Анна (силується глядiти, тремтить уся, потому кидається перед ним на колiна). Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий страшний!
Жандарм. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодiїв, розбiйникiв я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся!
Анна. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобi, вiн не винен!
Жандарм. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен?
Анна. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловiка вбив!
Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.
Анна. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив.
Жандарм. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися менi в очi! (Бере її за плечi i вдивляється їй у очi.) А ти ще гарна, молода, свiжа! Анно, любиш мене?
Анна (тремтить). Михаиле, пусти мене!
Жандарм. Нi, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (вiдвернувшись). Нi, нi, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм (грiзно). Гляди менi в очi, чуєш? Анна дивиться йому в очi.
Скажи тепер, любиш мене?
Анна. Михаиле! Братчику мiй, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очi, то менi так важко, так страшної Сама не своя стаю!
Жандарм. Дурницi! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно). Люблю. Жандарм. Ще раз скажи! Голоснiше! ан н а. Люблю.
Жандарм. Пам’ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввiп’юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?
Анна. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!
Жандарм. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого? Не грiх украсти моє щастя?
Анна. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорiзати мене хочеш!
Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!
Анна. Бог нас покарає, бог!
Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.
Анна. Чи довго воно потриває?
Жандарм. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина.
Анна. А потому?
Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само). Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна (так само). Буду.
Жандарм. Пам’ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.
Анна (так само). Нi, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.
ЯВА ШОСТА
Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.
Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?
Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров’ю замазано.
Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось вiн.
Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.
Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?
Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж, i се можна.
Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.
Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!
Бабич вiдходить.
Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!
Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.
Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають її.) Анно! Аннице моя! Тiлько ти… не забудь мене! (Утирає очi.)
Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати? Вспокiйся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав. Ходiмо, люди добрiї (Цiлує Анну i виходить, за ним Жандарм, вiйт i iн. Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиняється, хапає себе за голову, вiдтак ламає руки.)
Анна. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!
Заслона спадає
ДIЯ ТРЕТЯ
Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою ослони, коло плота грубi дерев’янi колоди, на яких можна сидiти.
ЯВА ПЕРША
Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi.
Перша дiвчина. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте парубкiв!
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.
Обi жiнки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жiнка. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жiнка. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай моцi не мав, усякого пiдкусить.
Перша жiнка. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не знати, чи вiднайдено їх?
Настя. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спiльникiв.
Перша жiнка. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а тi уживати.
Друга жiнка. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого не смiє видати, аби i сам ось тут погибав.
Перша жiнка. То кам’янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!
Друга жiнка. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?
Перша жiнка. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво!
Друга жiнка. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така красна i з такого роду славного! Адже про її вiтця по всiх селах слава йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось на яке зiйшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жiнка.
Перша жiнка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обi жiнки (б’ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обi жiнки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собi заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловiка до кримiналу завдав.
Жiнки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.
Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!
Настя. Вiн у неї два рази щотижня нiч ночує. Смерком приходить, досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошукує. Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!