Іван Франко - Лис Микита (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3633
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3102
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3009
    А як хо­чеш поєдин­ку,-

    То по­чуєш, як я б'ю!»

    «Ну, до­сить тих сварів! Годі!

    Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!

    Вставши з тро­ну, цар ска­зав.-

    Завтра ра­но бій ос­тат­ний

    Вкаже, хто ли­хий, хто вдат­ний.

    Ось вам про­ба ва­ших прав!»

    

***

    

____________________

    

    (* Дзер­ка­ло)

    

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

    

    Рано со­неч­ко схо­пи­лось,

    У росі пер­листій вми­лось

    І сміється, не пе­че…

    Лис Ми­ки­та ще любісько

    Спить, роз­ляг­тись на все ліжко,

    Втім, хтось штурк йо­го в пле­че.

    «Гей, ти, спю­ху, час вста­ва­ти!

    Зазирає день до ха­ти;

    А ти знаєш, що за день?

    Він рішить, чи до побіди

    Ти дійдеш, чи смерть і біди

    З бою ви­не­сеш ли­шень!»

    Так при ліжку Ли­са став­ши

    І йо­го за ру­ку взяв­ши,

    Малпа Фру­зя про­рек­ла.

    Всю ту ніч во­на не спа­ла,

    Все за Ли­сом про­мов­ля­ла,

    Де в ко­го ли­ше мог­ла.

    Буркнув Лис крізь сон гнівли­во,

    Та, про­тер­ши очі жи­во,

    Коло ліжка Мал­пу вздрів.

    «Фрузю, ти се? - скрик­нув втішно

    З ліжка схо­пив­ся поспішно.-

    З чим же бог те­бе привів?»

    Фрузя ка­же: «Ах, Ми­ки­то,

    Що ко­лись бу­ло про­жи­то,

    В ме­не з тям­ки не зійде!

    Бо жіно­че сер­це лю­бить

    Вічно то­го, хто нас гу­бить,

    Навіть вдяч­ності не жде.

    Так то­бою я тур­бу­юсь

    І за те­бе все піклу­юсь,

    Хоч про се ніхто й не зна.

    Але нині бійка лю­та

    Привела ме­не аж ту­та.

    Мучить мисль ме­не страш­на!..

    Ой Ми­ки­то, Вовк мо­гу­чий,

    А хоч хит­рий ти, і ру­чий,

    І про­вор­ний на язик,

    То все ж лег­ко бу­ти мо­же,

    Що про­па­деш ти, не­бо­же,

    Жартувати Вовк не звик!

    Тим стур­бо­ва­на я ду­же

    І прий­шла сю­ди, мій дру­же,

    Щоб тобі до­по­мог­ти.

    Знаєш, де прий­де до зва­ди,

    Добра й ба­ба до по­ра­ди,-

    Слухай моїх рад і ти!»

    Лис сміється: «Фру­зю лю­ба,

    В те­бе ні од­но­го зу­ба

    Не хи­бує! Що ж притьмом

    Бабою тобі чи­ниться?

    Ти ще мо­жеш пох­ва­литься

    І кра­сою, і умом!

    Вчинок твій ве­ли­ко­душ­ний!

    Радо бу­ду я пос­луш­ний

    Твоїй раді, тільки радь!»

    Фрузя плес­ну­ла в до­лоні -

    Гей, Мал­пи, що на ви­гоні

    Ждали, всі гур­том біжать.

    «Го-го-го,- ска­зав Ми­ки­та,-

    Тут рідня вся зна­ко­ми­та!

    Фрузю, що ж се все зна­чить!»

    Фрузя ка­же: «Не жу­ри­ся,

    Сядь на лавці, прос­тяг­ни­ся,

    А про реш­ту ти­хо, цить!»

    Тут на­раз три Мал­пи-злю­ки

    Як візьмуть Ми­ки­ту в ру­ки:

    Голять, ми­ють, ми­лом труть;

    Гладко тіло все обст­риг­ли,

    Потім при­нес­ли оли­ви

    І на хвіст куд­ла­тий ллють.

    Каже Фру­зя: «Ну, Ми­ки­то,

    Все обст­ри­же­но, об­ми­то,

    Тільки в куд­лах хвіст ли­шивсь:

    Се на те, щоб Вовк ніку­ди,

    Ні за крижі, ні за гру­ди,

    Ні за лоб те­бе не ймивсь.

    Як на те­бе він на­ки­несь,

    Ти чи­нись, мов з стра­ху ги­неш,

    Втеки! Та не ду­же квап!

    А як бу­де Вовк вже близько,

    Обваляй в пісок хвос­тисько

    Та й в ли­це йо­му та­лап!

    Буде се йо­му нес­мач­но

    І ос­ту­дить за­пал знач­но;

    Поки очі він прот­ре,

    Всядь на карк йо­му ти сміло

    І ве­ли­ке зро­биш діло,

    Вовка дідько за­бе­ре.

    А те­пер кляк­ни покірно,

    Чари дам тобі, що вірно

    Доведуть все до пут­тя:

    «Іракі чо й рачіш реп,

    Йирям узо­ри рачін веп,

    Яттучь цімішь ліб й анат»*.

    Ну, те­пер вста­вай, мій дру­же,

    Йди здо­ров, не гай­ся ду­же

    І з побідою вер­тай!

    Ви ж ведіть, Мал­пят­ка, Ли­са

    Там, де звірі всі зійшли­ся,

    На ту то­ло­ку під гай!»

    Йде дру­жи­на зна­ко­ми­та,

    Гордо су­не Лис Ми­ки­та,

    Просто пе­ред царський трон.

    Цар, уздрівши, як він вбрав­ся,

    За живіт зо сміху взяв­ся.

    «Хитрий же ти, бестіон!»

    Але Лис, по­важ­ний, стро­гий,

    Поклонивсь ца­реві в но­ги,

    А ца­риці до колін,

    А відтак на місце бою,

    Вкруг обс­туп­ле­не юр­бою,

    Виступив спокійно він.

    Озирнувсь - аж Вовк вже ту­та:

    Наче чор­на хма­ра лю­та,

    Виступає з-між рядів;

    Аж зу­ба­ми він скре­го­че,

    Мов свічки, бли­щаться очі -

    Так з кістьми би Ли­са й з'їв.

    І мах­нув цар го­ло­вою,

    Знак по­дав їм бу­ла­вою

    Починати бо­ротьбу.

    Сурми, тру­би заг­риміли,

    Всі за­тих­ли, заніміли,

    На не­пев­ну ждуть судьбу.

    Перший ско­чив Вовк ла­пас­тий,

    Лиса в зу­би щоб по­пас­ти

    І зро­бить йо­му ка­пут.

    Лис за­вив, пе­ре­ля­кав­ся

    І шви­денько взад по­дав­ся,-

    Вовк за ним ось тут… ось тут!

    Наздогнав йо­го вже близько,

    А втім Лис в бігу хвос­тисько

    По піску про­во­ло­чив,-

    Як не свис­не Вов­ка в очі,

    Так йо­го темніше ночі

    Світ увесь за­мо­ро­чив.

    «Ой та й су­чий же ти злодій!» -

    Крикнув Вовк, та гнать вже годі,

    Став і тре з очей пісок.

    «Що, Вов­цу­ню, бу­дем биться,-

    Рік Ми­ки­та,- чи ми­риться?

    Ну, по­дай свій го­ло­сок!»

    Обернувсь Ми­ки­та ско­ро,

    Вовка вхо­пи­ти за гор­ло

    Вже ось-ось він на­ост­ривсь -

    Але Вовк скакіць до нього

    І зу­ба­ми хап за но­гу -

    Лис на зем­лю по­ва­ливсь.

    «Га, со­ба­ко ти брех­ли­ва,

    Ось те­пер при­хо­дять жни­ва:

    Все, що сіяв, те й пож­неш!

    Раз в мої по­пав ти ру­ки,

    За всі крив­ди, збит­ки, шту­ки

    Ти зап­ла­ту відбе­реш!»

    «Ов,- по­ду­мав Лис,- се брид­ко,

    Тут про­пас­ти мож­на швид­ко!

    Нумо з смир­но­го кінпя!»

    І щоб час лиш про­тяг­ну­ти,

    Він по­чав на жальні ну­ти

    Промовлять такі слівця:

    «Стрику, май­те бо­га в серці!

    Я ж якась рідня вам преці!

    Що се ви так зав­зя­лись?

    Чи ж то честь, го­но­ри знатні,

    Що, мов бестії ос­татні,

    Б'ються на смерть Вовк і Лис?

    Ой стри­цу­ню рідний, чуй­те,

    Лиш сей раз мені да­руй­те,-

    А кле­нусь вам, по­ки жить,

    Я і всі мої на­ро­ди

    Сумирно, без пе­реш­ко­ди,

    Вірно бу­дем вам слу­жить.

    Все ро­би­ти­му для те­бе,

    Всякий труд прий­му на се­бе,

    Не доїм і не досп­лю,

    А тобі гу­сей, ка­ча­ток,

    Риб, і раків, і кур­ча­ток

    Повну кух­ню на­лов­лю.

    Га й зга­дай, чи то я бою

    Іменно хотів з то­бою?

    Як я дов­го ва­гу­вавсь!

    І те­пер як дбав я пильно,

    Щоб те­бе не вда­рить сильно,

    В своїй силі га­му­вавсь!

    Що лиш хо­чеш, хоч як труд­но,

    Все я вчи­ню! Хоч при­люд­но

    Підлим бре­ху­ном наз­вусь!

    Ой, бо­лить! Рідненький стри­ку!

    Милість по­ка­жи ве­ли­ку,

    Най на­дар­ма не мо­люсь!»

    «Ні,- гар­чить Не­си­тий, годі!

    Знаю я, який ти злодій,

    Бреха і крутій єси!

    Обіцяєш зло­та мірку,

    А по то­му зав­ше дірку

    Із обарінка да­си.

    Та те­пер хоч при­сяг­ни ти

    Нас усіх озо­ло­ти­ти,

    Віри я тобі не йму!

    Гамувавсь ги в бою лад­но,

    Що мені у очі зрад­но

    Впер піску чортівську тьму!

    Ні, хоч як бре­ши й вви­вай­ся,

    А з жит­тям уже про­щай­ся!

    Я зду­рить се­бе не дам.

    Помолися швид­ко бо­гу.

    Кайся всіх гріхів - в до­ро­гу

    Мусиш нині йти к дідам!»

    Так гар­чав Не­си­тий гор­до,

    Рад би Ли­са взять за гор­ло,

    Але но­гу мав в зу­бах.

    А Ми­ки­та, по­ки рю­мав,

    Хитрість вже но­ву об­ду­мав,

    Як ми­нув­ся пер­ший страх.

    Ніби мо­литься він бо­гу,

    А тим ча­сом зад­ню но­гу

    Всунув Вов­ку під живіт…

    Як на­раз за­по­ре жмінку

    Попід са­му се­лезінку,

    Вовкові змінив­ся світ.

    «Ай!» - рев­нув, зга­дав­ши ба­бу.

    Фіть! Лис з пащі вир­вав ла­пу,

    Задньою ж ще раз по­тис:

    Вовк зомлів і по­ва­лив­ся -

    Гульк, на­вер­ху опи­нив­ся

    Й хап йо­го за гор­ло Лис.

    «Га, те­пер про­си по­ща­ди!

    Тут зап­ла­ту за всі зра­ди

    Ти діста­неш!» - Лис кри­чав.

    Вовк, запіне­ний, заїлий,

    Лиш ме­тавсь, мов ошалілий,

    І, слабіючи, гар­чав.

    Та Ми­ки­та, вже не глу­пий,

    Силу всю зібрав до­ку­пи,

    Мов кліща­ми, гор­ло тис;

    Тягне, шар­пає, тер­мо­сить,

    Аж Лев крик­нув: «До­сить! До­сить!

    Побідив сим ра­зом Лис!»

    Лис на тес царське сло­во

    Вовка відпус­тив здо­ро­во.

    «Царю,- ка­же,- я ко­рюсь!

    Я хотів лиш пля­му стер­ти,

    Вовчої не хо­чу смер­ти,

    На без­сильнім я не мщусь».

    Тут піднявсь утіхи га­лас!

    Малпа крізь юр­бу проп­ха­лась

    Із лав­ро­вим вже вінцем.

    Всі при­ятелі зійшли­ся,

    Славили й віта­ли Ли­са.

    Що та­ким явивсь бор­цем.

    Не один, що ще не­дав­но

    Був би з'їв йо­го, вив: «Слав­но!

    Жий, Ми­ки­то, мно­го літ!»

    Лис по­дя­ку­вав ук­ло­ном,

    Потім кляк­нув пе­ред тро­ном,

    Щоб чуть царський за­повіт.

    «Встань, Ми­ки­то! - цар оз­вав­ся.-

    Славно, си­ну, ти спи­сав­ся,

    Честь свою обо­ро­нив.

    Що бу­ло, не­хай ми­нає!

    Цар да­рує і про­щає,

    Що ко­ли ти за­ви­нив.

    Днесь ко­нець сварні і зваді,

    І віднині в царській раді

    Ти про спільне бла­го радь!

    Честь прий­ми від ме­не тую:

    Канцлером те­бе йме­ную,

    Віддаю тобі пе­чать.

    Як ти муд­ро вмів дер­жаться,

    Від біди обо­ро­няться,

    Так дер­жа­ву бо­ро­ни!

    Що по­ра­диш - цар при­ка­же,

    Що на­пи­шеш - цар не зма­же,

    Лиш сумлінно все чи­ни!»

    Каже Лис: «Мій ца­рю й та­ту,

    За так щед­ру і ба­га­ту

    Ласку чим я відпла­чусь?

    Сил у ме­не є не мно­го,

    Але весь для бла­га тво­го

    Й для дер­жа­ви пос­вя­чусь.

    Ще лиш на однім прос­ти мя!

    На деньок домів пус­ти мя:

    Жінка й діточ­ки десь там

    Плачуть, ту­жать… Най же нині

    О щас­ливій пе­реміні

    Сам я звістку їм по­дам».

    Цар ска­зав: «Іди, мій дру­же!

    Я й ца­ри­ця раді ду­же,

    Щоб весь сму­ток їх про­пав.

    Маєш дозвіл на три дни­ни,

    А вер­тай же ра­зом з ни­ми,

    Щоб я тут їх привітав».

    Тут кінчиться на­ша каз­ка.

    Всім, хто слу­ха­ти був лас­ка,

    Дай же бо­же мно­го літ!

    Най і наш весь сум про­па­де!

    А тим, хто нам коїть зра­ди,

    Най зійдеться кли­ном світ!

    

____________________

    

    (* Кож­дий ря­док тре­ба чи­та­ти взад­гузь.)

 

Сторінка 22 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: