Іван Франко - Лис Микита (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3638
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3107
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3014
    Гріє сон­це, не­бо чис­те,

    Ліс шу­мить, тріпо­чесь лис­тя,

    Цвіти пах­нуть - прос­то рай!

    Лис лю­буєсь кра­со­тою,

    Та, при­би­тий гри­зо­тою,

    Сумно штильгає Ба­бай.

    «Стрику, що тобі та­ко­го? -

    Весело рік Лис до нього.-

    Тьфу, об зем­лю ли­хом вдар!

    Бач, що тут кра­си дов­ко­ла!

    Блиск який, теп­ло і во­ля!

    Хто жи­вий, той нині цар!»

    «Ой не­бо­же,- рік Ба­бай,-

    Ти так над­то не бри­кай!

    Не уй­деш ти ка­ри!

    Де ж пак, Ца­пу в тор­бу да­ти

    Голову Зай­ця й пос­ла­ти

    Се ца­реві в да­ри!»

    «Ха-ха-ха! - смієсь Ми­ки­та.-

    Штучка де­ше­ва й сер­ди­та!

    Дуже нею я горд­жусь.

    Трошки цар, ма­буть, про­са­павсь,

    Поки прав­ди в ній до­ла­павсь…

    Та щоб карі буть - а дзусь!

    Нині хто рад жить, не схну­ти,

    Той свя­тим не мо­же бу­ти,

    Як в пус­тині той мо­нах.

    Кождий тут дер­жись на тузі,

    Хто не хо­че по зас­лузі

    Бути дру­го­му в зу­бах.

    Яць ска­кав по­пе­ред ме­не,

    Мов ди­тя но­вох­ре­ще­не,

    Мов драз­нив: «Ану, зло­ви!»

    Аж мені так ста­ло млісно,

    Що я хап йо­го, й незвісно,

    Як він став без го­ло­ви.

    Ну, а Цап! Ска­жи, будь лас­кав!

    Він на ме­не в суді трас­кав:

    «Винен, ви­нен! Най ум­ре!»

    А як я вспів відбре­ха­тись,

    То він лізе цілу­ва­тись!

    Най же чорт йо­го бе­ре!

    Що ж, мій гріх, а йо­го шко­да.

    Вбійство, пімста - се ж є мо­да

    Скрізь за­гальна у звірів.

    І сам цар гра­бує чис­то,

    А не хо­че осо­бис­то,

    Шле мед­ведів і вовків».

    І всміхнувсь Ми­ки­та сти­ха,

    Нюх та­ба­ки взяв і чи­хав,

    А відтак ска­зав оп'ять:

    «Ет, все бай­ки, мій Ба­бай­ку!

    Слухай лиш от­сюю бай­ку,

    Що я хо­чу роз­ка­зать.

    Кажуть: ка­ра за ра­бу­нок!

    Ось тобі та­кий тра­фу­нок,

    Як наш брат хтів чес­но жить.

    Є то­вар, є гро­шей до­сить,

    Він не ску­питься, ще й про­сить,

    А хоч кинь, не мож ку­пить.

    Раз от я і Вовк Не­си­тий,

    Кинувши гос­ти­нець би­тий,

    На мандрівку ми пішли.

    Ба, зай­шли за ліс, за во­ди,-

    Ні при­тул­ку, ні гос­по­ди,

    Лиш сте­пи, лу­ги бу­ли.

    Тут нас сон­це припікає,

    Ба, вже й го­лод до­тис­кає,

    Аж тут зирк. Ло­ша па­сесь!

    Та та­ке глад­ке та лю­бе,

    Що мій Вовк аж ост­рить зу­би,

    Шкіра вся на нім тря­сесь.

    Сів, бідня­га, важ­ко са­па…

    А з Ло­шат­ком ма­ма Шка­па,

    Вкрасти вже во­на не дасть.

    Каже Вовк: «Піди, Ми­кит­ко,

    Запитай ту Шка­пу швид­ко,

    Чи Ло­ша нам не про­дасть?»

    Я пішов, вкло­нивсь їй низько.

    «Що, ма­ту­сю, па­со­висько

    Тутка маєте незгірш?

    Та й Ло­шат­ко! От па­хо­лок!

    Чей йо­го нам на ви­хо­вок

    Продасте за доб­рий гріш?»

    «Що ж, ку­пуй­те, лю­ди божі!

    Я й не що ве­ликі гроші

    Буду пра­ви­ти від вас.

    Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

    Що на задньому копті:

    Се тобі ціна як­раз».

    Ну, та я не в тім'я бит­ви

    До ко­пи­та підхо­ди­ти!

    Шкапі пок­ло­нивсь до ніг

    Та й ка­жу: «Спа­сибі, ма­ти,

    Та не вмію я чи­та­ти».

    І до Вов­ка знов побіг.

    «Друже, Шка­па ся лагідва,

    І Ло­ша про­да­ти згідна,

    І ціни не хо­че драть.

    Каже, в неї цінни­ки ті

    Є на задньому ко­питі -

    Жаль, що я не вмів чи­тать».

    «Що,- Вовк крик­нув,- ти, нез­да­ро!

    Навіть кінських літер па­ру

    Ти не вмієш про­чи­тать?

    Я в письмі тім ду­же вче­ний,

    До гімназій, ака­демій

    Виходив років аж п'ять».

    І пішов мій Вовк Не­си­тий

    Шкапу за Ло­ша про­си­ти.

    Шкапа ж відповіла: «На,

    Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

    Що на задньому ко­питі,-

    Там на­пи­са­на ціна».

    Вовк Не­си­тий на­хи­ляєсь,

    До ко­пи­та при­зи­раєсь,-

    Ех, як фрас­не Шка­па враз,

    Як у лоб не вцідить прос­то,

    А бу­ла підку­та ост­ро,-

    То мій Вовк, мов свічка, згас.

    Шкапа ж як не за­ре­го­че

    Та з Ло­шат­ком по­тер­ко­че,

    Що і слід обох про­пав.

    А Вов­чисько доб­ру хви­лю

    Полежав в такім зне­сил­лю,

    Мов зовсім небіжчик став.

    Далі очі про­ди­рає,

    Доокола по­зи­рає,

    Але вста­ти ані руш.

    «Гей,- ка­жу йо­му,- Не­си­тий,

    Сам Ло­ша ти з'їв? Ли­ши­ти

    Не хотів мені ні кус?

    Га, не­наїсна проч­ва­ло!

    З'їв усе, ще й то­го ма­лої

    Друга на обід не клич!..

    Адже ж я, нев­дяч­ний ца­пе,

    Перший торг ро­бив у Шка­пи,

    То на­ле­жавсь мо­го­рич.

    Ну, ска­жи так прав­ду глад­ко:

    Дешево ку­пив Ло­шат­ко?

    Людська, знать, ціна бу­ла.

    Ви й не дов­го тор­гу­ва­лись,

    По-приятельськи розс­та­лись -

    Втішна щось во­на пішла.

    А прос­павсь ти смач­но, дру­же!

    По такім обіді ду­же

    Се пляв­дує на живіт.

    А як слав­но ти, Вов­чу­ку,

    Вмієш кінськую аз­бу­ку -

    Справді, чу­до на весь світ!»

    Так я з Вов­ка кпив до ночі,

    Він же, витріщив­ши очі,

    Все ле­жав та лиш: «Ах, ах!»

    Далі ка­же: «Будь ти чес­ний!

    Що за торг би був чу­дес­ний,

    А та дич - б'є по зу­бах!»

    «Ой,- ска­зав Ба­бай,- Ми­ки­то,

    Не смішний твій жарт, бо скри­то

    В нім гіркої прав­ди шмат.

    А найгірш те, що Не­си­тий

Пошук на сайті: