Іван Франко - Лис Микита (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3637
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3105
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3012
    Ще поп­ла­чу та й повішусь!» -

    Так Не­си­тий го­монів.

    Спав Бур­ми­ло вже й Мур­ли­ка,-

    То Не­си­тий з го­ря, з ли­ха

    Всі три са­ла­ма­хи з'їв.

    

ПІСНЯ ВОСЬМА

    

    Вранці-рано по сніданні

    В по­до­рожньому уб­ранні

    Лис ца­рю вкло­нивсь до ніг.

    «Царю, будь мій рідний та­то,

    Поблагослови в се свя­то,

    Щоб на про­щу йти я міг!»

    Лев ска­зав: «То шко­да, си­ну,

    Що так швид­ко йдеш в чу­жи­ну!»-

    «Царю,- скрик­нув Лис,- ох, цить!

    Серце в ме­не краєсь то­же!

    Та що вдіємо! Що бо­же,

    Богу тре­ба зап­ла­тить!»

    Лев ска­зав: «Так, так, мій дру­же!

    Радує ме­не се ду­же,

    Що та­кий по­бож­ний ти,

    Рад би я тобі й від се­бе

    Для мандрівної пот­ре­би

    Хоч чим-будь до­по­мог­ти».

    «Ца… рю,- хли­пав Лис крізь плач,-

    Дуже лас­кав ти… Ось бач:

    Я і тор­би в путь не маю!

    А в Мед­ве­дя у Бур­ми­ла

    Доброго ко­жу­ха си­ла,-

    Він шма­ток віддасть, я знаю…»

    «Схоче чи не схо­че да­ти,

    Ми на­ка­же­мо зідра­ти! -

    Мовив Лев.- Ну, ще чо­го?» -

    «Дуже лас­кав ти, мій ца­рю!

    Чобіток би ще хоч па­ру.

    Бач, я бо­сий! Як йо­го

    Тільки світ чим­чи­ку­ва­ти,

    Ноги шпи­гать та зби­ва­ти!

    Скалічію де-не­будь!

    А он має Вовк дві парі,

    То од­ну чей схо­че в дарі

    Відступить мені в ту путь».

    «Що там схо­че чи не схо­че! -

    Крикнув Лев та аж ту­по­че.-

    Гей, там! У тюр­му підіть,

    Із Бур­ми­ла тор­бу здріте,

    А з Не­си­то­го здійміте

    Пару Ли­сові чобіт!

    Ви ж, моя дру­жи­но слав­на,

    Щоб усім зро­би­лась яв­на

    Ласка на­ша для Ми­ки­ти,

    Проведіть йо­го з го­но­ром

    До мо­ги­ли там, під бо­ром!

    Я ж іще піду спо­чи­ти».

    І по­тю­пав Лис мій глад­ко.

    Смирний, ти­хий, як яг­нят­ко,

    При тор­бині, з кос­ту­ром…

    А круг нього, мов во­ро­ни,

    Всі бо­яри та ба­ро­ни

    Проводжають всім дво­ром!

    Цап - сек­ре­тар го­но­ро­вий,

    Зайць - гвар­дис­та на­ро­до­вий,

    Поруч Ли­са друж­но йдуть.

    Хоч і як роз­мо­ва ми­ла,

    Та вже ось то­га мо­ги­ла,

    Попрощаться тре­ба тут!

    Лис Ми­ки­та про­мов­ляє,

    Сльози ру­ка­вом вти­рає:

    «Ах, Яцу­ню, при­ту­лись!..

    Я… з то­бою розс­та­юся!

    Ах, по­ду­ма­ти бо­юся,

    Жаль прой­ма ме­не наскрізь!

    Ох, Ба­зильку, лю­бий дру­же!

    Я те­бе люб­лю так ду­же,

    Що без те­бе й жить не рад.

    Не відмов же просьбі моїй,

    Ще шма­ток до­ро­ги тої

    Проведи ме­не як брат!»

    Се ска­зав­ши, просльозив­ся,

    Їм у но­ги пок­ло­нив­ся.

    «Ви оба з-між всіх звірів

    Справедливі й не­по­рочні,

    Лиш тра­ву й лис­точ­ки сочні

    Все їсте - і я так їв!

    Про убійства, про ра­бун­ки

    В вас не­має ані дум­ки,

    Вам м'ясних не хо­чесь страв.

    Вас-то, щирі, праві душі,

    Я, пус­тин­ни­ком ще був­ши,

    За взірець собі об­рав».

    Так-то лест­ни­ми сло­ва­ми

    Лис їх зна­див, аж до ями

    Лисової підійшли.

    «Слухай,- ка­же Лис,- Ба­зильку,

    Ти заж­ди на нас тут хвильку,

    Ось тра­ву собі щип­ли!

    Ти ж, Яцу­ню, лю­бий сва­ту,

    Потрудись зо мною в ха­ту!

    Знаєш, жінка там моя

    Як по­чує чут­ку тую,

    Що на про­щу я манд­рую,

    То-то бу­де плач!.. А я

    Страх не рад з жінка­ми пла­кать

    І не вмію за­ба­ла­кать.

    Ти потішить їх га­разд!

    Мій Яцу­ню, ти в тім справ­ний!

    Тож хо­ди, мій дру­же дав­ний,

    Вид твій ду­ху її до­дасть!»

    Серце в За­яця доб­ря­че:

    Вчув се й ма­ло сам не пла­че.

    «Бідна жінка! - він оз­вавсь.-

    Я її, як рідну ма­му,

    Рад лю­бить!» І в ли­сю яму

    Він з Ми­ки­тою поп­хавсь.

    Входять - бо­же! Се­ред ями

    Микитиха з діточ­ка­ми

    Плаче, сліз по­то­ки ллє!

    Як по­ба­чи­ла Ми­ки­ту,

    Схопилась… «Ми­ки­то! Ти тут!

    Діти! Батько ваш жиє!»

    Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти

    І до сер­ця при­гор­та­ти!

    «Любий! Що ж? Біда прой­шла?

    Говори-бо швид­ше, швид­ше!

    Я га­да­ла, що ти згиб вже…

    Ох, що сліз я про­ли­ла!»

    «Радуймось! - ска­зав Ми­ки­та.-

    Цар наш - сла­вою пок­ри­та

    Будь йо­го дер­жа­ва вся! -

    Дарував мені про­ви­ни,

    І від нинішньої дни­ни

    В ласці царській тішусь я.

    Вороги ж мої за­пеклі

    Десь там нині лед­ве теплі:

    Царський гнів їх б'є всіх трьох:

    Кіт, Не­си­тий і Бур­ми­ло

    Мусили сту­ли­ти ри­ло,

    Ще й по­па­ли в тем­ний льох.

    А от­сей фальши­вий па­яц,

    Що свідчив на ме­не, За­яць,

    Відданий мені у власть:

    Чи жи­вим йо­го ли­ши­ти,

    Чи відра­зу за­ду­ши­ти,

    Скоро ви­ку­пу не дасть!»

    Як по­чув се Яць са­ра­ко,

    Стало так йо­му ніяко,

    Мовби хорт за ним туй-туй.

    «Базю! - крик­нув.- Чес­ний от­че,

    Лис ме­не тут з'їсти хо­че!

    Базю, Ба­зю, ох, ря­туй!»

    «Зараз ти­хо будь, дра­бу­го!» -

    Крикнув Лис і вхо­пив ту­го

    Зайця й гор­ло пе­рег­риз.

    «Ось тобі від ме­не шту­ка!

    І всім злю­кам то на­ука,

    Щоб Ми­ки­ти сте­рег­лись!»

    А відтак, пос­сав­ши кро­ви,

    Лис Ми­ки­та втішно мо­вив:

Пошук на сайті: