Іван Франко - Лис Микита (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3637
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3105
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3012

    То й зас­лу­га тут моя!»

    Цар до рук па­кет прий­має,

    Шнур за шну­ром відпи­нає,

    Глип у тор­бу - аж з'умівсь.

    «Що се! Лист який­сь уха­тий!

    Базю, Ца­пе ти прок­ля­тий,

    Ти кро­ва­вий лист приніс!»

    Зайця го­ло­ву не­щас­ну

    Вгору ви­няв, рик­нув страш­но,

    Що аж Цап на зем­лю впав:

    «Так-то Лис сміється з ме­не!

    На та­ке письмо мер­зен­не

    Цап йо­му ще ра­ду дав!

    Га, кле­нусь на царську ги­рю,

    Що вже більше не повірю

    Клятим Ли­со­вим брех­ням!

    Гей, біжіть в тюр­му що­си­ла,

    Вовка, і Ко­та, й Бур­ми­ла

    Увільніть з тяж­ких кай­дан!

    О без­совісний бре­ха­чу!

    Через те­бе то я, ба­чу,

    Дурно му­чив вірних слуг!

    Та за те даю їм пла­ту:

    Цапа й всю рідню пат­ла­ту,

    Щоб із неї дер­ли смух!

    А по­га­ний той Ли­сю­ра,

    Що так виб­ре­хавсь від шну­ра,

    Він є ви­ня­тий з-під прав:

    Хто де здиб­ле сю об­лу­ду,

    Може вбить йо­го без су­ду

    І не бу­де ка­ри мав».

    Так-то Яць і Цап Ба­зи­лий

    Головами на­ло­жи­ли,

    Винуваті без ви­ни;

    А хоч жерт­ви зло­би й си­ли,

    Та про­те не по­ли­ши­ли

    Й згад­ки доб­рої во­ни.

    Особливо Цап са­ра­ка!

    Ну, скажіть, яка по­дя­ка

    Випала за те йо­му,

    Що до сильних він лес­тив­ся,

    В царський двір він при­мос­тив­ся,

    Мав ца­ри­цю за ку­му?

    Що дво­рак був, ор­де­ро­вий

    І сек­ре­тар го­но­ро­вий,

    В три­бу­налі засідав?

    А про­те на кпи­ни, з жар­ту

    Через Ли­со­ву ту кар­ту

    Душу цап'ячу віддав.

    І до­нині сю при­го­ду

    Хто з хре­ще­но­го на­ро­ду

    Добрим сло­вом ізга­да?

    Як хто злий з мар­ниці зги­не,

    Чи ж не ка­жуть: за ца­пи­не

    Покоління про­па­да?

    А хто дметься, і ба­лює,

    І лес­титься, й спе­ку­лює

    На не­чесні ба­риші,

    Всім лю­бенько рад ба­ла­кать,-

    Чи ж по нім не бу­дуть пла­кать,

    Як по Ца­повій душі?

    

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

    

    Лис Ми­ки­та в своїм зам­ку

    По обіді ме­ду склян­ку

    Преспокійно спо­рож­нив,

    Сів у кріслі, люльку ку­рить

    І нічо­го ся не жу­рить,

    Зла мов зро­ду не чи­нив.

    Втім по­чув: стук! стук! до бра­ми.

    Скочив, вибіг враз з дітка­ми -

    «Ах, Ба­бай! Се ти оп'ять!

    Ну, здо­ров, Ба­баю! Що ж то,

    Ти, знать, від ца­ря йдеш прос­то?

    Що ж там доб­ро­го чу­вать?»

    «Мало доб­ро­го! - жур­ли­во

    Рік Ба­бай.- Та щед­ре жни­во

    На по­гані но­ви­ни!

    Цар при­сяг тобі заг­ла­ду,

    Військо кли­че, ра­дить ра­ду,

    Будуть тут­ка за три дні!»

    «Тільки всього? - ка­же Лис.-

    Як лиш тільки, не жу­рись,

    Друже мій, ста­рий Ба­баю!

    Тим пог­ро­зам ти не вір!

    Я з то­бою в царський двір

    Ще сьогодні поч­ва­лаю.

    Вже я виб­ре­шусь, будь пев­ний!

    Та те­пер, мій лю­бий крев­ний,

    Прошу в ха­ту! Вже по­ра

    Підвечіркувать. Аж в ла­пах

    В'єсь мені пе­чені за­пах,

    Що зго­то­ви­ла ста­ра!»

    Ось ввійшли, си­дять, гос­тяться…

    Лисенята ста­ли граться.

    «Бачиш, стри­ку,- Лис ска­зав,-

    Мінка ло­вить вже кур­ча­та,

    Міцько ж, бестійка зав­зя­та,

    Вчора Ут­ку спо­лю­вав!»

    «Справді, маєш чим гор­диться! -

    Рік Ба­бай.- Та й не див­ни­ця:

    В батька й діти уда­лись!» -

    «Так-то, так! Та­лант - незгірше,

    Та ви­хо­ван­ня ще більше

    Тут зна­чить!» - відмо­вив Лис.

    «Ну, та час нам в путь спішиться!»

    «Що? - аж скрик­ну­ла Ли­си­ця.-

    Ти, Ми­ки­то, знов ку­дись?

    В царський двір? Та бійся бо­га!

    Всиротить нас ся до­ро­га!

    Скрийся до­ма, сха­ме­нись!»

    І сльоза­ми за­ли­ла­ся,

    І ру­ка­ми вче­пи­ла­ся,

    Щоб Ми­ки­ту не пус­тить.

    Він, її поцілу­вав­ши

    І від се­бе відірвав­ши,

    Каже: «Жінко лю­ба, цить!

    Цар не з'їсть ме­не там преці,

    А на­зустріч не­без­пеці

    Ліпше вий­ти, ніж в кут­ку

    Дожидать на се­бе гро­му!

    Я ж дер­жу все по-ста­ро­му

    Філософію та­ку:

    Наше все жит­тя - війна є,

    Кождий бо­ресь в ній, як знає:

    Сей зу­ба­ми, той крильми,

    Третій кігтя­ми міцни­ми,

    Інший ско­ка­ми пруд­ки­ми…

    Чим же бо­ре­мо­ся ми?

    Ми ні си­лою не годні,

    Ні, як кар­пи, мно­гоп­лодні.

    Ні нічви­ди, як Со­ва,

    Ані бистрі, як той Заєць,

    В нас підмо­га лиш од­на єсть -

    Се ро­зум­на го­ло­ва.

    Нею тре­ба нам кру­ти­ти,

    Ум, мов брит­ву, на­ост­ри­ти,

    Все об­ду­мать в один миг,

    Іншим сіті нас­тав­ля­ти,

    Але доб­ре пильну­ва­ти,

    Щоб са­мим не впас­ти в них!

    Цар ось гро­зить нам війною.

    Хоть-то я не маю бою

    Перед військом тим йо­го,

    Та все ліпше в самій річи

    Зразу зло­му за­побічи,

    Ніж че­кать бог зна чо­го.

    А на те вже я, не­бо­го,

    Чую в собі си­ли мно­го!

    До та­ких я штук при­вик.

    А по­ду­ма­ти, як цуп­ко

    Я поч­ну бре­ха­ти, люб­ко,

    Аж свер­бить ме­не язик!»

    Ще раз цілу­ва­лись в ли­ця,

    І потіши­лась Ли­си­ця;

    Але бра­ми всі замк­нуть

    Наказав Ми­ки­та й жва­во

    Стежечками вліво, впра­во

    Почвалав з Ба­баєм в путь.

Пошук на сайті: