Перша жiнка. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!
Друга жiнка. Не много того розуму в бiдолахи.було, та й той виплив.
Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упоїла.
Бабич. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив, аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв – ой господи, кiлько натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскакує, мов грiм з ясного неба.
Перша жiнка. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у неї були дiти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.
Перший селяни н. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. I дiтей покине.
Перша жiнка. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти – велика рiч. Дiти – половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити собi, а друга не пускає, кричить: “А ми, мамо! А що з нас буде?” I не пустять тамтої половини.
Микола (входить з фляшкою i ставить її на столi). Ось вона! Ось наша радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiмає фляшку, телепає i знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мої приємнi – дай нам боже здоровля! (Наливає, п’є i пускає чарку кружляти.)
Бабич. Куме Миколо, ген, кумеї
Микола. Га!
Бабич. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнiвався.
Микола (сiдає коло нього, обнiмає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!
Бабич. Ти, куме, – не в гнiв тобi кажучи, – занадто м’який, занадто податливий.
Микола (хитає головою i тяжко зiтхає). Ой так, так, занадто м’який, занадто податливий.
Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.
Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупає! (Плаче.)
Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола. Не бути дитиною? А то як?
Бабич. Ти б узявся до своєї жiнки троха острiше. Похрупостiв би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жiнка так, як коняка, любить батiг, а без нього зовсiм ледащiє.
Микола. Ой ледащiє, ледащiє.
Бабич. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола. Ой просив я його, та де тобi, ще й смiється.
Бабич. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж такої рiчi просить? Та то певно, що вiн просьби не послухає. А ти остро до нього!
Микола. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.
Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi нiчого не може зробити!
Микола (випростовується). Та то правда! Чого менi його боятися?
Бабич. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з жiнкою не дає.
Микола. Та то правда! Адже i над ним є старший! На скаргу!
Бабич. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.
Микола. Га, таже за се тяжка кара!
Бабич. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!
А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби.лиш його вiдси мара взяла.
Микола. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм навернула! До рани можна було її приложити, не то що! (Плаче.)
Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом замкни. Цiпом по головi заїдь. Так би я на твоїм мiсцi зробила!
Микола. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
Бабич. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою обходилися!
Селяни. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а тобi нiчого не буде!
Микола (схапується). Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що, хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П’є i частує їх за чергою.)
ЯВА ДРУГА
Тi самi. Входять Жандарм i Анна.
Жандарм (трохи пiдпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?
Микола. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм. А по кiм?
Микола. По собi самiм. По своїй честi, по своїм супокою, по своїм життi.
Жандарм (Iде до столу – люди розступаються перед ним, вiн сiдає. Анна також сiдає на припiчку). Ага, ти, бачу, вже троха теє… язиком путаєш!
Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, моє життя попутав, так що й кiнця не найду.
Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.
Микола. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!
Жандарм (схапується i пiдступає до нього). Що ти говориш, що? Якого частунку?
Микола (плює йому в лице). Ось якого, коли хочеш знати.
Жандарм (б’є його кулаком у голову). Ось тобi за це!
Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.
Анна. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?
Жандарм. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово поговорити.
Микола (з трудом пiдноситься, його садять на лавi), Так ти ось як менi платиш за мою доброту?
Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цiсарський мундур.
Микола. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм. (гне в собi злiсть). Знаєте ви що, панове свiдки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли собi до дiдька?
Микола. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, вiн не має права вас виганяти.
Жандарм. (зiскакує i хапає за карабiн). А я вам кажу, п’яницi поганi, геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане. Марш!
Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють.
ЯВА ТРЕТЯ
Микола, Жандарм i Анна.
Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смiєш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?
Жандарм. (вiдтручує його набiк). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду казати. Сiдай ось тут!
Микола неохiтно сiдає.
Слухай, Миколо, що ти собi гадаєш?
Микола. Як то що?
Жандарм. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство занедбав, конi продав та все тiлько з п’яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?
Микола. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.
Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i голова трiскає? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм. Хоч би на себе самого.
Микола. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А потрiбне менi тепер лиш одно – ось що! (Телепає фляшкою.)
Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!
Микола. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаєшся? А отся негiдниця стидається, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?
Жандарм. Зась тобi до нас.
Микола (зривається). Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право маєш менi заськати?
Жандарм. (силою саджає його назад). Ну, ну, не решетися! Я тобi скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашiм селi?
Микола. А хто? Урвитель, забiяка.
Жандарм. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести – i то було моє нещастя.
Микола. Було дещо й бiльше.
Жандарм. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.
Микола (зривається). Я? Вкрав тобi… (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований, зарiзаний без ножа – я, по-твойому, виходжу ще й злодiєм?