В основі п’єси лежить народна «Пісня про шандаря». Вона має три варіанти. Один із них записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич 1878 року від селянки Явдохи Чигур у селі Лолині Долинського повіту. Ця пісня, що відрізнялася трагічним розв’язанням конфлікту, виразнішою індивідуалізацією героїв, де було яскраво виражене прагнення до справедливої свободи селян, і стала сюжетною основою драматичного твору Франка. Широка насиченість п’єси українським фольклором є одним із найважливіших художніх засобів драматурга, завдяки чому автор створив реалістичну народну драму.
Іван Якович Франко
Украдене щастя
ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ
ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.
Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя, його жiнка, лiт 35.
Вiйт, селянин, лiт 50.
Шльома, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i.
Дiється коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.
ДIЯ ПЕРША
Нутро сiльської хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б’є об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.
ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя.
Парубки i дiвчата (спiвають):
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жиє чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн їй готує дротяну нагайку.
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров’ю обкипiла.
Настя (перериває, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такої плаксивої! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок (регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
“Як чоловiк жiнки не б’є, то в нiй утроба гниє”.
2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.
1 парубок. I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов – а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своєю спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.
Настя. А ти вiдки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…
1 парубок. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приїде та нас понаганяє додому.
Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)
1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаєте? Хiба ви сього зазнали?
Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила їх, полила їх олiєм, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i їдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдає на припiчку, обернена до столу плечима.) Ну, кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна). Господи, яка там шаругаї Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!, –
Настя. Не бiйся, їм не першина.
Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…
Анна. Я?
Настя. Чоловiка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.
Анна (зiтхає). Та що то з того!
Настя (тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маєш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.
Анна (махає рукою). Ей, я не проте!
Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кидається мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо ви менi згадуєте моїх братiв? Адже знаєте, що вони мої найтяжчi вороги.
Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дiвування.
Анна (живо). Що? Про моє дiвування? Що ви про нього знаєте?
Настя (добродушно). Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?
Настя (смiється). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й на очi не бачила.
Анна. А вiдки ж ви все те знаєте?
Настя (смiється). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата (встають вiд їди). Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!
1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б’є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.
2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять.
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней.
Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)
ЯВА ДРУГА
Анна i Настя.
Настя. Та було хiба i менi йти.
Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.
Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках.) Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?
Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?
Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?
Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна. Вiд якого Михайла?
Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?
Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман – так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.
Настя. Хто се тобi сказав?
Анна. Я ее знаю, брати говорили.
Настя. Еге, то-то й є, що брати!
Анна. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.