Іван Франко - Перехресні стежки (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.docx)Ivan_franko_perechresni_stewku.docx535 Кб9650
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.FB2)Ivan_franko_perechresni_stewku.FB21060 Кб11000
– Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.

– Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.

– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить – їх противником?

– Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.

– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов.

– І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? – з усміхом мовив Вагман.

– Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з лісу. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.

– Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.

– Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару літ багато дечого може статися.

– Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.

– Дуже вам вдячний, – мовив Євгеній, – але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.

– Але спішіться, бо у мене накльовується добрий купець на ті папери.

– Ой, підождіть троха з продажею.

– Не можу довго ждати. Знаєте, мені хотілося заховати в секреті те, що ті папери у мене. А тим часом пан маршалок відкись про се довідався. Се мені дуже неприємно.

– Можете бути певні, що від мене не довідався, – гаряче кинувся Євгеній.

– О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся... Тут троха моєї власної вини. Я трактував з одним львівським банкіром про купно тих паперів, а сей мусив пустити се далі. Досить того, що тепер мені хотілось би якнайшвидше позбутися тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великім пості він усе заплатить.

– А відки гроші візьме?

– Ха, ха, ха! – засміявся Вагман. – Я зразу також заходив у голову, але потому довідався. Знають пан меценас, тут при виділі повітовім є каса...

– Дві каси, – поправив Євгеній.

– Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.

Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Вагманові знак, що їх розмова скінчена. Вагман устав також.

– То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?

– Не можу, пане Вагман. Я бідний чоловік.

– То байка.

– Ні, не байка. І хочу помагати бідним.

– Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.

– Не вся сила в маєтку.

– І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.

– Ну, а ви, жиди, – відповів Євгеній. – У вас і міліонерів, і дідичів, Богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?

Вагман прикусив губи і махнув рукою.

– Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?

– Ні, пане Вагман. Для себе ні.

– В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити...

– Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.

 

XLVIII

 

В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічі, а поки що були членами вічового комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.

– А, вітайте, гості! – мовив він радісно, стискаючи їх руки. – Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо «кратчайший глагол».

– Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, – мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.

– Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?

– Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі, – мовив о. Семенович.

– Прийдуть, прийдуть! – додав журливо о. Зварич.

– Чудово! Чудово! Се найголовніше.

– Не знаю, чи найголовніше, – ще сумніше мовив о. Зварич.

– Хіба вам здається, що ні? – живо запитав Євгеній.

– Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх...

– Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претензію і охоту занадто багато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче – то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.

– Так! – трохи ображено скрикнули оба панотці. – Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами, – додав о. Семенович.

– Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народу і для інтелігенції, але в якім розумінні? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.

– Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! – скрикнули знов хором оба панотці. – Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.

Євгеній усміхнувся. Він мав у пам’яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не ро­зуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:

– А хоч би тілько й для нас – нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може, й ні – ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічі могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народу се має бути школа політики, політичного життя.

– Ага, все-таки школа! – радісно підхопив о. Семенович.

– А школа політичного життя – то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.

– Ми се знаємо, – буркнув о. Зварич. – Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.

– Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, – мовив Євгеній. – Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльності, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?

– То фрази, пане меценасе, – мовив о. Семенович. – Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.

– Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.

Ся перспектива трохи зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:

– Таки жаль. Я був би за цензом грамотності при голосуванні.

– Добре, – сміючись, мовив Євгеній, – будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!

– Вільно вам жартувати, пане меценасе, – пристиданий трохи, мовив о. Семенович, – але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.

– А з чим таким?

– З тим, щоб ви звільнили нас із обов’язку референтів на вічі.

– Як то, не хочете реферувати?

– Не не хочемо, а не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.

– Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя і потреби народу в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпочніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.

– Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде, та й годі!

– Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.

– Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участі в тім вічі і прошу звільнити мене з обов’язків комітетового.

– І мене, – мовив о. Зварич.

– І вас? – зачудувався Євгеній. – Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з’їздом. Усі три зв’язані своєю честю. Як же ж се?

– Пане меценасе, аd impossibile nemo tenetur1, – мовив о. Семенович. – Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічі, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора, і мої заходи пропали.

– Чому ж ви се не сказали зараз на з’їзді?

– Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з’їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: «Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічі, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!» Ну, а не послухати його – ви знаєте, що се значить для мене.

– Розумію, розумію, – мовив Євгеній, якого при тих словах щось стисло за горло. – Ну, а ви, отче Зварич, – чи й вам дехто відрадив?

– Ні, але я сам роздумав. Я не бесідник, не потрафлю сказати нічого.

– Адже ж проповіді говорите?

– Читаю з Добрянського*.

– Ну, як собі знаєте, – мовив знеохочений Євгеній. – А я власне хотів сьогодні шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішення реченця, коли би скликати віче.

– Приспішення? А то чому?

Євгеній короткими словами розповів їм про маршалківський проект реформи кас. Оба отці чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгеній вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.

– Тут нема що тратити часу, – мовив Євгеній. – Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повіті галасу.

Пошук на сайті: