Іван Франко - Мій Ізмарагд

«Мій Ізмара́гд» — збірка творів Івана Франка. Видана у 1877 році.
Свою збірку І. Франко не випадково назвав «Мій Ізмарагд». У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя.
Збірка «Мій Ізмарагд» об'єднала твори, написані за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках.

Іван Якович Франко

Збірка "МІЙ ІЗМАРАГД"

(1898)

    

Поклони

    

    ПОЕТ МО­ВИТЬ:

    

    Вниз ко­титься мій віз. Пов'яли квіти,

    Літа на ду­шу нак­ла­да­ють пу­та.

    Вже не мені в нові світи летіти!

    Війну з жит­тям прог­рав я, любі діти!

    Cosa per­du­ta!1

    З яким же за­па­лом я йшов до бою!

    Як рва­ла­ся впе­ред ду­ша вітхну­та!

    Горіло сер­це чис­тою люб­вою!..

    І що ж здо­був? Ли­шив що за со­бою?

    Cosa per­du­ta!

    Не дав мо­роз моїм лист­кам роз­виться,

    Квітки мої по­би­ла бу­ря лю­та!

    Не до­ве­лось ге­рой­ським боєм биться,

    Ламаться звільна му­сив, ржею вкриться -

    Cosa per­du­ta!

    З дрібних шпи­гань мої повс­та­ли ра­ни,

    Частками жер­ла моє сер­це скру­та…

    Я й сам не знав, де ті мої ти­ра­ни?

    З дрібних ог­нив спле­лись мої кай­да­ни!

    Cosa per­du­ta!

    Україно, моя сер­деч­на не­не!

    Не лай ме­не, страж­ден­на, не­за­бу­та,

    Що не да­ло моє жит­тя зли­ден­не

    Того, що жда­ти ти мог­ла від ме­не!

    Cosa per­du­ta!

    

____________________

    

    1 Про­па­ща спра­ва! (Лат.)

    УКРАЇНА МО­ВИТЬ:

    Мій син­ку, ти би менш ба­ла­кав,

    Сам над со­бою мен­ше пла­кав,

    На до­лю мен­ше нарікав!

    На шлях тер­нис­тий сам по­дав­ся

    І цуп­ко по тер­нах под­рав­ся, -

    Чого ж ти іншо­го че­кав?

    Сам знав, що го­ла я і вбо­га,

    І до мой­ого ти по­ро­га

    Прийшов, захтів слу­жить мені.

    Ну, в ме­не слу­гам пла­ти ску­по,

    А нарікать на ме­не глу­по…

    Просила я те­бе чи ні?

    І що тобі за крив­да ста­лась?

    Що підня­ли на те­бе га­лас:

    "Не лю­бить Русі він ні раз!"

    Наплюй! Я, син­ку, ліпше знаю

    Всю ту патріотич­ну зграю

    Й ціну її лю­бов­них фраз.

    Що про­жи­веш весь вік убо­го?

    Значить, не вкрав ніщо ні в ко­го,

    А чес­но пра­цю­вав на хліб.

    Та й те по­ду­май ще, будь лас­ка:

    Твойого "я" най­кра­ща част­ка

    З то­бою враз не ля­же в гріб.

    

СІДОГЛАВОМУ

    

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Я ж не люб­лю, са­ра­ка!

    Ти, бра­те, патріот,

    А я собі со­ба­ка.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як хліб і ку­сень са­ла, -

    Я ж гав­каю раз в раз,

    Щоби во­на не спа­ла.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як лю­биш доб­ре пи­во, -

    Я ж не люб­лю, як жнець

    Не лю­бить спе­ки в жни­во.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь

    За те, що гар­но вбра­на, -

    Я ж не люб­лю, як раб

    Не лю­бить сво­го па­на.

    Бо твій патріотизм -

    Празнична оде­жи­на,

    А мій - то труд важ­кий,

    Гарячка нев­дер­жи­ма.

    Ти лю­биш в ній князів,

    Гетьмання, па­ну­ван­ня, -

    Мене ж бо­лить її

    Відвічнеє страж­дан­ня.

    Ти лю­биш Русь, за те

    Тобі і честь, і ша­на,

    У ме­не ж тая Русь -

    Кривава в серці ра­на.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як дім, во­ли, ко­ро­ви, -

    Я ж не люб­лю її

    З надмірної лю­бо­ви.

    

ДЕКАДЕНТ

    

    В. Щу­ра­тові

    Я де­ка­дент? Се но­ви­на для ме­не!

    Ти взяв один з мо­го жит­тя мо­мент,

    І сло­во тем­не підшу­кав та вче­не,

    І Русі возвістив: "Ось де­ка­дент!"

    Що в моїй пісні біль, і жаль, і ту­га -

    Се лиш то­му, що скла­лось так жит­тя.

    Та є в ній, бра­те мій, ще ну­та дру­га:

    Надія, во­ля, радісне чут­тя.

    Я не люб­лю безп­ред­мет­но ту­жи­ти

    Ні шу­му в влас­них слу­ха­ти ву­хах;

    Поки жи­вий, я хо­чу справді жи­ти,

    А бо­ротьби жит­тя мені не страх.

    Хоч час­то я гірке й квас­не ков­таю,

    Не раз і прів, і мерз я, і ох­рип,

    Та ще ж ос­ко­ми­ни хронічної не маю,

    Катар ки­шок до ме­не не при­лип.

    Який я де­ка­дент? Я син на­ро­да,

    Що вго­ру йде, хоч був за­пер­тий в льох.

    Мій пок­лик: пра­ця, щас­тя і сво­бо­да,

    Я є му­жик, про­лог, не епілог.

    Я з п'ющи­ми за пліт не ви­ли­ваю,

    З їдця­ми їм, для бійки маю бук,

    На праз­ни­ку жит­тя не позіваю,

    Та в бідності не опус­каю рук.

