Іван Франко - Мій Ізмарагд (сторінка 3)

    

19

    

    Книги - морська гли­би­на:

    Хто в них пірне аж до дна,

    Той, хоч і тру­ду мав до­сить,

    Дивнії пер­ли ви­но­сить.

    

20

    

    Хто влас­но­го ума не має,

    То з книг не вий­де ум йо­му;

    Хто є сліпий на обі оці,

    То що по дзер­калі йо­му?

    

21

    

    Клониться де­ре­во, пло­дом об­тя­же­не;

    Чесний, ро­зум­ний, і ти так кло­нись!

    Висохле дре­во, бемізкії го­ло­ви

    Зломляться, та не по­хи­ляться вниз.

    

22

    

    Великі де­ре­ва ша­нуй,

    Що плід да­ють і в спе­ку тінь;

    А як і плід ча­сом хиб­не,

    Чи ж тінь са­ма не є доб­ром?

    

23

    

    Мухи сіда­ють на ра­нах,

    Пчоли на квітах па­ху­чих;

    Добрий все ба­чить лиш доб­ре,

    Підлий лиш підле у дру­гих.

    

24

    

    Як військо скли­кає тру­ба,

    Так ан­гелів бо­жих скли­ка­ють

    Сердечні сло­ва.

    А в гуслі та флей­ти де гра­ють

    І бра­та осуд­жу­ють - там

    Приховок чор­там.

    

25

    

    Лихвар і п'яни­ця -

    Се два поб­ра­ти­ми:

    Сам чорт поб­ра­тимст­во

    Зв'язав поміж ни­ми.

    

26

    

    На двоє сот­во­ре­но бо­гом ви­но:

    Розумним на радість, на згу­бу дур­но­му;

    Багатство - на двоє теж да­не во­но:

    На доб­ро ми­ло­серд­ним, на згу­бу ску­по­му.

    

27

    

    Як від лю­то­го та­та­ри­на,

    Що шаб­лю­кою ма­ха,

    Всі тіка­ють бе­зо­ружнії,

    Так тікай ти від гріха.

    

28

    

    Хто з всіми доб­рий хо­че буть,

    Той швид­ко втра­тить доб­рий путь.

    На мо­же при добрі той жить,

    Хто хо­че злу й доб­ру слу­жить.

    Бо, хтівши до­го­дить обом,

    Він швид­ко ста­не зла ра­бом.

    

29

    

    Від сло­на на ти­сяч п'ядей,

    Від ко­ня на сто тікай,

    Від во­ла на де­сять п'ядей,

    Зла й на очі не ви­дай.

    

30

    

    Як метіль про­шу­мить,

    Так за­ги­не за мить

    Злий, сльоза­ми людськи­ми го­до­ва­ний,

    Щезне й слід весь по нім…

    Але доб­рий - се дім,

    На скалі віковічно бу­до­ва­ний.

    

31

    

    Як за­по­ро­хи чо­ловік

    Знести не мо­же у очох,

    Так гор­дості в душі людській

    Не зно­сить бог.

    

32

    

    Хоч би й мерт­во­го міг гнівли­вий воск­ре­сить,

    То бог йо­го за гнів йо­го відки­не;

    В гнівли­ве сер­це по­мисл злий, як нет­ля в світло, ли­не, -

    Сама зго­рить, а світла не зга­сить.

    

33

    

    Хоча б ти і му­ки тяжкі по­терпів,

    А бра­та свой­ого не лю­биш,

    То все ж ти на вічне жит­тя не доспів,

    Лиш дар­мо до­час­не за­гу­биш.

    

34

    

    Як та опу­ка від ска­ли

    Відскакує відло­го,

    Так крив­да людська все па­де

    На кривд­ни­ка са­мо­го.

    

35

    

    Огневі, що ліси па­лить,

    На поміч вітер ще спішить,

    Та ка­га­нець він за­га­сить.

    Так сильний сильно­го скріпля,

    Король ря­тує ко­ро­ля,

    Слабого ж топ­че і ва­лить.

    

36

    

    Наче віз без коліс

    Не по­ко­титься до су­ду,

    Так своєї судьби

    Не дійдеш без праці й тру­ду.

    

37

    

    Молодість у бідності -

    Без ма­ми ди­ти­на,

    Старість у бездітності -

    То гірка го­ди­на.

    

38

    

    Ти сто лю­дей по­бив у бою

    І тим пи­шаєшся, ге­рою?

    Ось сей лиш влас­ну прист­расть по­бо­ров,

    І над то­бою він го­рою.

    

39

    

    Купа дров і жу­ра -

    Що з тих двох тяж­че є?

    В дро­вах труп лиш зго­ра,

    А в журі все жит­тя.

    

40

    

    Хоч би все не­бо па­пе­ром бу­ло,

    Хоч би все мо­ре чор­ни­лом бу­ло,

    Зорі б на пе­ра всі пе­ре­ку­вать,

    Ангели б сіли там пір'ям пи­сать,

    То не спи­са­ли б - так муд­рий прорік -

    Мудрості бо­жої ввік.

    Притчі

    

ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ

    

    Було се в Індії.

    Степом без­люд­ним

    Йшов чо­ловік. І враз на­пав на нього

    Голодний лев. По­ба­чив­ши звірю­ку

    Ще зда­ле­ка, по­чув­ши рик її,

    Почав тіка­ти чо­ловік що­ду­ху.

    Тікаючи, нас­ко­чив він на­раз

    На гли­бо­чен­ну бал­ку. Не бу­ло

    Часу вер­та­тись, не бу­ло де скри­тись,

    А звір вже близько. Ба­чить чо­ловік,

    Що зо стіни бе­зодні, зо стрімко­го

    Скального об­ри­ву ху­да берізка

    В щілині ви­рос­ла й вер­шок зе­ле­ний

    Понад бе­зод­ню к сон­цю піднімає.

    Не дов­го ду­ма­ючи, він че­пив­ся

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.docx)Ivan_franko_miy_izmaragd.docx50 Кб1473
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2)Ivan_franko_miy_izmaragd.fb277 Кб1292

Пошук на сайті: