– Значить, пан староста?..
– Повторяю: не я. Справоздання пана будівничого було для мене правдивою несподіванкою.
– Значить, наше нинішнє віче не відбудеться? – весь поблідлий, запитав Євгеній.
– На жаль, ні! Прошу се зараз оголосити зібраним і зарядити, щоб безпроволочно спорожнили локаль.
Ся розмова велася півголосом, так що тільки ті, хто стояв у безпосередній близькості, могли чути її. Тим часом у возівні стояв глухий гамір від соток зібраного народу. Деякі, що їм зачинало бути горячо в кожухах серед стиску, почали домагатися, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найближче коло подіуму, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.
– Що там? Що там? – летіли швидкі, півголосні запитання з різних боків. У відповідь на ті питання перекидано якісь уривані слова, рухи, окрики. Гамір ріс з кождою хвилею.
– Прошу втишитися! – крикнув Євгеній, виходячи наперед.
– Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! – лунали голоси в різних кутах возівні. Треба було з півмінути, поки все втишилося.
– Браття селяни! – мовив Євгеній. – Дякую вам сердечно, що, незважаючи на непогоду і заметіль, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положення і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі боротися з лихом, яке допікає вам з різних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дітьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стригти.
– Пане меценасе, – перервав йому староста, – перепрошаю. Таким тоном говорити я не позволю. Прошу зараз…
– Зараз скінчу, а щодо тону, то най пан староста будуть спокійні. Я знаю, яким тоном маю промовляти, і готов відповідати за кожде слово.
– Що там! Що там! Вільність слова! – гукнув із юрби один священик.
– Вільність слова! Вільність слова! – повторило кількадесят селян.
– Дорогі браття! – мовив Євгеній. – Тота наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні. Власне пан староста завідомив мене, що наше нинішнє віче не може відбутися.
– Га! Як се? Чому се? – заревла ціла юрба величезним окриком.
– Прошу вспокоїтися! – крикнув Євгеній, а по хвилі говорив далі. – Бачите, отся возівня – подивіться на неї. Як вам здається? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони*, щоб могли розперти її плечима. А тим часом тутешній пан будівничий – ось він, придивіться йому! – під присягою зізнав, що вона грозить заваленням і він не ручить за наше безпеченство.
– Брехня! Безсоромна брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! – посипались окрики.
– Дорогі браття! Прошу вас, покажіться вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше життя і здоров’я. А тепер – бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшлися.
– Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалиться! – ревли голоси з юрби.
– Іменем закону розв’язую зібрання! – закричав острим голосом староста. – Прошу розійтися, бо велю жандармами випорожнити локаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати.
Сі слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівні. Всі побачили, що непереливки.
– Дорогі браття! – мовив Євгеній. – Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, якби ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нині за тиждень прошу вас зібратися знов.
– Славно! Славно! – залунало з соток уст. Пригноблення, викликане словами старости, щезло в одній хвилі.
Та ось наперед виступив пан бурмістр і, заким хто-небудь міг отямитись з диву, випалив ось яку промову – щоправда, по-польськи:
– Шановне зібрання! Маю честь завідомити вас, що й я на нині скликав зібрання з таким самим дневним порядком. Правда, я скликав жидів, але проте хто з вас ласкавий, прошу на моє зібрання – на Вигоду за містом!
Євгеній аж мало не підскочив. Йому відразу стало ясно, що й до чого воно йде.
– Всі йдемо! Всі! – крикнув він, обертаючись до зібраних, і окрик «Всі! Всі!» залунав стоголосною луною. З тим окриком на устах купи селян почали висипатися з Парнасового заїзду. Бурмістр попід руку з Євгенієм, оба окружені врадуваними селянами, посунули передом. Староста, будівничий і ті панки, що прийшли з ними, стояли на подіумі, мов змиті холодною водою, і ждали, аж возівня випорожниться настільки, щоб могли вийти свобідно.
– Ну, пан бурмістр зробив мені збитка! – мовив староста до будівничого. – Але я надіюсь віддячитись йому за се.
– І хто би був надіявся! – охав будівничий. – Такий порядний чоловік! Такий патріот!
– Е, жид усе жидом! – саркастично додав один панок, і всі вони, похнюплені, пішли до староства.