    Не па­ра­зит я, що дуріє з жи­ру,

    Що в будні тільки й ду­ма про про­цент,

    А для пісень на "шрррум" наст­роїть ліру.

    Який же я у біса де­ка­дент?

    Паренетікон

    

***

    

    Гнів - се огонь. Чим більше дров кла­деш,

    Тим яр­че по­лум'я лю­тує яс­не;

    А пе­рес­тань до­ки­ду­ва­ти дров,

    Як стій за­гас­не.

    Як мо­ря­ки в час бурі все з суд­на

    У мо­ре ме­чуть, щоб суд­но влег­ши­ти,

    А стих­не бу­ря, жаль їм ста­не страт,

    Почнуть ту­жи­ти, -

    Так і гнівний у лю­то­му роз­палі

    Не тя­мить, що здо­ро­ве, що бо­ля­че;

    А гнів ми­не, - зга­дав­ши, що на­коїв,

    Запізно пла­че.

    

***

    

    Немає дру­га по­над мудрість,

    Ні во­ро­га над глу­по­ту,

    Так, як не­ма лю­бові в світі

    Над матірню лю­бов свя­ту.

    Не ділиш муд­рості з бра­та­ми,

    Її злодії не вкра­дуть,

    Її не згу­биш по до­розі,

    Вона є вільна се­ред пут.

    Вона маг­нет по­се­ред мо­ря,

    Найвищий скарб, безцінний дар,


    Огнище теп­ле в студінь го­ря,

    Холодна тінь під страс­тей сквар.

    Без неї все жит­тя пус­ти­ня,

    Така, як пус­тий без дру­га шлях,

    І як твій дім пус­тий без си­на,

    І як пус­тий дур­но­го страх.

    

***

    

    Себе са­мо­го на­пе­ред

    Застав ро­бить, що слідує,

    А лиш по­то­му інших вчи, -

    Тоді з до­ро­ги не схи­биш.

    Ти сам се­бе та­ким зро­би,

    Щоб інших ти нав­ча­ти міг;

    Сам над со­бою за­па­нуй,

    То за­па­нуєш над людьми.

    Хто сам се­бе опа­ну­вав,

    Найтяжчу річ він до­ко­нав;

    Хто сам се­бе оберіга,

    Той без­печніший від усіх.

    Не ки­дай влас­ної ме­ти,

    Щоб за чу­жою десь іти,

    А влас­ну яс­но ціль пізнай,

    До неї прос­то поспішай.

    

***

    

    Як лам­па роз­би­та,

    Даремно олій до­ли­ва­ти;

    Як злодій утікне,

    Даремно стайні за­ми­ка­ти.

    Як ви­сох­ли во­ди,

    То по­що там мос­ти бу­дуєш?

    Як юність ми­ну­ла,

    То по­що з дівка­ми жар­туєш?

    

***

    

    Хто то­му шко­дить, що йо­му

    Зла не зро­бив,

    Невинному, кот­рий йо­го

    Не ос­кор­бив,

    На сього влас­не зло йо­го

    Впаде - без сло­ва,

    Як про­ти вітру сіяна

    На сіва­ча па­де по­ло­ва.

    

***

    

    Ворог батько, во­рог ма­ти,

    Що не вчи­ли си­на!

    І піде він в світ блу­ка­ти,

    Як та си­ро­ти­на.

    Як між па­ва­ми во­ро­на

    Поваги не має,

    Так нев­че­ний в то­ва­ристві

    Голову схи­ляє.

    

СТРОФИ

    

1

    

    Пурпуром со­неч­ко схо­дить,

    Пурпуром криється в морі;

    Так будь і ти все спокійний -

    В щасті і в горі.

    

2

    

    Мужню си­лу хоч по­хи­лить го­ре,

    Та не зло­мить, в підлість не по­вер­не;

    Так і свічку хоч схи­ли до­до­лу,

    Свого світла вниз во­на не звер­не.

    

3

    

    Обрубане де­ре­во знов зе­леніє,

    І місяць із сер­па знов пов­ний стає;

    Се ба­ча­чи, чесні, не тратьте надії,

    Хоч до­ля гнівная вас го­нить і б'є.

    

4

    

    Не цу­рається прав­ди муд­рець,

    Хоч во­на й з уст ди­ти­ня­чих бу­де, -

    Так як в ніч, ко­ли сон­це зай­шло,

    Каганця не цу­ра­ються лю­де.

    

5

    

    Добру на­уку прий­май,

    Хоч її і від прос­то­го чуєш;

    Злої ж на ум не бе­ри,

    Хоч би й свя­тий го­во­рив.

    

6

    

    Хто має мудрість, а з неї

    Ближнім не хо­че вділи­ти,

    Той має скарб мно­гоцінний,

    В міх шку­ра­тя­ний за­ши­тий.

    

7

    

    Мудрість за­хо­ва­на,

    Золото в скрит­ку -

    Однаковісінько

    Суть без по­жит­ку.

    

8

    

    Дурний, хто, по­ми­лок ля­ка­ючись,

    Не сміє бра­ти­ся до діла, -

    Так, як би я не їв, ля­ка­ючись,

    Щоб криш­ка в го­лос­ни­цю не влетіла.

    

9

    

    Не пли­ве суп­ро­ти вітру

    Запах квітів і ка­ди­ла, -

    Але йде по всіх усю­дах

    Добра сла­ва, добрі діла.

    

10

    

    Навіть той, хто в приз­на­чен­ня вірить,

    Все ж тру­ди­ти­ся му­сить постійно:

    Адже ж ба­чиш і сам, що без тру­ду

    Не го­рить і су­хеє поліно.

    

11

    

    Не зви­кай утер­ти­ми стеж­ка­ми

    Йти за дру­гим сліпо, як у дим,

    Бо як ста­нуть пас­ту­хи вов­ка­ми,

    Треба вівцям пас­ти­ся й са­мим.

    

12

    

    Бережи маєток про чор­ну го­ди­ну,

    Та віддай маєток за вірну дру­жи­ну;

    А се­бе най­більше бе­ре­жи без впи­ну;

    Та віддай май­но, і жінку, й се­бе за Вкраїну.

    

13

    

    Гість, ди­тя, і цар, і жінка

    Мають всі один зви­чай:

    Є що чи не­ма - бай­ду­же,

    Їм усе лиш дай та дай.

    

14

    

    Хто ду­хом низький, не мішай­ся там,

    Де є ви­со­ких тро­ни;

    Таж чо­бо­та на го­ло­ву ніхто

    Не надіва замість ко­ро­ни.

    

15

    

    Та й глупі ж ті ба­га­тирі,

    Що люб­лять спать на по­душ­ках!

    Я спав лиш на однім пері,

    І твер­до так бу­ло, що страх!

    

16

    

    Щасливий той ба­гач подвійно:

    Піч пов­на дров, огонь го­рить, го­го­че;

    А в ме­не лиш од­но поліно,

    Та й те горіть не хо­че.

    

17

    

    Отрута є зле вив­че­на на­ука,

    Отрута є нест­рав­ле­на їда;

    Для бідних тру­та - взаїмна по­ру­ка,

    Старому тру­та - жінка мо­ло­да.

    

18

    

    Скупий - не пан своїх засіків пов­них,

    А сто­рож, і прис­тав­ник, і не­вольник.


    

19

    

    Книги - морська гли­би­на:

    Хто в них пірне аж до дна,

    Той, хоч і тру­ду мав до­сить,

    Дивнії пер­ли ви­но­сить.

    

20

    

    Хто влас­но­го ума не має,

    То з книг не вий­де ум йо­му;

    Хто є сліпий на обі оці,

    То що по дзер­калі йо­му?

    

21

    

    Клониться де­ре­во, пло­дом об­тя­же­не;

    Чесний, ро­зум­ний, і ти так кло­нись!

    Висохле дре­во, бемізкії го­ло­ви

    Зломляться, та не по­хи­ляться вниз.

    

22

    

    Великі де­ре­ва ша­нуй,

    Що плід да­ють і в спе­ку тінь;

    А як і плід ча­сом хиб­не,

    Чи ж тінь са­ма не є доб­ром?

    

23

    

    Мухи сіда­ють на ра­нах,

    Пчоли на квітах па­ху­чих;

    Добрий все ба­чить лиш доб­ре,

    Підлий лиш підле у дру­гих.

    

24

    

    Як військо скли­кає тру­ба,

    Так ан­гелів бо­жих скли­ка­ють

    Сердечні сло­ва.

    А в гуслі та флей­ти де гра­ють

    І бра­та осуд­жу­ють - там

    Приховок чор­там.

    

25

    

    Лихвар і п'яни­ця -

    Се два поб­ра­ти­ми:

    Сам чорт поб­ра­тимст­во

    Зв'язав поміж ни­ми.

    

26

    

    На двоє сот­во­ре­но бо­гом ви­но:

    Розумним на радість, на згу­бу дур­но­му;

    Багатство - на двоє теж да­не во­но:

    На доб­ро ми­ло­серд­ним, на згу­бу ску­по­му.

    

27

    

    Як від лю­то­го та­та­ри­на,

    Що шаб­лю­кою ма­ха,

    Всі тіка­ють бе­зо­ружнії,

    Так тікай ти від гріха.

    

28

    

    Хто з всіми доб­рий хо­че буть,

    Той швид­ко втра­тить доб­рий путь.

    На мо­же при добрі той жить,

    Хто хо­че злу й доб­ру слу­жить.

    Бо, хтівши до­го­дить обом,

    Він швид­ко ста­не зла ра­бом.

    

29

    

    Від сло­на на ти­сяч п'ядей,

    Від ко­ня на сто тікай,

    Від во­ла на де­сять п'ядей,

    Зла й на очі не ви­дай.

    

30

    

    Як метіль про­шу­мить,

    Так за­ги­не за мить

    Злий, сльоза­ми людськи­ми го­до­ва­ний,

    Щезне й слід весь по нім…

    Але доб­рий - се дім,

    На скалі віковічно бу­до­ва­ний.

    

31

    

    Як за­по­ро­хи чо­ловік

    Знести не мо­же у очох,

    Так гор­дості в душі людській

    Не зно­сить бог.

    

32

    

    Хоч би й мерт­во­го міг гнівли­вий воск­ре­сить,

    То бог йо­го за гнів йо­го відки­не;

    В гнівли­ве сер­це по­мисл злий, як нет­ля в світло, ли­не, -

    Сама зго­рить, а світла не зга­сить.

    

33

    

    Хоча б ти і му­ки тяжкі по­терпів,

    А бра­та свой­ого не лю­биш,

    То все ж ти на вічне жит­тя не доспів,

    Лиш дар­мо до­час­не за­гу­биш.

    

34

    

    Як та опу­ка від ска­ли

    Відскакує відло­го,

    Так крив­да людська все па­де

    На кривд­ни­ка са­мо­го.

    

35

    

    Огневі, що ліси па­лить,

    На поміч вітер ще спішить,

    Та ка­га­нець він за­га­сить.

    Так сильний сильно­го скріпля,

    Король ря­тує ко­ро­ля,

    Слабого ж топ­че і ва­лить.

    

36

    

    Наче віз без коліс

    Не по­ко­титься до су­ду,

    Так своєї судьби

    Не дійдеш без праці й тру­ду.

    

37

    

    Молодість у бідності -

    Без ма­ми ди­ти­на,

    Старість у бездітності -

    То гірка го­ди­на.

    

38

    

    Ти сто лю­дей по­бив у бою

    І тим пи­шаєшся, ге­рою?

    Ось сей лиш влас­ну прист­расть по­бо­ров,

    І над то­бою він го­рою.

    

39

    

    Купа дров і жу­ра -

    Що з тих двох тяж­че є?

    В дро­вах труп лиш зго­ра,

    А в журі все жит­тя.

    

40

    

    Хоч би все не­бо па­пе­ром бу­ло,

    Хоч би все мо­ре чор­ни­лом бу­ло,

    Зорі б на пе­ра всі пе­ре­ку­вать,

    Ангели б сіли там пір'ям пи­сать,

    То не спи­са­ли б - так муд­рий прорік -

    Мудрості бо­жої ввік.

    Притчі

    

ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ

    

    Було се в Індії.

    Степом без­люд­ним

    Йшов чо­ловік. І враз на­пав на нього

    Голодний лев. По­ба­чив­ши звірю­ку

    Ще зда­ле­ка, по­чув­ши рик її,

    Почав тіка­ти чо­ловік що­ду­ху.

    Тікаючи, нас­ко­чив він на­раз

    На гли­бо­чен­ну бал­ку. Не бу­ло

    Часу вер­та­тись, не бу­ло де скри­тись,

    А звір вже близько. Ба­чить чо­ловік,

    Що зо стіни бе­зодні, зо стрімко­го

    Скального об­ри­ву ху­да берізка

    В щілині ви­рос­ла й вер­шок зе­ле­ний

    Понад бе­зод­ню к сон­цю піднімає.

    Не дов­го ду­ма­ючи, він че­пив­ся


    За ту берізку, дер­жа­чись ру­ка­ми

    За пень її, по­вис над гир­лом тем­ним,

    Аж по­ки, бов­та­ючи там но­га­ми,

    На щось твер­до­го крих­ту не опер­ся.

    Тоді аж відітхнув і дрож смер­тельна

    Потрохи втих­ла. І по­чав тоді

    Сірома ози­ра­ти­ся дов­ко­ла,

    Де він і що з ним?

    Перший зирк йо­го

    Впав на коріння де­рев­ця, що в ньому

    Була йо­го єди­ная опо­ра.

    Що за при­ти­чи­на? Гля­дить: дві миші,

    Одна біля­ва, дру­га чор­на, пильно,

    Запопадно, і не­нас­тан­но, й пруд­ко

    Гризуть коріння то­го де­рев­ця,

    Лапками зем­лю пор­па­ють, пра­цю­ють,

    Немов на­няті, щоб йо­го підпо­ру

    Підгризти, підко­па­ти, по­ва­ли­ти.

    І по­хо­ло­ло в то­го чо­ловіка

    На серці, бо в тій хвилі лев роз­жер­тий

    Надбіг над про­пасть, і йо­го по­ба­чив,

    І лю­тим ре­вом відгомін збу­див.

    Не міг йо­го діста­ти, але лю­то

    Глядів зго­ри, ска­кав і зем­лю гриз,

    Ждучи, аж він уго­ру знов підлізе.

    І гля­нув вниз у про­пасть чо­ловік.

    І ба­чить, що на дні тієї бал­ки

    Страшна га­дю­ка в'ється і ши­ро­ко

    Пащеку роз­ни­має, жде ли­ше,

    Щоб він упав для неї на по­та­лу.

    Померкло в го­лові у чо­ловіка,

    За сер­це стис­ло, і хо­лод­ним по­том

    Все тіло об­ли­лось.

    Та враз по­чув,

    Що те, о що опер він но­ги, якось

    Ворушиться. Зир­нув, аж пробі! Се

    Гадюка, зви­та в клу­бок, що в щілині

    Дрімала. Рад був скрик­нуть чо­ловік,

    Та го­лос в горлі за­ду­шив пе­ре­ляк.

    Рад був мо­литься, та три­во­га вби­ла

    Побожну дум­ку. На­че труп хо­лод­ний,

    Він висів, пев­ний, що в най­ближчій хвилі

    Коріння миші підгри­зуть, га­дю­ка

    У но­гу вку­сить, сил йо­го не ста­не,

    І вниз він упа­де, змії в па­ще­ку.

    А втім - о ди­во! На гілках берізки

    Побачив той не­щас­ний чо­ловік

    Гніздо чмелів. У щільни­ку ма­ло­му

    Було там тро­хи ме­ду, а чмелі

    Всі по­летіли в по­ле за по­жит­ком,

    І за­кортіло чо­ловіка то­го

    Покушать ме­ду. Він всіх сил до­був,

    Піднявся тро­хи вго­ру, і ус­та­ми

    Досяг щільник, і ссать йо­го по­чав.

    І враз не­мов ру­кою відня­ло

    Йому від сер­ця. Со­ло­дощі ме­ду

    Заставили йо­го про все за­бу­ти:

    Про льва, що вив йо­му над го­ло­вою,

    Про миші, що йо­го підпо­ру гриз­ли,

    І про дра­ко­на, що вни­зу гро­зив,

    І про га­дю­ку, що у стіп си­ча­ла.

    Про все, про все за­був той чо­ловік,

    Найшовши в тих крап­ли­нах ме­до­вих

    Несказанну, ви­со­ку розкіш раю.

    Готама Буд­да, Азії світи­ло,

    Очима ду­ха ба­чив сю при­го­ду

    І своїм вірним так про неї мо­вив:

    "Сей чо­ловік, бра­ти, - то кож­дий з нас.

    Життя важ­ке, при­ро­да нам во­ро­жа

    І ти­сячі при­год і не­без­пек

    З усіх боків усе нас ок­ру­жа­ють,

    Як то­го му­жа, що там в балці висів.

    Голодний лев над на­ми - то є смерть;

    Дракон вни­зу - то вічне за­бут­тя,

    Що кож­до­го наг­ро­жуєсь по­жер­ти,

    А миші, чор­на й біла, - день і ніч,

    Що не­нас­тан­но вік наш підгри­за­ють,

    А та га­дю­ка під но­га­ми, брат­тя, -

    То на­ше влас­не тіло, не­постійне,

    Слабе і хо­ре, що нам в кождій хвилі

    Назавсіди відмо­вить мо­же служ­би.

    А та берізка, за яку вче­пив­шись,

    Міркуємо спас­ти­ся від заг­ла­ди, -

    Се людська пам'ять - щи­ра, та ко­рот­ка.

    Нема нам ви­хо­ду із то­го го­ря,

    Нема ря­тун­ку. Та од­но лиш нам

    Лишилось, те, чо­го ніяка си­ла,

    Ніяка нам при­го­да взять не мо­же:

    Се чис­та розкіш братньої лю­бові,

    Се той чу­до­вий мід, яко­го крап­ля

    Розширює жит­тя людське в безмір,

    Підносить ду­шу по­над всю три­во­гу,

    Над всю тур­бо­ту із-за діл ми­ну­щих -

    В прос­то­ри, повні світла і сво­бо­ди.

    Хапайте сквап­но краплі ті, бра­ти!

    Бо лиш в то­му, що сер­це ва­ше чує,

    Чим гру­ди повні, чим ду­ша жи­ве,

    У роз­коші лю­бові і ба­жан­ня,

    В бра­терстві, у надії, у зма­ганні

    До ви­щих, чис­тих цілей є ваш рай".

    

ПРИТЧА ПРО КРАСУ

    

    Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав

    І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:

    "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,

    Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.

    Тільки мудрість, на­ука і старші літа

    Подають про­ти неї міцно­го щи­та".

    Арістотель-мудрець по са­доч­ку гу­ля, -

    Бач, Аг­лая іде і очи­ма стріля!

    Та Аг­лая, кот­рої над­зем­на кра­са

    Звеселяє лю­дей і самі не­бе­са;

    Та їдких її слів і шпар­ко­го ума

    Всі бо­яли­ся, навіть ца­ри­ця са­ма.

    Арістотель дівчині га­разд при­ди­вивсь,

    Як повз нього ішла, низько їй пок­ло­нивсь

    І про­мо­вив: "Аглає, бла­гаю, мо­лю!

    Над всю мудрість, над сон­це те­бе я люб­лю.

    На ча­сок-во­ло­сок вво­ли во­лю мою, -

    Чого хоч за­га­дай, я для те­бе зроб­лю!"

    Усміхнулась Аг­лая. "Се ж по­честь мені,

    Що на мні зу­пи­нив свої очі ясні

    Той муд­рець, що пи­шаєсь ним Греція вся,

    Що умом об­няв зем­лю, згли­бив не­бе­са.

    Я твоя. Що за­хо­чеш, зо мною чи­ни,

    Лиш од­ну мою просьбу в тій хвилі спов­ни.

    По са­ду тім, де в'ються доріжки круті,

    Півгодини ме­не по­во­зи на хребті".

    Усміхнувся муд­рець. Дивні прим­хи в дівчат!

    Та дар­ма! Обіцявсь, то вже годі бур­чать.

    І хла­ми­ду він зняв, і рач­кує піском,

    Його очі Аг­лая зак­ри­ла плат­ком,

    І си­дить на хребті, й по­га­няє прут­ком.

    Так заїха­ли враз аж на пло­щу сад­ка,

    Де під тінню де­рев край ма­ло­го став­ка

    Олександер сидів, йо­го ма­ти й весь двір, -

    Срібний сміх там лу­нав, і пісні, й бренькіт лір.

    А Аг­лая кри­чить: "Ну, мій ос­ли­ку, ну!"

    Ще міну­точ­ки дві! Ще мінут­ку од­ну!"

    Аж у круг дво­раків йо­го дівка пус­та

    Завела, і зіско­чи­ла жи­во з хреб­та,

    І пла­ток із очей поспіши­ла­ся знять…

    Що там сміху бу­ло, то й пе­ром не спи­сать.


    Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав

    І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:

    "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,

    Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.

    Ані мудрість, на­ука, ні старші літа

    Не да­ють про­ти неї міцно­го щи­та.

    Се я сам досвідив. Лиш мерт­вець та сліпець

    Може буть про­ти неї надійний бо­рець".

    

ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ

    

    Стрілець сильце зас­та­вив,

    Спіймалась пташ­ка вмить;

    Він взяв її, щоб за­раз

    Головку їй скру­тить.

    Залебеділа пташ­ка:

    "Ой, стрільче, стій, пож­ди!

    Я пта­шеч­ка ма­ленька,

    Що з ме­не тут їди?

    Пусти ме­не на во­лю,

    Я дам тобі за те

    Три добрії на­уки

    На все твоє життє".

    Стрілець мій зди­ву­вав­ся:

    "Чи бач, ся дро­би­на

    Мене нав­ча­ти хо­че!

    Ну, що там зна во­на?"

    І мо­вить: "Доб­ре, пташ­ко!

    Коли з твоїх на­ук

    Я хоч що-то змудрію,

    Тебе пу­щу я з рук".

    І мо­вить птах: "Не жа­луй

    За тим, чи зле, чи го­же,

    Що ста­лось раз і більше

    Відстатися не мо­же".

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    За тим жаліть не го­же,

    Що ста­лось раз і більше

    Відстатися не мо­же".

    І мо­вить птах: "Не рви­ся,

    Завдавши сер­цю скру­ти,

    Що зро­биш - роз­ро­би­ти,

    Минуле знов вер­ну­ти".

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    Шкода ба­жань і скру­ти:

    Що зро­биш - не роз­ро­биш,

    Що ста­лось - не вер­ну­ти".

    І мо­вить птах: "Ніко­ли

    Не вір ні в які ди­ва:

    Не вір ні в яку вістку,

    Що прос­то не­мож­ли­ва!"

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    Чимало пле­щуть ди­ва,

    А розміркуєш - ска­жеш:

    "Ся сплітка не­мож­ли­ва!"

    "Гаразд, - ска­зав він, - пташ­ко!

    Не злі твої на­уки,

    Лети ж собі й стрільцеві

    Не по­па­дай­ся в ру­ки".

    І пурх­ну­ла пта­ши­на,

    На близькій гілці сіла

    І, до стрільця звер­нув­шись,

    Таке йо­му повіла:

    "Ей, та й дур­ний ти, стрільче,

    Що дав мені зду­риться!

    А мною ти, не­бо­же,

    Міг доб­ре по­жи­виться!

    Бо знай, в моїй ут­робі -

    Якби ти знав от­се! -

    Є пер­ла так ве­ли­ка,

    Як стру­со­ве яй­це!"

    Стрілець аж зой­кнув з жа­лю:

    "А, що ж я на­ро­бив,

    Що так без зас­та­но­ви

    Великий скарб згу­бив!"

    І він підбіг під гілку

    І ско­чив, що є сил,

    Щоби спійма­ти пташ­ку, -

    Та ба, не має крил!

    А потім мо­вив: "Пташ­ко,

    Пташиночко моя!

    Вернись до ме­не! Бу­ду

    Тобі за батька я.

    У клітку зо­ло­тую

    Всаджу те­бе я сам

    І все, чо­го за­хо­чеш,

    Тобі я ра­до дам!"

    Пташина відповіла:

    "Дурний ти є, як був!

    Всі три мої на­уки

    Відразу ти за­був!

    Зробив ти доб­ре діло,

    Мені летіть велів, -

    І за­раз по хви­лині

    Сам то­го по­жалів.

    А потім за­ба­жав ти

    Мене дістать ще раз

    І просьбою вер­ну­ти

    Назад ми­ну­лий час.

    А чом? Бо не­су­раз­ним

    Повірив ти сло­вам,

    Що в мні є пер­ла, більша

    Удвоє, ніж я сам".

    Легенди

    

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

    

1

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював

    І от­се в Вавілоні мов бог ра­ював.

    А по­бож­ний ас­кет вік в пус­тині про­жив

    І мо­лит­вою й пос­том бо­гині слу­жив.

    Наче сон­це, що ра­зом про­го­нює тьму,

    Так бо­ги­ня в опівніч яви­лась йо­му.

    Прихилилась і мо­вить: "Мій вірний слу­го,

    Чим те­бе вдо­во­лить? Чи ба­жаєш чо­го?"

    А с к е т м о в и т ь:

    "Хоч яке се жит­тя і труд­не, і сум­не,

    Дай, щоб старість і смерть оми­ну­ли ме­не".

    Б о г и н я м о в и т ь:

    "Ну, як се в те­бе дар най­цінніший з усіх,

    На ж тобі сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх.

    Одну нічку не спи, один день про­мов­чи

    І, очис­тив­ши ум, сей горіх роз­тов­чи.

    Шкаралющу в огонь, а роз­ку­сиш зер­но,

    Дасть тобі мо­ло­дим вічно жи­ти во­но".

    

2

    

    Цілий день про­мов­чав, і не спав усю ніч,

    І го­то­вивсь ас­кет на ве­ли­кую річ.

    Ось огонь роз­па­лив із па­ху­чих полін,

    І ка­ди­ло в огонь щед­ро ки­дає він,

    І за­ко­ни гос­подні про­хо­дить умом,

    Щоб очис­ти­ти ум, не схи­би­ти притьмом.

    Та ось сумніви в серці повс­та­ли страшні:

    "Вічно жить - мо­ло­дим - ну, по­що се мені?

    Чи вер­та­ти у світ, де па­нує бор­ба?

    Чи ось тут вічно жить? Се ж бе­зумст­во хіба!

    О бо­ги­не, прос­ти! Я згрішив, ба­чу сам!

    Та безцінний твій дар ко­мусь іншо­му дам.

    У нас цар мо­ло­дий, бо­горівний наш цар!

    Богорівним зовсім йо­го зро­бить твій дар.

    Міліонам він сон­це, жит­тя є но­ве,

    Для доб­ра міліонів хай вічно жи­ве".

    

3

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював,

    Та дівчи­ни ра­бом се­бе він по­чу­вав.

    Персіянки Рок­са­ни пре­див­на кра­са

    В йо­го серці го­рить, мов по­жар, не зга­са.

    У обіймах йо­го та кра­су­ня гор­да

    Наче тає, на гру­ди йо­го при­па­да;

    Та хви­ли­на ми­не, і він чує, що ось

    В її серці во­ро­же во­ру­шиться щось,

    І в очах, ще вог­ких від любві і жа­ги,

    Дикі іскри го­рять, на­че злі во­ро­ги.

    З її уст виліта­ють ба­жан­ня страшні -

    Се ба­жан­ня по­жарів, убійства, різні.


    Їй опер­тись ко­роль не здоліє й на мить:

    Там згорів Пер­се­поль! Завт­ра Су­за зго­рить!

    Кліта вбив при вині! Чи лю­бов се, чи чад?..

    День у день із не­бес йо­го ки­дає в ад.

    

4

    

    Олександер Ве­ли­кий бо­гині мо­ливсь:

    "Дай, бо­ги­не, щоб нині весь світ про­ва­ливсь!

    Або дай, щоб скінчи­ла­ся му­ка моя,

    Щоб я знав, чи бо­ги­ня во­на, чи змія?

    Чом міняється так, кілько є в дні го­дин?

    І чи в серці її я па­ную один?"

    В тій хви­лині ас­кет пе­ред ним опи­нивсь

    І покірно ца­рю до землі пок­ло­нивсь.

    "Вічно жий, ца­рю мій! Хай твої во­ро­ги

    Згинуть! Ось тобі дар від твой­ого слу­ги.

    Не згор­дуй! Сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх -

    Від бо­гині се дар! Моя гордість, мій гріх".

    І він все роз­повів, відки має сей плід,

    Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.

    "Міліонам ти сон­це, доб­родій єси, -

    Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

    

5

    

    "Вічно жить! Мо­ло­дим! Справді, бо­жеський дар!"

    І ве­ли­ким, безс­мерт­ним по­чув се­бе цар.

    "Вічно жить! Мо­ло­дим! А во­на? А во­на?

    Постаріє, зів'яне, мов квітка мар­на!

    Що без неї жит­тя? Сон­це? Не­бо? Сам рай?

    З нею жить! Або рад­ше ти сам уми­рай!"

    Вже й не ду­має цар, до Рок­са­ни біжить:

    "Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

    І ска­зав їй усе, відки має сей плід,

    Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.

    "Коли лю­биш ме­не, моє сон­це яс­не,

    Дасть безс­мер­тя обом нам зер­но те дрібне.

    А не лю­биш… - ур­вав. - Ко­го хо­чеш лю­би!

    Ось тобі сей горіх! Що за­хо­чеш - ро­би!"

    Зчервоніло дівча, в лич­ко вда­ри­ла кров, -

    Олександер не ждав її сло­ва - пішов.

    

6

    

    Гей, Рок­са­но, кра­су­не, що ду­маєш ти?

    Чи про те, щоб з ца­рем до безс­мер­тя дійти?

    Не про те! Інший жар в її серці го­рить!

    Інший бог там жи­ве! Інший цар там ца­рить.

    Він ме­та її мрій, осо­ло­да очей,

    Над усіх ми­лий їй ге­не­рал Пто­ле­мей.

    Хоч не лю­бить її і хо­лод­ний, як лід,

    Вона ра­да свій вік дать за сам йо­го вид.

    "Вічно жить мо­лодій, а без нього? О ні!

    Краще він хай жи­ве, дасть безс­мер­тя й мені!

    Ну ж, по­мо­же сей плід йо­го сер­це здо­буть!

    А як ні, то мені кра­ще в світі не буть".

    Птолемея знай­шла, і да­ла йо­му плід,

    І ска­за­ла, який в нім ле­жить за­повіт.

    А як ніч надійшла, во­на ти­хо пішла,

    Олександру в ви­но тру­ти-зілля вли­ла.

    

7

    

    Занедужав ко­роль, важ­ко стог­не, кри­чить,

    А Рок­са­на при нім не ри­дає, мов­чить.

    Головами хи­та­ють старі лікарі,

    І три­во­га, як ніч, за­ляг­ла у дворі.

    По всім краю йде вість, на­че змо­ра та сон,

    І су­мує весь край, і ри­да Вавілон.

    Ось у стро­ях, біли­лах, рум'янах ціла,

    В Олек­сандрів покій кур­ти­за­на ввійшла.

    "Вічно жий, ца­рю мій, на потіху для всіх!

    Ось від ме­не тобі чу­додійний горіх!

    Се бо­гині є дар. Як з'їси те зер­но,

    Вічно жить тобі дасть вічно юним во­но".

    Спалахнув Олек­сан­дер: "Не­щас­на, дри­жи!

    Від ко­го маєш плід сей? По правді ска­жи!"

    Та дівча не дри­жить, не спус­кає очей:

    "Мені дав йо­го твій ге­не­рал Пто­ле­мей".

    

8

    

    Олександер у бо­лях жорс­то­ких ле­жав

    І в руці своїй плід чу­додійний дер­жав.

    "Вічно жить і лю­бить! День за днем! День від дня

    А жит­тя - то бор­ня! А лю­бов - то брех­ня!

    Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

    День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

    Не для нас, о бо­ги­не, твій бо­жеський дар!

    Хоч над світом я цар, та над сер­цем не цар.

    Міліони лю­дей мо­жу вбить, по­гу­бить,

    Та чи зму­шу ко­го ме­не вірно лю­бить?

    Вічно жить! О бо­ги­не, се жар­ти, се сміх!

    Вічне щас­тя чи дасть сей чу­дов­ний горіх?

    А без щас­тя, без віри й лю­бові внутрі

    Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!

    Ні, бо­ги­не! Візьми свій да­ру­нок на­зад!

    Я в нірва­ну во­лю, чи в Олімп, чи у ад!"

    

9

    

    Серед бо­лю в пос­телі підво­диться цар,

    І по­бож­но цілує чу­дов­ний той дар,

    І в тріску­чий огонь із па­ху­чих полін

    Чудодійний горіх бист­ро ки­дає він.

    І зда­лось, що вже біль не так лю­то па­лив,

    Мовби в збу­ре­ну кров охо­ло­ди на­лив.

    Прояснів йо­го ум, сер­це збу­лось хи­мер,

    А в опівніч са­му Олек­сан­дер умер.

    По се­лах

    

***

    

    На Підгір'ї се­ла не­ве­селі

    Простяглися до­лом-до­ли­на­ми,

    Мов край шля­ху на твердій пос­телі

    Сплять старці, обвішані тор­ба­ми.

    Понад річку вер­би го­ло­ваті

    Довгі віти в во­ду по­хи­ля­ють;

    Журавель поск­ри­пує при хаті,

    Босі діти по дво­ру гу­ля­ють.

    З-поміж верб, та груш, та яво­ри­ни

    Чорні стріхи гли­па­ють, наг­нув­шись,

    Мохом вкриті, кор­ча­ми ка­ли­ни,

    Мов на вітер ті сичі, на­дув­шись.

    Похилились сме­ре­кові стіни,

    Там і сям стемпльовані дрюч­ка­ми,

    Мов каліки, ждуть собі заміни,

    Щоб спо­чить роз­би­ти­ми кістка­ми.

    Сліповаті та тісні вікон­ця

    В ста­росвітських за­су­вах ще хо­дять.

    Чи ля­ка­ються яс­но­го сон­ця

    Ті, що вік свій в тих ха­тах про­во­дять?

    Не ви­да­ти ко­ми­на на хаті;

    Вранці дим всю ха­ту за­пов­няє,

    З стріхи бу­ха, в'ється по за­гаті,

    Хапле очі, сльози ви­тис­кає.

    В хаті піч тро­хи не в півкімна­ти

    З запічком і припічком із гли­ни,

    Вічно теп­ла - то жо­лу­док ха­ти,

    Величезний, як живіт ди­ти­ни.

    Хліб і стра­ва - тут най­стар­ша спра­ва,

    Ціль всіх зма­гань, за­мислів, тур­бо­ти,

    Мов ро­дивсь сей люд лиш для ро­бо­ти,

    А на хліб вся пра­ця йде кри­ва­ва.

    Ліжко газ­ди - п'ять до­щок нез­би­тих,

    Сніп со­ло­ми і ве­ре­та зрібна;

    Тепла піч є для дітей невк­ри­тих,

    А для стар­ших постіль не­потрібна.

    Слуги в стайні сплять - їх коні гріють,

    А дівки на лаві, на запічку;

    Про ви­го­ду й ду­ма­ти не сміють,

    Щоб лиш крижі вип­ря­мить за нічку.

    І про одіж ма­ло дба­ють нині:

    Як ко­жух є й чо­бо­ти па­сові,

    Для газ­дині шнур ко­ралів в скрині,

    Для дівчат хус­тя­та шалінові,

    Капелюхи хлоп­цям повс­тянії, -

    То й весь праз­ник є на довгі літа;

    Буднішня оде­жа в хаті ши­та

    З по­лот­на, що ви­роб­лять хатнії.

    На стіні розвішані дов­ко­ла

    Дерев'яні давні бо­го­ма­зи:

    Страшний суд, Вар­ва­ра і Ми­ко­ла,

    Чорні вже від ди­му, мов від ма­зи.

    Тільки й всього хрис­ти­янст­ва в хаті, -

    Але є й письменст­ва в ній поз­на­ки:

    Там під сво­ло­ком, за­ви­тий в шматі,

    Лист не­бес­ний - пи­са­ний бог зна ким,

    Йосифінський на­каз пан­щиз­ня­ний,

    Прадідівський квит на трид­цять буків,

    Діда скар­га за грун­тець заб­ра­ний,

    Батьків акт ліци­таційний дра­ний, -

    Ось весь спа­док, що ли­шивсь для внуків.

    До Бразілії!

    

***

    

    Коли по­чуєш, як в тиші нічній

    Залізним шля­хом сту­го­нять ва­го­ни,

    А в них гу­де, шу­мить, пи­щить, мов рій,

    Дитячий плач, жіночі скорбні сто­ни,

    Важке зітхан­ня і гіркий проклін,

    Тужливий спів, дівочії дис­кан­ти,

    То не пи­тай: сей поїзд - відки він?

    Кого ве­зе? Ку­ди? Ко­му вздогін?

    Се - емігран­ти.

    Коли по­ба­чиш - на пе­роні десь

    Людей, мов осе­ледців тих, на­би­то,

    Жінок, ху­дих, блідих, аж сер­це рвесь,

    Зів'ялих, мов по­би­те гра­дом жи­то,

    Мужчин по­ну­рих і дітей дрібних,

    І ку­пою брудні, старії фан­ти,

    Навалені під ни­ми і при них,

    На ли­цях слід терпінь, надій мар­них,

    Се - емігран­ти.

    Коли по­ба­чиш, як отих лю­дей

    Держать, і ла­ють, і в реєстри пи­шуть,

    Як ма­тері у ви­ход­ках дітей

    Зацитькують, го­ду­ють і ко­ли­шуть,

    Як їх жан­дар­ми штов­ха­ють від кас,

    Аж поїзд відійде, - тоді при­па­док!

    Весь люд на ши­ни ки­дається враз:

    "Бери нас або пе­реїдь по нас!"

    Се в нас по­ря­док.

    

***

    

    Гей, розілля­лось ти, руськеє го­ре,

    Геть по Європі і геть по­за мо­ре!

    Бачили му­ри Люб­ля­ни та Рєки,

    Як з сво­го краю біг ру­син нав­те­ки.

    Руські ри­дан­ня й стог­нан­ня лу­на­ли

    Там, де Пон­те­би біліються ска­ли.

    Аж із Кор­мон, мов жи­во­го до гро­бу,

    Гнали жан­дар­ми наш люд, як ху­до­бу.

    Небо італьське, бла­кит­не, погідне,

    Бачило бруд наш, приг­ноб­лен­ня бідне.

    Генуя дов­го, ма­буть, не за­бу­де,

    Як то гос­ти­ли в ній руськії лю­де.

    Будуть ще вну­кам ка­зать про­ти ночі:

    "Дивний тут люд ко­чу­вав із півночі.

    Рідну країну з слізьми спо­ми­нав він,

    Але з прок­лят­тям із неї тікав він.

    Спродував до­ма по­ля, гос­по­дарст­во,

    Вірячі байці про Ру­дольфа царст­во,

    Дома по­ки­нув­ши зем­лю ро­дин­ну,

    Гнався, щоб мрію ло­ви­ти ди­тин­ну.

    Смілий у мріях, у вірі без­згляд­ний,

    В дійсності, на­че ди­ти­на, без­рад­ний.

    Ані по­ра­ди­тись, ні по­ба­ла­кать, -

    Знав він лиш гнуться, та жеб­рать, та пла­кать".

    Гей, розілля­лось ти, руськеє го­ре,

    Геть по Європі і геть по­за мо­ре!

    Доки гам­бурзькі важкі па­ро­во­зи -

    Де ви не лля­ли­ся, руськії сльози!

    Всі з те­бе, ру­си­не, дра­ли про­цен­ти:

    Польськії шлях­тичі й швабські аген­ти.

    Що то ще жде те­бе на оке­ані?

    Що у Бразілії, в славній Па­рані?

    Що то за рай ще тобі от­ви­раєсь

    В Спіріту Сан­то і Мінас Дже­раєс?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.docx)Ivan_franko_miy_izmaragd.docx50 Кб1473
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2)Ivan_franko_miy_izmaragd.fb277 Кб1292

Пошук на сайті: