Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об’явився?
Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм ах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!
Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!
Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.) Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?
Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере її за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлюється в неї, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам’янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала – нiчого не помагає.
Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.
Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять.
ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.
Бабич. Дай боже вечiр добрий!
Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?
Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.
Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?
Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!
Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.
Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич. Добранiч!
Анна. Оставайтеся з богом!
Бабич i Настя виходять.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує). Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! (Виходить.)
ЯВА П’ЯТА
Микола i Анна.
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в рукавицях i з батогом. Вiн стає насеред хати, виймає батiг iз-за ременя i починає обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак охаючи починає роздягатися.
Микола. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої костi! (Вiдсуває вiкно i кричить.) Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засуває вiкно, знiмає гуню, потiм кожух i вiшає їх на жердцi). Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи – оплатиться. Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни, як остатня собака, – i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той кровавий крейцар, то так i видиш, що їх i за тим колька коче. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi повивалювали, нелюди поганi! (Сiдає кiнець стола i починає стягати чоботи.) От iще бiдонька моя! (Кричить.) Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти там?
Анна (входить). Ти мене кликав?
Микола. Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна худiбка! Я їм трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола. А їсти мають там що?
Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на крок узад i хреститься.) Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти весь у кровi!
Микола. Я?
Анна. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти скалiчився де?
Микола. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кидається до нього i розпинає лейбик). Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна. Що? Бив тебе?
Микола. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.) Але я йому не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю!
Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще оглядає його). Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)
Микола (кричить). Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судiї пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (наливає в миску води i наближається). Iди, iди, бiдна ти голово! Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе смiх зробиш.
Микола. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприємець вiд довозу дров на жупу, то йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не має, а треба прецiнь чимось душу пiдкрiпити.
Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за таке до арешту борше запакує, нiж ти його!
Микола (глядить на неї з острахом). Агiй, жiнко! Та се ти правду кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна. А може, вiн i сам видiв?