ке по­чут­тя, яке огор­тає нас, ко­ли ста­не­мо око в око з кимсь, що не хо­че го­во­ри­ти з на­ми, а нам тре­ба кон­че ска­за­ти щось, а не­ма ко­му. Або ось ма­лю­нок без­сон­ної но­чi, де по­ет не чує нi­чо­го, крiм влас­ної нудьги:

    Приходить нiч в смер­дю­чу ха­ту,

    Осядуть ду­ми, ро­зiб'ють

    На сток­рат сер­це, i на­дiю,

    I те, що ви­мо­вить не вмiю,

    I все на свi­тi дро­же­нуть,

    I спи­нять нiч; ча­си лi­та­ми,

    Вiками глу­хо по­те­чуть.

    З нез­рiв­нян­ним, хоч, пев­но, нес­вi­до­мим май­стерст­вом, з тим май­стерст­вом, яко­го не осяг­не i най­ви­ще роз­ви­не­на iн­те­лi­ген­цiя, а яке дається тiльки мо­гутньому чут­тю i ге­нi­альнiй iн­туїцiї, по­ка­зав тут Шев­чен­ко, як ма­лює по­езiя та­кi, на пер­ший пог­ляд, па­ра­док­сальнi ре­чi, як ти­шу i без­сон­нiсть. Бо справ­дi, ти­ша - се, влас­ти­во, брак вра­жень, то як же ж ма­лю­ва­ти її при по­мо­чi та­ких чи iн­ших об­ра­зiв? А ди­вiть на Шев­чен­кiв ма­лю­нок! Вiн дав нам не один об­раз, а цi­лу дра­му, пов­ну ру­ху: нiч вхо­дить у ха­ту, ду­ми сi­да­ють дов­ко­ла по­ето­вої пос­те­лi, роз­би­ва­ють йо­го сер­це i на­дiю, про­го­ню­ють уся­кi ба­жан­ня, а вкiн­цi спи­ня­ють бiг ча­су, i ми чуємо, як над по­етом пли­вуть без­меж­нi прос­то­ри ча­су "глу­хо", без ше­лес­ту, без змi­ни. По­ет справ­дi об­ся­гає свою цiль; вiн не тiльки не пе­ре­дає нам зi стра­шен­ною плас­ти­кою вра­жен­ня нiч­ної ти­шi i без­сон­ни­цi, але над­то пе­ре­дає нам своє чут­тя, стан своєї ду­шi пiд тис­ком вра­жень, пе­ре­дає не ок­ре­ми­ми сло­ва­ми, але са­мим ко­ло­ри­том, який вiн на­дав своєму ма­люн­ко­вi.

    Такий ефект для му­зи­ки не­мож­ли­вий. Pi­anis­si­mo, кот­рим му­зи­ка зви­чай­но мар­кує ти­шу, має те до се­бе, що рiв­но­час­но ма­лює ла­гiд­нi чут­тя, не­яс­нi мрiї i нi­як не мо­же ма­лю­ва­ти та­ких внут­рiш­нiх драм ти­шi, якi час­то ма­лює по­езiя. От тим-то му­зи­ка, що має пре­тен­зiю ма­лю­ва­ти людськi дум­ки, внут­рiш­ню бо­ротьбу рiз­них сил на­шої ду­шi, на­вiть рiз­них прист­рас­тей, тоб­то му­зи­ка, що сил­кується вдер­ти­ся в влас­ти­ву до­ме­ну по­езiї, на­пе­ред за­суд­же­на на нев­да­чу. Так наз­ва­на "Ge­dan­ken­mu­sik" є уто­пiєю; то­ни нi­ко­ли не мо­жуть бу­ти ек­вi­ва­лен­том тих таємних ру­хiв, якi вiд­бу­ва­ються в на­ших нер­вах.

    Та, з дру­го­го бо­ку, яс­но бу­де та­кож, яку вар­тiсть ма­ють про­би де­яких, особ­ли­во фран­цузьких по­етiв зро­би­ти по­езiю чис­тою му­зи­кою, бу­ду­ва­ти вiр­шi зi слiв, дiб­ра­них нь вiд­по­вiд­но до їх зна­чен­ня, але вiд­по­вiд­но до їх т. зв. му­зи­кальної вар­тос­тi. Се пос­ту­пу­ван­ня зов­сiм по­дiб­не до то­го, про яке го­во­рить на­ша при­по­вiд­ка: цер­ков обiд­ри, а дзвi­ни­цю по­ла­тай. Тi по­ети, ма­буть, не ро­зу­мi­ють то­го, що, га­ня­ючи­ся за фiк­тив­ною му­зи­кальною вар­тiс­тю слiв, во­ни тим ча­сом поз­бу­ва­ються тої си­ли, яку ма­ють сло­ва яко сиг­на­ли, що вик­ли­ка­ють в на­шiй ду­шi вра­жен­ня в об­ся­гу всiх змис­лiв. Му­зи­кальна вар­тiсть по­оди­но­ких слiв на­вiть у та­кiй ме­ло­дiй­нiй мо­вi, як фран­цузька, є згляд­но ду­же ма­ла, i най­бiльшi вiр­ту­ози вер­си­фi­ка­цiї ося­га­ють тим спо­со­бом ду­же нет­рив­кi ефек­ти - i то кош­том да­ле­ко важ­нi­шої втра­ти в плас­тич­нос­тi i змiс­тi по­езiї. Вiзьмiм один iз най­бiльш звiс­них при­мi­рiв, Вер­ле­но­ву ар­хi­ме­ло­дiй­ну стро­фу:

    Les sang­lots long

    Des vi­olons

    De l'autom­ne

    Blessent mon co­e­ur

    D'line lan­gu­e­ur

    Monotone.

    "Довгi хли­пан­ня скрип­ки во­се­ни ра­нять моє сер­це мо­но­тон­ною вто­мою". Пе­рек­ла­де­нi на яку-не­будь iн­шу мо­ву, то зна­чить поз­бав­ле­нi чис­то ме­ха­нiч­ної, язи­ко­вої ме­ло­дiї, тi сло­ва не го­во­рять на­шiй фан­та­зiї анi на­шо­му чут­тю нi­чо­гi­сiнько; та й у фран­цузькiм тре­ба бу­ти втаємни­че­ним у спе­цi­альну де­ка­дентську мiс­ти­ку, щоб зна­ти, що те "lо", пов­то­рю­ва­не в трьох пер­ших ряд­ках, зна­чить не булькiт го­рiл­ки крiзь вузьку ший­ку пляш­ки, а осiн­ню ту­гу, а те "оn-in-аn-оn" у дальших ряд­ках - то не го­лос дзво­нiв, а прим., спо­ми­ни ми­нув­ши­ни або щось по­дiб­не.

    Зрештою, не тре­ба за­бу­ва­ти, що по­езiя вiд дав­нiх-да­вен умi­ла ви­ко­рис­то­ву­ва­ти тi му­зи­кальнi ефек­ти, якi дає са­ма мо­ва. Ще в Со­фок­ла зна­хо­ди­мо вiрш:

    

Т?????????????????????,???????????

    

    (ти слi­пий на уха, на ро­зум i на очi), в кот­рiм так i чується здав­лю­ва­ний гнiв i пог­ро­за в ус­тах слi­по­го стар­ця, оте тор­ко­тан­ня, що нiм­цi на­зи­ва­ють Stot­tern. Ми в од­нiм iз дальших роз­дi­лiв от­сеї роз­вiд­ки по­го­во­ри­мо док­лад­нi­ше про тi му­зи­кальнi ефек­ти са­мої мо­ви, про т. зв. оно­ма­то­пое-тич­нi сло­ва, вик­ри­ки, алi­те­ра­цiї, асо­нан­си i ри­ми. Тут зга­дуємо про них тiльки для то­го, щоб заз­на­чи­ти, що фран­цузькi де­ка­ден­ти не ви­най­шли тут нi­чо­го но­во­го, а тiльки своїм зви­чаєм i си­лою ре­ак­цiї до­ве­ли до аб­сур­ду рiч, дав­но звiс­ну i при­род­ну. Зреш­тою, про­ти тої псев­до­му­зи­кальної ма­нiї пiд­ня­лась уже ре­ак­цiя в Нi­меч­чи­нi.

    Пiд про­во­дом Ар­но Гольца пос­та­ла там куп­ка по­етiв, кот­ра, знов зво­дя­чи до аб­сур­ду пев­ну докт­ри­ну, вiд­ки­дає все, що до­сi на­зи­ва­ло­ся по­етич­ною фор­мою i ме­ло­дiєю, от­же, не тiльки ри­му, але й рiв­ний роз­мiр вiр­шiв, i ста­вить ос­нов­ним прин­ци­пом но­вої по­езiї го­ле сло­во в йо­го без­по­се­ред­нiм, пер­вiс­нiм, нес­фальшо­ва­нiм (?) зна­чен­нi. Не ма­ючи пiд ру­кою вiр­шiв са­мо­го Ар­но Гольца, я при­ве­ду тут як зра­зок сеї но­вої "фор­ми" па­ро­дiю О. Е. Гарт­ле­бе­на на Гольце­вi вiр­шi, дер­жа­ну док­лад­но в йо­го но­вiм сти­лi:

    Ich

    liege auf dem Ba­uc­he

    und

    rauche Ta­bak -

    Brimmer.

    Abscheulich!

    Ab und zu

    spitz' ich die Lip­pen

    und

    pfeif auf das gan­ze Fa­mi­li­en­le­ben.

    Пародiя за­хо­ва­ла вiр­но фор­му Гольцо­вих вiр­шiв, а й до змiс­ту не до­да­ла анi вiд нього не вiд­ня­ла май­же нi­чо­го, пiд­чер­ку­ючи тiльки де­якi ню­ан­си. Ся но­ва "шко­ла" ро­бить те­пер у Нi­меч­чи­нi ба­га­то шу­му. Вза­га­лi, чим мен­шi та­лан­ти, тим бiльше роб­лять шу­му - ста­ра iс­то­рiя.

    

3. ЗМИСЛ ЗОРУ I ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ПОЕЗIЇ

    

    Ми вже ска­за­ли, що змисл зо­ру дає най­ба­гат­ший ма­те­рi­ал для на­шо­го пси­хiч­но­го жит­тя, а тим са­мим i для по­езiї. При­га­дай­мо тiльки ве­ли­кi конт­рас­ти свiт­ла i тем­но­ти i без­ко­неч­ну ска­лю кольорiв, при­га­дай­мо та­кi по­нят­тя, як ви­со­кiсть i низькiсть, кра­со­та i брид­кiсть, фор­ма i рух, та­кi об­ра­зи, як не­бо, по­ле, зем­ля, го­ри, i зро­зу­мiємо, як гли­бо­ко ся­гає в на­шу ду­шу вплив зо­ро­во­го змис­лу. Гар­ний прик­лад ве­ли­кої ро­лi, якi ма­ють об­ра­зи, взя­тi з об­ся­гу зо­ро­во­го змис­лу, в на­род­нiй по­езiї, да­ють нам важ­нi i ха­рак­тер­нi epit­he­ta or­na­men­tia, яки­ми ра­до по-слу­гується на­род­на пiс­ня. Ко­рис­ту­ючи­ся ба­га­тою збiр­кою тих епi­те­тiв, злад­же­ною Мiк­ло­ши­чем (Dr. F г. М i k l о s i с h. Die Dars­tel­lung im sla­visc­hen Epos, Denksch­rif­ten der K. Aka­de­mie der Wis­sensc­haf­ten in Wi­en. Phil. hist. Clas­se, Bd. XXXVI­II, 1890, 28 - 40), я по­даю тут ось який циф­ро­вий ог­ляд:

    У сербських пiс­нях епi­те­тiв прик­мет­ни­ко­вих є 97, а iмен­ни­ко­вих 25; мiж пер­ши­ми iз об­ся­гу зо­ру взя­тих є 35; мiж дру­ги­ми 5; iз об­ся­гу до­ти­ку 2+5, iз об­ся­гу сма­ку 5, iз об­ся­гу слу­ху 1.

Пошук на сайті: