Іван Франко - Перехресні стежки (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.docx)Ivan_franko_perechresni_stewku.docx535 Кб9650
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.FB2)Ivan_franko_perechresni_stewku.FB21060 Кб11000
– Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не ліпше було би зробити інакше? Коли пан староста не хочуть справді допустити до відбуття зібрання, то стати собі попросту на формі, на букві закону. Віче заповіджене, всі формальності сповнені – добре. В означений день віче збирається, народ валить до шопи – таки до Парнасової, пощо слати їх на передмістя? – аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленням і віче тут відбутися не може. Против оречення будівничого в тій хвилі неможливий ніякий рекурс, треба би хіба делегувати спеціальну комісію. Отже, пан староста вповні заслонені від закиду якоїсь самоволі, а зібрані мусять розійтися з довгими носами. А заким розійдуться – се вже Мотьо так міркує – не буде без того, щоб на потіху не випили і не дали йому заробити дещицю.

– Гм! – буркотів староста, слухаючи сеї хитрої ради. – Das lässt sich hören, lässt sich hören1. Справді, се може бути ліпше, ніж вдаватися в гризню відтепер. Нехай собі пани демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчарування, і вони тим певніше потратять голови.

– Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?

– Про мене, нехай буде й так. Забороню в остатній хвилі.

– Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?

– Нехай бере.

– Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.

– Певно, в справі пропінації?

– Ні. На мій сором, знов політична справа.

– Яка?

– Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнення... Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість Богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.

– Ов, а я й не чув нічого про се!

– Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка – скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.

– Що ви? Зібрання? Жидівське! – скрикнув староста, хапаючися за голову. – Чи світ кінчиться?

– Ні, пане старосто. Се ми – кілька нас – думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого чи за ким, нехай скаже.

– Але ж се нечувана річ – жидівське зібрання! – дивувався староста.

– Хлопське також нечувана річ.

– І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.

– О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні – ніхто не почує.

– І ви не жартуєте, пане Рессельберг? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?

– Зовсім без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвіл.

І бурмістр подав пану старості зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його і перебіг очима.

– Ха, ха, ха! Зібрання в справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!

– Але буде.

– А пощо ж дальші точки? Політична організація? Економічний стан повіту?

– Хіба се не обходить жидів? По всім світі про се говорять, а ми мали б і не думати?

– Але ж се ви знов робите мені нову коломийку. Тут чоловік з тими русинами не може дати собі ради, а тут на тобі! І жиди вилазять з якоюсь політичною організацією.

– Нехай пан староста не бояться! – вспокоював його бурмістр. – Інша річ говорити, а інша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але від слів до діл іще дуже далеко. А наші люди таку вже мають натуру, що їм аби виговоритися, то вже й легше.

– Ай, ай, ай! – скрикнув староста, ще раз зазирнувши в подання. – А се що? Ви хочете й своє зібрання відбувати в той сам день, що й хлопське?

– Думаю, що се одно одному не перепиняє. А нам се найдогідніше, бо з повіту з’їдеться багато жидів на торг. А вони якраз найгірше невдоволені теперішнім кагалом.

– Ну, але представляю собі, яке там пахуче буде те зібрання! Треба буде вислати комісара.

– Ми пану комісарові заплатимо за присутність.

Староста зареготався.

– Йому нічого не належиться.

– Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранні. Ми вже будемо знатися на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже, можу йти з тим радісним чуттям, щоб обі мої просьби будуть сповнені?

– З тою умовою, що за се друге зібрання ви берете на себе всю одвічальність.

– Розуміється! Розуміється! Адже ж я скликаю його, то й одвічальність на мені! Кланяюся пану старості. Рад і з свого боку служити, чим тілько буду міг.

І пан бурмістр вийшов із старостинської канцелярії дуже втішений, сміючися в душі з Вагманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергічного батька повіту.

 

LII

 

Віче мало відбутися в вівторок – се був торговий день у місті. День перед тим, у понеділок, Стальський сидів із Регіною при обіді. Регіна була бліда, аж жовта. Її губи були бліді, повіки червоні, очі горіли якимсь дивним блиском, а на чолі крутими борознами поворювалися зморшки, а волосся, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошилося сивиною. Вона сиділа мовчки і, крім кількох ложок розсолу та одної гілки калафіора, не їла нічого.

Стальський був у добрім  гуморі, їв смачно і балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Регіна, чи не їсть.

– Го, твій «кохайонци» завтра скликає хлопські збори. Пускається на велику політику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га, га, га! На бистрого коня сідає, але маю надію, що зломить голову. Понаострювалися вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в пір’я. От і завтрішні збори. Він думає, що він тим когось налякає. А тим часом ліпше би зробив, якби сам стерігся, щоб кості цілі були. Недаром сказано: не викликай вовка з лісу, бо прийде і з’їсть.

Регіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвалося ані одно слово.

– Що так вибалушилася на мене? – грубо буркнув Стальський. – Провертіти мене хочеш тими очима? Ага, правда, – додав по хвилі, переходячи зо злобного до насмішливого тону, – твоє чутливе серденько здригається, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бійся! Мудрий він і не так швидко дасть себе вмотати в сіті. А де би справді прийшлося наставити плечі, то там поперед себе висуне тих дурних хлопів, а сам заховається ззаду. О, знаємо ми таких! Усі вони вроджені на генералів. Але ба, часом і генерала попадає куля. Се він повинен затямити собі.

Регіна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготався.

– Чи бач, як перелякалася! Не бійся, я тобі його не вб’ю. Будеш іще не раз могла натішитися ним – хоч здалека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любуватися ним досхочу, якби була зараз при першій візиті не наробила глупих сцен. Ну, скажи... потім плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей, а тим часом сама своїми фохами відгониш кождого з хати. Се я міг би жалуватися, що через тебе відбився від усякого порядного товариства. Будь у мене жінка гарна, розумна, людяна, така, яку я надіявся знайти в тобі, то не така була б моя кар’єра. Нас усюди приймали би в товаристві, та й у службі на мене мали б інакше око. А так що: тлумиться чоловік у тій нужденній канцелярії, всі його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало, вічно надуте, забурене, засумоване, заплакане, слова по-людськи не промовить, дивиться на мене, мовби я йому батька й матір зарізав, – і жий же в такім раю! Будь веселий, будь добрий, будь розумний! Тьфу!

І Стальський спересердя кинув на стіл ніж і вилку, які досі держав у руках.

Регіна похилила лице і сиділа мовчки.

– Ну, чого мовчиш? Чому не озовешся? Скажи, маю я рацію, чи ні? Адже мусиш сама признати, що маю рацію. То не штука жалуватися, що я десять літ жив з тобою так, як би тебе на світі не було. Але спитай, свого власного сумління спитай, хто тому був винен? Чи не твоя власна впертість, заїлість, злоба? Подружжя – се ненастанний ряд обопільних уступок. Уступиш ти мені, уступлю я тобі; зробиш ти мені одно добро, зроблю я тобі двоє. А упрешся ти проти моєї волі, то я упруся проти тебе. Зробиш ти мені пакість, то я тобі й десять. А правда, я тоді толкував тобі, благав тебе: «Ей, Регінко, не роби мені сього, не виганяй Ориськи!» Що вона тобі шкодила? Робила своє діло, не крала, не шахрувала, а мені була до вподоби. А ти ні та й ні. І поставила на своїм – прогнала її і з нею разом прогнала й злагоду з нашого дому. Ти бажала зігнути мене під свій пантофель, а я, небого моя, не з того матеріалу зроблений, щоб гнутися. А тепер бачиш сама, хто на тім гірше вийшов.

Регіна ще нижче похилила лице і мовчала. З її очей почали капати сльози. Стальський засміявся весело.

– Га, га, га! Виджу, що своїми словами торкнув я сантиментальну струнку в твоїм серці. Се дуже добрий знак. Сльози розм’якшують затверділу натуру. Вони мають у собі щось подібне, як вино: розв’язують язик. Ану, Регінко, розповідж-но мені раз по щирості, яка то була у тебе історія з тим Рафаловичем? Як ви пізналися, як кохалися-милувалися, як розсталися? Чому ти не пішла за нього? Чи ти його не хотіла, чи він тебе? Чи тітка розлучила, чи, може, се була така тиха любов, про яку співає німецька пісня:

 

Kein Feuer, kein Feuer

Brennet so heiss,

Wie die heimliche Liebe,

Von der Niemand Nichts weiss?1

 

Регінине лице спалахнуло рум’янцем. Вона встала з крісла і хотіла йти геть, але Стальський ухопив її за стан і силою посадив знов на кріслі.

– Ну, ну, не фукайся! Чого тікати? На мене сьогодні набігла весела хвиля, то я й хотів поговорити з тобою, як з доброю. А ти все своє та й своє. Ну, Регіно! Всміхнися! Випогодь чоло! Буджу тебе!

І, вхопивши її за плечі, він струснув її сильно. У неї знов бризнули сльози з очей.

– От дуріпа! – скрикнув Стальський і відвернувся від неї. – Ти з нею по-доброму, а вона ані в той бік. Слухай, Регіно, – мовив він, знов обертаючися до неї і приймаючи лагідніший тон, – я справді не розумію тебе. Чого тобі треба? Чого тобі нестає? Чи я тебе неволю, замикаю, на світ не пускаю? Адже бачиш сама, що я більшу часть дня не сиджу дома. Чому не знайдеш собі товариство, не забавишся, не розвеселишся? Я розумію, тобі хочеться не звичайного собі, жіночого товариства. Я знаю, у тебе в серці не завмерла ще любов до того... твойого... ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, з Богом, Парасю! Хіба я тобі бороню кохатися з ним? Ще більше! Признаюсь тобі одверто... Ще не знавши, що ви перед твоїм шлюбом були знайомі, я вмисно запросив його до себе, надіючись, що ти закохаєшся в нім, потішиш своє серце...

– Тьфу на тебе! – скрикнула Регіна, і з її очей посипались іскри обурення.

– Не фукай, не фукай! – їдко мовив Стальський. – Не чинися святою та божою. Я знаю, що тобі самій бажалося того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, – ну, признайся! І ви торгувалися про щось, та, видно, він занизьку ціну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!

– Тьфу на тебе! – ще раз з притиском скрикнула Регіна і знов устала, щоб іти геть від сього огидливого чоловіка.

– Та сиди-бо! – мовив Стальський, сміючись і ще раз втискаючи її в крісло. – Фукай собі, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобі сказати по-щирості. Хто знає, чи швидко мені ще раз збереться на таку щирість, то користай з нагоди. Отже, про що то я?.. Ага, про твоє кохання! Голубочко, їй-богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, іди сама до нього – хоч нині! Ані слова тобі не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрітиш мене весела, всміхнена, рум’яна. А то чи бач, яка стала! Від тої вічної самоти та гризні ти зів’яла, як сушена підпенька. Ну, до чого ти подібна? І не сором тобі так занапащати себе! Ну, Регіно, кинь лихом об землю! Я розрішаю тебе від усіх ніби моральних зобов’язань, даю тобі повну свободу, навіть прошу тебе: не в’яжися нічим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тім ліпше вийдемо.

Регіна поблідла при сих словах, як смерть. Її уста задрожали нервово, руками вхопилася за груди, мов почула там якийсь страшний біль, і, схопившися, скрикнула:

– Боже! Боже! Не дай мені вдуріти!

І вона вирвалася з рук Стальського, що ще раз силкувався задержати її, втекла до свойого покою і замкнулася зсередини.

А Стальський, прослідивши її очима аж до дверей, усміхнувся і, затираючи руки, проворкотів півголосом:

– Ну, ну! Побачимо, чи вчепиться за сей гачок! А здається, клює.

Пошук на сайті: