Іван Франко - Лис Микита (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3639
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3107
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3014

    А го­лод­ний, аж пи­щу,-

    Йду. Аж зирк! Ба­ран блу­кає.

    Я до нього - не втікає.

    От я зда­ле­ка й кри­чу:

    «Стій, Ба­ра­не! Стій, ро­га­тий!

    Маю щось тобі ска­за­ти».

    Став Ба­ран та ще й пи­та:

    «Ну, які там маєш вісти?»-

    «Га, те­бе я му­шу з'їсти!

    Що, сма­кує звістка та?»

    А Ба­ран - ну, хто б по­ду­мав? -

    Не зля­кав­ся, не за­рю­мав,

    А вкло­нивсь мені до ніг.

    «Пане,- ка­же,- бог привів вас!

    Я ж три дні уже глядів вас,

    Вам на­зустріч сам я біг.

    Не ди­вуй­ся і не смійся!

    Я Ба­ран-са­мо­убійця!

    В світі вже не жить мені!

    Люд мій весь в не­волі ги­не,-

    В вас жит­тя йо­го єди­не,

    То мені ви не страшні».

    Річ та­ку по­чув­ши ди­ку,

    Я в за­думі звісив пи­ку

    І сто­яв, дур­ний, мов сак.

    «Що се ти то­ро­чиш, блаз­не,

    Щось та­кеє не­су­раз­не?

    Не вто­ро­паю ніяк!»

    «Пане, підож­ди хви­ли­ну,

    Будеш зна­ти, за що ги­ну,

    Чом так ра­до йду вми­рать,

    Чом рідня моя ро­га­та

    Свого спа­са, сво­го та­та

    В тобі бу­де ве­ли­чать.

    Знай же, па­не, біль мій тай­ний!

    Я не єсть Ба­ран зви­чай­ний.

    Я - ове­чий патріот!

    Думка в ме­не - роз­бу­ди­ти

    І з не­волі сло­бо­ни­ти

    Весь ове­чий наш на­род.

    Здавна ду­мав я про теє,

    Щоб ове­чим стать Мой­сеєм,

    Вивести овець з яр­ма -

    Із хліва - на вольну во­лю.

    Много тру­ду, мук і бо­лю

    Я прий­няв - та все дар­ма.

    У тісні овечі мізки

    Думки свіжої нітрішки

    Не втовк­ма­чиш: сер­це їх

    Боязливе. «Що нам во­ля?

    Вовк поїсть нас се­ред по­ля,

    Нам про во­лю ду­мать гріх!»

    Ну, по­ду­май, па­не чем­ний,

    Про важ­кий мій стан ду­шев­ний!

    Насміх долі так хотів:

    У душі про­роцькі речі,

    А кру­гом ло­би овечі,

    Сіно, жвач­ка, теп­лий хлів!

    Щоб влек­шить се­бе хоч трош­ки,

    Я удав­ся до во­рож­ки

    І та­кий по­чув завіт:

    «Хочеш Ба­ранів ти спас­ти,

    Мусиш сам се­бе пок­лас­ти

    В жерт­ву вольну за свій рід.

    В по­ле йди, ко­ли охо­чий,

    Поблукай три дні й три но­чи,-

    Здиблеш Вов­ка-мо­ца­ря.

    Сей по мой­ому по­ка­зу

    Проковтне те­бе відра­зу,-

    Оттоді но­ва зо­ря

    Для овець усіх заб­лис­не».

    Пане, сер­це ту­га тис­не

    Запитать те­бе сей час:

    Маєш ти по­каз сей віщий?

    Можеш ти, мій най­любіщий,

    Проковтнуть ме­не на­раз?»

    «Ну, пле­ти собі, мій лю­бий,-

    Думав я,- коб тільки в зу­би

    Я дістав те­бе,- не бійсь!

    Будеш знать, як я ков­таю!»

    Та й до нього про­мов­ляю:

    «Синку лю­бий, зас­покійсь!

    Віщий сон сьогодні мав я -

    І на те­бе вже че­кав я,-

    Проковтну те­бе як стій!» -

    «Ну,- Ба­ран рік,- бо­гу сла­ва

    Та й тобі, судьбо лас­ка­ва!

    От те­пер в душі спокій.

    Пане лю­бий, стійте ж тут­ка!

    Я на гор­бик вий­ду хут­ко,

    Розбіжусь і прос­то в рот

    Кинусь вам, а ви ков­тай­те

    І, ков­та­ючи, зга­дай­те:

    Так вми­рає патріот!»

    Треба ж дур­ня, щоб зго­диться!

    Мій Ба­ран як розбіжиться

    Та й ро­га­ми в лоб ме­не

    Як не грюк­не! Я скру­тив­ся

    Та й зомлілий по­ко­тив­ся,

    А Ба­ран як не чкур­не!

    От я встав, аж пла­чу з бо­лю.

    Проклинаю злую до­лю

    Та й кле­ну не­ро­зум свій.

    «Чи то я ове­чий батько?

    Чом не вхо­пив швид­ко, глад­ко

    Барана й не з'їв як стій?

    Всьому вин­на та чут­ливість!

    Пощо мав я тер­пе­ливість

    Слухать те­ре­венів всіх?

    Ну, те­пер не зло­виш, Гри­цю!

    Затверджу чут­тя, як кри­цю.

    Я го­лод­ний! Се не сміх!»

    Отаке пос­та­но­вив­ши,

    Зуби міцно заціпив­ши,

    Я пішов у дальший шлях.

    Лізу, лізу, шкан­ди­баю,

    Чоловіка на­ди­баю,-

    Кравчик був, мені й не страх.

    Скоро лиш йо­го я зо­чив,

    То й до нього я прис­ко­чив:

    «Кравче, крав­че, з'їм те­бе!

    Не тікай, не бо­ро­ни­ся!

    Не бла­гай і не про­си­ся,

    Бо в киш­ках ме­не шкре­бе!»

    «Я тіка­ти - не пруд­кий,

    Борониться зас­лаб­кий,

    А про­ситься - хто повірить?

    Тільки ж: як ме­не з'їси?

    Трошки за­ма­лий єси.

    Ну, поз­воль те­бе помірить!»

    Поки я помірку­вав,

    Злегка він мені прик­лав

    До хреб­та своє міри­ло,

    Потім враз ха­хап за хвіст,

    Як не швас­не разів з шість,-

    Аж на серці зав'яли­ло.

    «Ой,- кри­чу,- що ро­биш, крав­че?»

    «Маєш! Щоб ти знав на­зав­ше:

    Чоловіка не зай­май!» -

    «Ой, не бу­ду, по­ки жи­ти!»

    Та кра­вець, ли­хий, сер­ди­тий,

    Б'є та й б'є, хоч ти ко­най.

    Що я вию, що ри­даю,

    Що кле­ну­ся і бла­гаю,-

    Він за хвіст ме­не дер­жить

    Та й пе­ре­шить, по­вен злості,-

    Швидко, ба­читься, від кості

    Шкіра й м'ясо відле­тить.

    Чую я, що ось вже ги­ну!

    Як не шарп­нув - по­ло­ви­ну

    Власного хвос­та ур­вав!

    А тоді да­вай бог но­ги!

    Як забіг я до бер­ло­ги,

    То три дні відхо­ру­вав.

    Отаке-то вов­че ли­хо!

    Ну, скажіть, як бу­ти ти­хо,

    На та­ке не нарікать?

    А те­пер іще вдо­дат­ку

    Зрадник Лис ца­реві-батьку

    Кинувся на нас бре­хать!

    Ні вже, ні, я не потішусь.

Пошук на сайті: