Іван Франко - Лис Микита (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3637
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3105
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3012

    «Та й смач­ний же, бестіон.

    Діти, нині на ве­че­рю

    Маєм з За­яця пе­че­ню!

    Славний бу­де потім сон!

    А те­пер пос­лу­хай, лю­ба,

    Як мені гро­зи­ла згу­ба

    І як виб­ре­хав­ся я!»

    І, розсівши­ся вигідно,

    Розповів усе довідно

    З по­чат­ку аж до кінця.

    А Ли­си­ця й Ли­се­ня­та

    Посідали ко­ло та­та -

    То сміються, то трем­тять.

    «Голово моя ти ми­ла! -

    Так Ли­си­ця го­во­ри­ла.-

    Ну, та й знав ти, як їх взять!

    Лиш од­но то­то не­гар­но,

    Що ти нас по­ки­неш мар­но

    І на про­шу йдеш ку­дись».

    «Жінко,- скрик­нув Лис поспішно,-

    Ти га­даєш, що я дійсно

    Зараз ду­рень став який­сь?

    Там, де смерть пе­ред очи­ма,

    То пле­лось, що тільки сли­на

    Приносила на язик.

    Чи я па­лом­ник, або­що?

    Що там Лев мені і про­ща?

    Я те­пер сміюся з них!

    Най їсть сіль, в ко­го ос­ко­ма!

    Я ж ли­шусь з то­бою до­ма,

    А про про­щу ні ду-ду!»

    Втім по­чув­ся крик знад­во­ру:

    «Яцю, де ти? Кільку по­ру

    Я вже тут на те­бе жду!»

    Вибіг Лис. «Ба­зильку, дру­же,

    Ти не гнівай­ся так ду­же!

    Нічим нам те­бе за­нять.

    Яць там з жінкою моєю,

    І з ма­ленькою сім'єю

    Преприязно го­мо­нять».

    «Кажеш: го­мо­нять при­яз­но?

    Але ж бо я чув ви­раз­но

    Яців крик: «Ря­туй!» - ряс Цап.

    «Правда,- Лис рік,- як Ли­си­ця

    Вчула, що нам тре прос­титься,

    Вмліла і на зем­лю хляп!

    Тут-то Яць - здо­ров най бу­де! -

    Жбухнув їй во­ди на гру­ди

    Та й по­чав ря­тун­ку звать:

    «Ой-ой-ой, ря­туй, Ба­зильку,

    Моя тітка вмре за хвильку!»

    Та те­пер вже бла­го­дать».

    «Ну, то дя­ку­ва­ти бо­гу!

    Я га­дав, що Яця мо­го

    Там зо шкіри хто де­ре».-

    «Базю, чи ж тобі не стид­но?

    Яць прий­де, лиш що не вид­но,

    Ще й да­рунків на­бе­ре.

    Базю, бо­ро­да­тий ре­бе,

    В ме­не просьба є до те­бе!

    Бачиш, цар мені ка­зав,

    Щоб, за­ким ще ру­шу з до­му,

    Про од­ну річ, нам відо­му,

    Лист йо­му я на­пи­сав.

    Отже, по­ки Яць там ба­вивсь

    З жінкою й дітьми, я спра­вивсь:

    Два гру­безнії лис­ти

    Написав. Те­бе, мій дру­же,

    Я про­си­ти хо­чу ду­же

    До ца­ря їх за­нес­ти».

    «Добре,- Цап ска­зав,- гля­ди лиш,

    Щоб де в ме­не не згу­би­лись,

    Не зла­ма­лась би пе­чать!» -

    «Правда є! Заж­ди хви­ли­ну,

    Я в мед­ве­жую тор­би­ну

    Зав'яжу їх, мо­жеш брать!»

    І побіг до ха­ти жи­во,

    А в душі смієсь злос­ти­во:

    «Будеш мав лист! Жди ли­ше!»

    Зайця го­ло­ву кро­ва­ву

    В тор­бу щасть, шнур­ка­ми жва­во

    Позав'язував, не­се.

    «Ось, Ба­зу­ню мій лю­без­ний,

    Тут в тій торбі лист гру­без­ний

    І два меншії ле­жать.

    Ти не­си їх ос­то­рож­но,

    А розв'язу­вать не мож­но,

    Бо зла­мається пе­чать.

    А про Зай­ця не жу­ри­ся!

    Він там так за­го­во­рив­ся,

    Що ка­зав пе­реп­ро­сить!

    Йди на­пе­ред шмат до­ро­ги,

    А вже За­яць бист­ро­но­гий

    Дожене те­бе за мить.

    І ще знаєш що, мій дру­же?

    Лев, наш батько, лю­бить ду­же

    Дотеп, гар­ний, глад­кий стиль.

    Сі лис­ти - я не хва­лю­ся -

    До сма­ку йо­му прий­дуться,

    В них май­стерст­ва мо­го шпиль!

    Вже ж я, де лиш міг, не­бо­же,

    І про те­бе сло­во го­же

    Вкинути не за­нед­бав.

    І я пев­ний, що цар-та­то

    Ласки й честі ще ба­га­то

    Більше дасть тобі, чим дав.

    Тільки будь ти все при­том­ний,

    Не чи­ни­ся над­то скром­ний!

    Смілість виг­рає в війні.

    Мов ца­реві: «На лис­ти ті,

    Я до­рад­жу­вав Ми­киті,

    Їх зав­дя­чив він мені».

    Як по­чув се Цап Ба­зи­лий,

    Задрижали в нім всі жи­ли,

    Аж підско­чив з ра­дощів!

    Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти!..

    «От те­пер я бу­ду зна­ти,

    Хто мені доб­ра хотів!

    Друже, бра­те! Я мов в раю!

    О, твій до­теп доб­ре знаю!

    Лев зад­ре з утіхи хвіст!

    Не ми­нуть ме­не го­но­ри,

    А і край весь за­го­во­рить:

    «Бачте, Цап який стиліст».

    Тут я вис­туп­лю вже сміло,

    Бо, як справді ма­лось діло,

    Се ніхто не бу­де знать.

    Ну, про­щай же! Дасть бог, мо­же,

    Я й тобі віддя­чусь то­же,

    То не бу­деш жа­лу­вать!»

    «Прощавай!» - ска­зав Ми­ки­та.

    А як Цап пішов, то скри­та

    Вилилась сло­ва­ми злість:

    «Отсей ду­рень квад­ра­то­вий

    Є сек­ре­тар го­но­ро­вий!

    Ух, аж б'є на ме­не млість!

    Що за ряд! Яка дер­жа­ва!

    Дурням в ній го­но­ри й сла­ва,

    Бідний, слаб­ший хи­жих лап

    Не уй­де! А чле­ном су­ду,

    Що ме­не су­див на згу­бу,

    Чи ж не був сей глу­пий Цап?

    Але я помс­тивсь на тобі!

    Будеш жив чи ля­жеш в гробі,-

    Вже не змиється сей хляп,

    Що при­лип на твоїй пиці;

    Стане прит­чею в язиці

    Слово те: дур­ний, як Цап!»

    За той час Базьо поспішно

    В царський двір прибіг і втішно

    Перед тро­ном гор­до став:

    «Лис Ми­ки­та із до­ро­ги

    Клониться ца­реві в но­ги

    І от­сей па­кет прис­лав.

    Три лис­ти є в нім гру­безні;

    Стиль, язик, дум­ки - чу­десні!

    Се й не ди­во. Ад­же ж я

    Не од­ну йо­му дав ра­ду

    Щодо сти­лю, що­до скла­ду,-

Пошук на сайті: