Селяни мов на команду встали зі своїх місць.
– Та коли пан адукат, – мовив їх бесідник, кланяючись, – коли пан адукат чогось на нас загнівалися, – знов поклін, – і не хочуть далі провадити нашої справи, – греміальний поклін усіх трьох, – то ми просимо віддати нам наші папери, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.
– Але ж, люди, – мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, – що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу – я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.
– Про яку?
– Ваше село досить велике, правда?
– Та досить.
– Кілько нумерів?
– Та буде більше як двісті.
– Ну, і нарід не такий дуже бідний.
– Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.
– А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.
– Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.
– Ну, а пан добре стоїть?
– А Бог його святий знає.
– Має гроші? Чи, може, в довгах?
– А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
– Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.
– Та то нам на збитки.
– Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.
– Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
– Ну, а якби ви самі купили?
– Що таке? Пасовисько?
– Ні, всі панські ґрунти з двором і з лісами.
– І з лісами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?
– А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.
– Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
– Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
– Не нашої голови на се треба, – мовили селяни, хитаючи головами.
– Ну, але преці варто би над сим подумати, – мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. – Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.
– О, та кому би ми мали говорити?
– Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
– Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.
Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.
– Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
–Та що нам з того?
– Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.
– Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.
– А не ліпше би то було не дістати нікого?
– Ба, чи не ще!
– І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в голові.
– Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?
– Ну, купіть ви, то й інші побачать.
– Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
– А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?
– А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.
– Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.
– Ну, то нас банк зліцитує.
– Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
– Не хочемо! – в один голос скрикнули селяни. – Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.
– Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.
– Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити…
– Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
– Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
– Чому?
– Бо то не наш антерес
– Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
– Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.
– Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, – гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
– Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.
– Най пан будуть вибачні, – мовив з лукавою покорою один селянин, – але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в руки.
– Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.
Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.
– Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.
Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.
– В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! – мовили селяни, виходячи.
– Дай Боже здоров’я! – мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. – А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
– А що, куме, не правду Шльомко казав?
– Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
– А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!
XIX
Ся розмова попсувала Євгенію всю неділю. Хоч при людях він завсіди видавався спокійним, певним себе, веселим і жартовливим, та бували і у нього часи сумнівів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикався в своїм покої, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.
Таке було й сьогодні. Неділя. Гарний осінній день. У всіх церквах дзвони грають, аж повітря гуде і тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви і костелу цілі базари, коло шиночків мов пчіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фіакрів.
Усе мішається, заповнює душу якоюсь повінню життя.
Євгеній замкнув канцелярію і думав піти до міста. Але зараз йому відхотілося. Куди піду? До кого? Пощо? Він не мав у місті ніякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу та й за стіл – не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував занятися чим, щоб розігнати неприємне чуття. Але нерви його були розстроєні. Нічого свіжого до читання не було, на писання не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуття на слова і силогізми.
– Що ж, від селян годі й надіятися чогось іншого. Так довго всі дурили та туманили їх, що вони й розуміти не можуть сурдутовця такого, котрий би не хотів дурити їх. Жида розуміють, бо жид відразу каже: дай. І знають, що зідре їх, і йдуть до нього, бо його поступування простіше, відповідне до їх способу думання.
Йому пригадалися звичайні ради, які дають на се наші інтелігенти. «Освіта». Він усміхнувся гірко. «Що таке освіта? Чи вмілість читати і писати – се освіта? Чи, прочитавши всі книжечки «Просвіти»* і «Общества Качковського»**, чоловік зробиться освіченим? Щобільше, чи, скінчивши університет і одержавши диплом, чоловік робиться освіченим? Так освіченим, щоб у кождій життєвій пригоді міг собі дати раду? Щоб не робив дурниць у найближчих йому, найпрактичніших справах? Адже ж Вагман закидає свої лихварські сіті на панів, посесорів, урядників, значить, на саму сметанку інтелігенції в повіті. І що ж? Усі вони треплються в його сітях, а вимотатися не можуть. Я певний, що він не одному Брикальському може в сій хвилі приложити ніж до горла. І що ж поможе тим панам їх освіта? Нащо вона їм, коли не в силі видерти їх із рук такого простого халатника?»
Він ходив по покою і перевертав думи, мов важке каміння. Чого ж тут потрібно? Який вихід? Йому пригадалалася приповідка: «Тим чорт ляхів бере, що одинцем ходять». І зараз же він пригадав собі Вагманові слова про пана Брикальського, що сей пан зичить гроші у різних жидів і потішає себе тою думкою, буцімто вони, кождий для себе, держать се в секреті, і навіть не підозріває, що всі ті позички йдуть із одних рук. І, певна річ, пан сам держить свої позички в секреті, доки може, тобто доки його чорт не візьме. І се має бути освічений чоловік? «Ні, книжкова освіта ще не дає життєвої освіти. Неписьменний торговець може бути в життєвих справах освіченішим чоловіком від доктора філософії. Життєва освіта, ось в чім річ! Щоб чоловік привикав жити з людьми, порозуміватися з ними, солідаризуватися. Почуття солідарності між людьми – се мета тої школи. Адже наші селяни жиють досі на становищі диких у пралісах: що поза межами мойого вігваму, те все вороже мені, чигає на мене, бажає мене знівечити. Відси ворожнеча між сусідами за дрібниці, загальне недовір’я, облесливість і брехливість. Адже я певний, що вони, вийшовши від мене, просто підуть до свого Шльомка і розповідять йому, що я радив їм купити панські добра. Ще й прибрешуть дещо, бо слухали нерадо і відійшли, не вирозумівши добре, чого я хочу».