– В лютім сідаю до ригорозів, – мовив Євгеній.
– Думаю, що вже тепер можна гратулювати вам, – мовила Регіна.
– Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен – то свойого роду лотерія: або виграю, або програю.
– Ну, але я певна, що ви виграєте, – мовила вона всміхаючись.
– Ваша певність – се комплімент для мене. Я рад би заслужити на нього.
– Завідоміть мене про результат вашого екзамену. Мені цікаво буде знати се.
І вона з кишені свойого пальта виняла маленьку візитову карточку, де під друкованою назвою була рукою дописана її адреса, і подала йому.
– Ну, а під час карнавалу побачимося? – питав Євгеній.
– Можливо. Я надіюсь бути на балу академіків.
Ішли ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остатня розмова. Нараз Регіна затремтіла і поблідла.
– Що пані таке? Пані так поблідли! – мовив Євгеній, переляканий до глибини душі.
– Нічого, нічого! – мовила вона, ледве переводячи дух. Потім подала йому руку.
– Бувайте здорові! До побачення!
– Ні, я пані не покину так! Пані щось нездорові. Позвольте вашу руку. Я проведу вас. А може, взяти фіакра?
– Ні, ні, ні! Прошу вас, ідіть. Мені нічого. Я не можу…
– Але, пані… Ви тремтите, ви нездорові…
– Ні, пане! Се тілько так… хвилина. Прошу вас… пане Євгеній, лишіть мене! Я вам потім колись скажу.
– Ні, пані! Я не відступлю вас, поки не вспокоїте мене, що ви направду не хорі.
– Але ж ні, ні! Я здоровісінька.
– Ну, а чого ж ви так поблідли?
– Ах нічого… Бачите, отсе моя цьоця в фіакрі поїхала і бачила мене з вами. Ну, але се нічого. Прощавайте!
Вони розсталися. Євгеній перший раз почув про ту цьоцю, і його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид її так змішав, стурбував, перелякав сю, здавалось, так спокійну і певну себе дівчину? Чи Регіна боїться її? Залежна від неї? А коли залежна, то чи справді їй грозить від тої цьоці яке лихо? Все те були для нього загадки, і він постановив собі, скоро побачиться з Регіною, поговорити з нею про все, про все. А тим часом він біг, спішив до своєї квартири: адже ж у нього в кишені була дорога пам’ятка від неї, її білет! Він не міг діждатися тої хвилини, коли опиниться на другім поверсі, відімкне свій покоїк, переведе дух. А потім він виняв той білет, довго, горячо цілував його і тільки тоді прочитав, що було на нім написано: «Регіна Твардовська, вулиця Зелена, число 8, перший поверх, у пані Армашевської».
А потім були Різдвяні свята, які Євгеній провів над книжками. А потім був бал академіків, на котрім був Євгеній, але не було Регіни. А потім він зробив докторський екзамен summa cum laude1 і того самого дня тремтячою зі зворушення рукою написав на своїм візитовім білеті в кількох словах завідомлення про сей факт і, заклеївши білет у маленьку коверту, вислав його експресом Регіні на вказану адресу. І ще того самого дня той сам експрес приніс йому до його помешкання і вкинув у листову скриньку інший візитовий білет, на якім було написано:
«Ви трошечка спізнилися. Моя сестріниця Регіна Твардовська власне вчора вийшла замуж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».
Євгеній тяжко відхорував сю маленьку візитову карточку і тільки помалу, по довгих місяцях, прийшов до себе. І хоча тіло вернуло до давнього здоров’я, душа не переставала боліти. Спомини про Регіну не покидали його, він рвався до неї думками, мріями, шукав її в кождім новім місточку, в кождім селі, куди кидала його доля, але все надармо. З часом острий біль уступив із душі, він зжився з думкою, що вона пропала для нього, втягнувся в щоденну життєву боротьбу, відзискав свою певність і духову рівновагу, але все-таки вряди-годи в душі воскресали давні спомини, давні болі щеміли і мучили, як давно загоєна рана, з якої сплило багато крові. Вид якого-будь жіночого лиця, подібного до її лиця, міг викликати ті спомини і захитати його супокоєм, як ось тепер вид якоїсь чорної дами. Та диво, одинока пам’ятка, яку він мав із рук Регіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому ліком, успокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цілував і довго вдивлявся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фігура, її лице, і йому бачилося, що знов дивиться в її очі, і п’є з них дивну гармонію, і наповняється почуттям надлюдського супокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує ніякого фізичного дотику, ніякої близькості, бо само воно – найтісніше сполучення, збратання душі, волі і всіх помислів.
– Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя, – промовляв він до фігури, що жила в його уяві, – та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя. – І, вспокоївшися сею «оптимістичною» думкою, Євгеній, мов після острої, але цілющої купелі, вертав до своєї щоденної праці.
XVIII
Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три – кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокої, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.
– Слухайте, панове господарі, – мовив він, – я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.
– Та спасибі вам, паночку, – мовив один із селян. – Та ми от прийшли. Певно, термін буде?
– Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!
Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.
– Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?
– Так, паночку.
– А кілько так воно варто, якби купити?
– Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.
– Наше, прадідівське! – підтвердив другий господар.
– Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?
– Що? – скрикнули всі три нараз. – Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.
– Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.
– Дай Боже пану здоровля, – мовив знов перший селянин. – Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?
– Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас по-просту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?
– Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите – під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.
– Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська – то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірнóго поля?
– Е, що там вірнé поле! Вірнóго поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двадцять ринських.
– Ну, а морг городу?
– За морг городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.
– Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірнé поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.
– Е, пан хотів Шльомкові продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.
– Що то за Шльомко?
– Та жид, орендар.
– Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п’ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?
Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадо:
– Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.
– Я вважав своїм обов’язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.