LХ
В своїй канцелярії пан староста застав маршалка Брикальського.
– Ну, що ж? Заборонено віче? – запитав сей зараз по першім привітанню.
– Заборонено, але тілько наполовину.
– Як то наполовину?
– Так, що забралося з одного місця, а має відбутися в другім.
– Хіба ж се так може бути?
Староста пояснив маршалкові підступ, на який узяв його бурмістр.
– От диво! – аж скрикнув пан маршалок. – Я би по нім ніколи не надіявся.
– Хлопсько-жидівська конспірація, пане маршалку! – мовив напівжартливо староста.
– І пан староста не мають способу розбити сю конспірацію?
– Що ж я зроблю? На бурмістрове зібрання поїхав комісар. Ми думали, що се буде зібрання з самих жидів, і для того я не дав йому ніяких спеціальних інструкцій.
– Але ж через присутність хлопів характер зібрання зміниться. Причина до розв’язання.
– Ні, пане маршалку. Віче заповіджено як публічне. Значить, кождий має право прийти.
– Ну, то ужиє собі там пан Рафалович! Ах, ad vocem!1 Чули, пан староста, які галантні авантюри мав той пан Рафалович сеї ночі?
– Ні, не чув нічого.
– О, цікаві історії!
І пан маршалок розповів з власними прибільшеннями історію про нічний напад Стальського на Рафаловичеве помешкання, розуміється, ставлячи справу так, що уведення Рафаловичем жінки Стальського являлося безсумнівним фактом.
– Бійтеся Бога! – скрикував раз по разу староста під час сього оповідання. – Але відки ж пан маршалок знають се?
– Власне оповів мені один із свідків сеї авантюри. Зрештою по місті скрізь говорять про неї голосно.
В тій хвилі ввійшов возний і подав старості якесь письмо. Сей перебіг його очима і аж підскочив з дива.
– Представте собі, пане маршалку: донесення від поліції! Стальського найшли нині рано вбитого в його помешканні. Його жінка щезла безслідно.
– От і бачите! Се він! Се його рука. Коли не сам, то хтось із його намови.
– Ах! Се показує нам справу в новім світлі! – мовив староста, тручи себе долонею по чолі, мов бажаючи видобути відтам те нове світло.
– Я би радив зараз на вічі, з-посеред хлопів, арештувати сього панича. Се раз назавсіди заріже його в їх очах, зробить його неможливим, – мовив рішучо маршалок.
– Розуміється, розуміється! Тілько на власну руку я не можу сього зробити.
– Суд недалеко, – мовив маршалок. Він чув себе в тій хвилі премудрим стратегом, що видає накази й інструкції, від яких залежить закінчення великої битви.
Не гаючись, вони вибігли оба зо старостою і подались просто до президента суду.
А на Вигоді тим часом розпочалося віче в дуже піднесенім, навіть веселім настрої. Жидів зібралося дуже небагато; се знав бурмістр дуже добре наперед, що в торговий день кождому жидові сто раз важніше діло торг, ніж якась там повітова організація. Та й ті жиди, що зійшлися з цікавості, уступили набік і згубилися в юрбі, коли величезний заїзд наповнили селяни, що густими лавами надтягли з міста під проводом бурмістра і Рафаловича. Комісар від староства ждав уже і широко витріщив очі, побачивши такий склад «жидівського» віча. Він пробував супротивлятися, але бурмістр вияснив йому, що не має причини до протесту, що ані характер, ані порядок дневний віча через се не зміняться. Комісар, не маючи на сей випадок ніякої виразної інструкції від старости і не хотячи задиратися з бурмістром, успокоївся і постановив ждати, що буде далі.
Перший промовив до зібраних бурмістр. Він перепросив «шановних» зібраних, що говорить по-польськи, сказав кілька слів про важність таких зібрань, похвалив селян, що явилися так численно, – підпустив шпильку жидам і інтелігенції, що, хоч зібрання було оповіщене плакатами, їх явилося тут так мало. «На наш сором, навіть референт, що мав говорити про першу точку в справі вибору нової кагальної старшини – Вагман – не явився». (В залі сміх і брава.) І для того бесідник просить зібраних змінити денний порядок і покласти теперішню першу точку на друге місце, а взяти наперед другу: справи повіту.