Іван Франко - Лис Микита (сторінка 17)

    Нині во­рог твій за­би­тий,

    З світу рад те­бе зігнать».

    «Е,- рік Лис,- нап­люй на нього!

    Все у Вов­ка зло­би мно­го,

    Але зло­ба ум сліпить.

    Світ би весь по­жер він ско­ро,

    Ба, ко­ли не влізе в гор­ло!

    А ро­зум­ний з зло­би кпить!»

    

ПІСНЯ ДЕСЯТА

    

    При роз­мові ша­хом-ма­хом

    Лис с Ба­баєм би­тим шля­хом

    Не спішаться, звільна йдуть.

    Втім Ба­бая штурк Ми­ки­та.

    «Стрику, осьде ям­ка скри­та,

    Живо за­хо­вай­мось тут!»

    Під місток, що був на шля­ху,

    Втік Ба­бай в ве­ликім стра­ху,

    Думав: мо­же, де стрілець?

    А за ним шмиг­нув Ми­ки­та,

    Та на шлях глядів з ук­рит­тя…

    Пст! А сам тря­сеться ввесь.

    А тим шля­хом ізо Льво­ва

    Йде про­цесія здо­ро­ва,

    Що хо­ди­ла там на суд:

    Старий Півень пе­ред ве­де,

    За ним йо­го весь рід іде,

    Тільки мар вже не не­суть.

    Заховавши жаль у серці,

    З го­ря ви­пив­ши по чвертці,

    Всі співа­ють «Ко­ма­ря»:

    «Гей, там в лісі шум зро­бив­ся,

    Комар з ду­ба по­ва­лив­ся!

    Кличте, клич­те ліка­ря!

    Розбив собі го­ло­ви­ще

    На ду­бо­вий ко­на­ри­ще

    (Соло Півень ви­тя­га);

    Вилетіла Му­ха з ха­ти

    Комаренька ря­ту­ва­ти

    (Вся рідня підпо­ма­га).

    «Ой Ко­ма­рю, гос­по­да­рю,

    Жаль мені вас не­по­ма­лу,-

    Тягне Півень го­лос­ком.-

    Чим же я те­бе улічу?

    Бо тобі я щи­ро зи­чу! -

    Хор підхо­пив весь гурт­ком.-

    Продам ха­ту, про­дам сіни,

    Щоб до­бу­ти ме­ди­ци­ни,

    Ще й пок­ли­чу ліка­ря,

    Продам граблі і мо­ти­ку,

    Заплачу ще і ап­ти­ку,

    А вздо­ров­лю Ко­ма­ря.

    Ой, як гук­не Му­ха лю­ба,

    Поскакали кліщі з ду­ба,

    Комарю спи­ни­ли кров.

    Мурашечки при­бу­ва­ють,

    Подушечки підсте­ля­ють,

    Щоб на нього сон прий­шов».

    Так-то ку­ря­ча рідня вся

    Верещить, аж порівняв­ся

    Старий Півень із містком;

    Втім, мов блис­кав­ка, з ук­рит­тя

    Як не ско­чить Лис Ми­ки­та

    Та й ха­хап йо­го мельком!

    «Га, ти тут мені, дра­бу­го!» -

    Скржкнув Лис, і вхо­пив ту­го,

    І го­лов­ку враз відгриз.

    Півень лиш крильця­ми стріпав

    І лап­ка­ми дов­го сіпав:

    З тру­пом в яму ско­чив Лис.

    «Бійся бо­га, мій си­на­шу,

    Заварив но­ву ти ка­шу!

    Чи зовсім ти з глуз­ду збивсь?

    Півень сей - ве­ли­ка си­ла.

    Мав про­текцію в Бур­ми­ла

    І ца­риці по­лю­бивсь».

    Так Ба­бай ос­терігає,

    Та Ми­ки­та вже не дбає,

    Півня радісно ску­бе.

    «Ти нач­хай на се, мосьпа­не!

    Глянь лиш, що тут за сніданнє!

    Пишно по­го­щу те­бе!

    А на Півня сього, стри­ку,

    Здавна злість я мав ве­ли­ку,

    В серці й досі ще ки­пить:

    Не за по­зов, не за шко­ду,

    Але за од­ну при­го­ду,

    Про яку й зга­да­ти стид.

    Раз го­лод­ний, що аж пла­чу,

    Йду я попід сад і ба­чу:

    Півень піє на вербі.

    Як би тут йо­го ош­ва­бить,

    Із вер­би до­до­лу зва­бить

    І до рук дістать собі?

    І як стій я для пот­ре­би

    Вдав пус­тин­ни­ка із се­бе,

    Мимрю: «Гос­по­ди воз­звах»;

    Далі під вер­бу підход­жу,

    Очі скром­но вверх підвод­жу

    Та й го­во­рю, як мо­нах:

    «Любая моя ди­ти­но,

    Дивна, рай­ськая пта­ши­но,

    Здоровлю те­бе сим днем!

    Дбаю я про те­бе рев­не,

    Про твоє доб­ро ду­шев­не

    Дай роз­мо­ву роз­поч­нем!»

    Півень крик­нув сміхо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Видко, ти дав­но не їв!

    Любиш ти у ме­не, пев­не,

    Більш тілес­не, ніж ду­шев­не!

    Зголоднів - то й спо­божнів!»

    «Не гріши, ду­ше чес­ти­ва!

    Я відрікся від м'яси­ва,

    Їм лиш мід да корінці,

    Піст твер­дий дер­жу щод­ни­ни

    І жи­ву собі в пус­ти­ни

    В най­темнішо­му кінці».

    Півень крик­нув сміхо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Та й масні ж твої сло­ва.

    І язик твій ме­дом кап­ле.

    Але зуб твій лю­то хап­ле,

    Злоби пов­на го­ло­ва».

    Я ка­жу: «Ой гар­на пташ­ко,

    Знов грішиш ти ду­же тяж­ко!

    Знай же: зад­ля те­бе я

    Із да­ле­кої пус­тині

    Вмисно аж сю­ди йду нині.

    Ось до те­бе річ моя:

    В сні по­чув я го­лос з не­ба:

    «Встань, Ми­ки­то, жи­во тре­ба

    У се­ло іти тобі.

    Ти не гай­ся й не ля­кай­ся,

    Якнайшвидше поспішай­ся,-

    Здиблеш півня на вербі.

    Півень сей - стра­шен­ний грішник,

    Многоженець, і насмішник,

    І без­бож­ник. Тож іди

    Розворуш йо­му сумління,

    Змий гріхов­не зат­вердіння,

    До по­ку­ти при­ве­ди!»

    Сичку ти мій гре­бе­няс­тий!

    Швидко мо­жеш ти про­пас­ти,

    І ду­ша піде в смо­лу.

    Злізь з гілля­ки, сповідай­ся,

    У гріхах своїх по­кай­ся,

    Душу збе­ре­жи цілу».

    Мовить Півень сміхо­ви­то:

    «Ох мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    В чім же той тяж­кий мій гріх?

    Чи то я кра­ду, гра­бую,

    Чи вби­ваю, чи мор­дую,

    Чи свя­те бе­ру на сміх?»

    «Ей не­бо­же,- мов­лю грізно,-

    Кайся, щоб не бу­ло пізно!

    З сер­ця гордість ви­линь пріч!

    У тяж­ких гріхах ко­наєш,

    А і сам про них не знаєш -

    Се по­га­на ду­же річ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3690
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3152
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3052

Пошук на сайті: