Іван Франко - Лис Микита (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3633
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3102
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3009

    Хто б смів Ли­са попрікну­ти,

    Лапою йо­го діткну­ти

    Чи по­за­оч­но ху­лить

    На та­ко­го патріота,

    Тому цар язик із ро­та

    Вирізати по­ве­лить».

    Ой, як вчув Медвідь, Мур­ли­ка,

    Вовк той за­суд,- страх ве­ли­ка

    Їх до­са­да об­ня­ла!

    Зараз по­ча­ли бур­ча­ти,

    Далі ру­ши­ли кри­ча­ти,

    З ни­ми їх рідня ціла.

    Але вже бу­ло запізно!

    Лев із тро­ну крик­нув грізно:

    «Хто там сміє ще бур­чать?

    Га, то ви, по­ганці кляті,

    Що ме­не у власній хаті

    Сприсяглись за­мор­ду­вать?

    Бач, які святі та божі,

    А в душі дум­ки во­рожі!

    Лис вам на за­ваді став?

    Але годі вже ман­та­чить!

    Будете те­пер ви ба­чить

    Справедливість на­ших прав.

    Гей, беріть Бур­ми­ла ту­та

    І за­куй­те в добрі пу­та!

    Вовка в ди­би прик­рутіть

    І Ко­та зв'яжіть і пря­мо

    Засадіть в тю­рем­ну яму,

    Де не бли­ма сон­ця світ!»

    Так-то до­ля грає з на­ми!

    Хто ось-ось був близький ями,

    Раптом на верш­ку став! Ох,

    А хто гор­до дувсь, пи­шав­ся,

    У кай­да­ни враз по­пав­ся

    І пішов в тю­рем­ний льох!

    

ПІСНЯ СЬОМА

    

    Був у зам­ку льох підзем­ний,

    Зимний, і вог­кий, і тем­ний -

    Там за­пер­то в'язнів трьох.

    Кіт мов­чить, Медвідь ку­няє,

    А Не­си­тий прок­ли­нає:

    «Ах, той Лис, бо­дай він здох!»

    Час обідать! Бідо­ла­хи

    Не при­вик­ли са­ла­ма­хи

    Арештантської вжи­вать.

    Як нак­ла­ли їм три мис­ки,

    Нюхають: аж кри­вить пис­ки!

    Стала чи­хать і плю­вать!

    Довго Вовк сидів і ду­мав,

    Далі з жа­лю як за­рю­мав,

    Як за­вив, як за­ри­дав!

    Своїм спільни­кам не­долі

    Про свої при­го­ди й болі

    Ось та­ке роз­повідав:

    «Небо, зем­ле і всі мо­ря!

    З гли­би­ни свой­ого го­ря

    Плач підно­шу я до вас,

    Щоб вас плач той і ри­дан­ня,

    Образ мой­ого страж­дан­ня,

    До ос­нов, до дна пот­ряс.

    Вовком звуть ме­не, Не­си­тим.

    Що бог доб­рим апе­ти­том

    Наділив ме­не - чи ж стид?

    І чи ж я щось то­му ви­нен,

    Що в живіт пхать все по­ви­нен,

    Бо живіт все «дай!» кри­чить?

    Вовк не­си­тий. Вовк за­жер­тий!

    Вовк усе є гідний смер­ти,

    Вовка бий, де лиш най­деш!

    А що Вовк той го­ло­дує,

    Жінку й діто­чок го­дує,

    Се бай­ду­же всім! Ав­жеж!

    Вовк убійця! Вовк про­жо­ра!

    Що ду­ша у ме­не хо­ра,

    Що сумління в тру­би дме,

    Серце в ме­не нез­рад­ли­ве,

    Милосердне і чут­ли­ве,

    Сьому й віри світ не йме.

    Я ж так чес­ний, так по­бож­ний!

    Якби світ весь був по­рож­ний,

    Якби я все си­тий був,-

    Я б та­кий був доб­рий, вірний.

    І лагідний, і покірний,

    Щоби й очі світ за­був.

    Я й те­пер - та що ба­ла­кать!

    Як поч­не жо­лу­док пла­кать,

    То й сумління заг­лу­шить.

    Та про­те йо­го про­во­ду

    Кілько я, собі на шко­ду,

    Слухаю, то й не злічить!

    Раз на ло­ви йду я ра­до,

    Аж гу­сей зди­баю ста­до.

    «Гуси, гу­си, я вас з'їм!»

    Гуси ка­жуть: «Їж, Вов­чи­ще!

    Лиш хви­ли­ноч­ку пож­ди ще,

    Помолиться дай нам всім!»

    «Ну, моліться. Ось вам хви­ля!»

    То во­ни уго­ру кри­ла

    Піднесли по­бож­но так,-

    Піднесли, за­ге­готіли

    І всі вих­ром по­летіли,

    Я ж ли­шив­ся, мов ду­рак.

    «Ну,- міркую, стов­пом стоя,-

    Що за спосіб се і що я,

    Піп, чи дяк, чи па­ла­мар,

    Щоб гу­сей мо­лит­ви слу­хать?»

    І пішов я далі ню­хать,

    Щоб знай­ти но­вий то­вар.

    Зирк, Сви­ня ле­жить в ба­юрі,

    А при ній ро­же­во-бурі

    Поросятка - штук зо сім.

    «Гей, Сви­не, моя го­луб­ко,

    Вилізай з бо­ло­та цуп­ко,

    Най я сви­нок твоїх з'їм!»

    «Добре, їж, ко­ли охо­та,-

    Відрекла Сви­ня з бо­ло­та,-

    Тільки, бач, один тут гріх,

    З тих гріхів, що неп­ро­щені:

    Поросятка нех­ре­щені,

    Як же ж бу­деш їсти їх?»

    «Справді, клопіт! Що ро­би­ти?» -

    «Слухай,- ка­же,- мій Не­си­тий,

    Тут є річка і мли­нок,

    То хо­ди ти­хенько з на­ми,

    Стань собі по­ниж­че та­ми,

    Там я пох­ре­щу діток.

    Похрещу, об­мию з бру­ду,-

    І од­но за дру­гим бу­ду

    Прямо в рот тобі да­вать».-

    «Ну,- по­ду­мав я,- се мож­на,

    Чесна, бач, Сви­ня й по­бож­на,

    Свинки чей не по­ле­тять».

    Я під та­мою, мов в ямі,

    А Сви­ня з дітьми на тамі

    Хрюка, плюс­ка, мур­ко­тить.

    «Ну,- міркую,- річ по­бож­на,

    То й пе­ре­би­вать не мож­на:

    Се во­на дітей хрес­тить».

    А во­на на­се­ред та­ми

    Заставку взя­ла зу­ба­ми,

    Як зап­реться - піднес­ла.

    Гур! Як жбух­ну­ло на ме­не

    Море мок­ре і сту­де­не,

    Мене й пам'ять відійшла.

    Вхопила ме­не по­то­па,

    Понесла з на де­сять хло­па

    Вниз, мов тріску, мов стеб­ло.

    Мало там не дав я ду­шу!

    Поки вид­ря­павсь на су­шу,

    Вже сви­ней мов не бу­ло.

    Став я мок­рий та й міркую:

    «Ну, гля­ди ж свя­то­шу тую,

    Як ме­не втяг­ну­ла в рів!

    Ну, а я ж то що за ко­лик?

    Православний чи ка­то­лик,

    Щоб сви­ней хре­ще­них їв?»

    Сильну взяв­ши пос­та­но­ву,

    Що не дам зду­риться зно­ву,-

Пошук на сайті: