Жандарм обiймає її. Анна. I поцiлувати? Цiлуються.
Знаєш, давнiше я, здається, була б умерла зi стиду, якби була подумала навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлує його без пам’ятi.) Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого неспокою, нiякого сорому нема!
Микола вiдчиняє дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються, цофається назад i запирає злегка дверi.
Жандарм (шепотом). Вiн був.
Анна. Нехай собi! Не боюсь я його.
Жандарм. Ну, я також пс страшкiв сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тiльки на хвильку забiг. Мушу ще пiти до вiйта вiддати йому письмо, а вiдтак прийду до вас на кiлька годин. Прощавай! (Забирає карабiн i вiдходить.)
Анна. А приходи! Ждатиму з пiдвечiрком! (Береться знов мотати.) Так, вiн бачив нас. Ну, i що ж з того? Коли досi очi не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися вiд нього не думаю. Нехай робить зi мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав’язує пасмо.)
ЯВА ТРЕТЯ
Микола i Анна.
Микола (входить з цiпом у руцi). Ти сама, Анно?
Анна. Сама.
Микола. А той… шандар… пiшов уже?
Анна. Пiшов до вiйта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотiв з ним що побесiдувати?
Микола. Я?.. Ну, нi… Хiба так… пару слiв… Але нi! Що менi з ним бесiдувати?.. От, бачиш, свiрка в цiпi урвалася, то я прийшов зв’язати. Не маєш де мотузка?
Анна. Не маю. От на тобi прядива та виплети собi.
Микола. Та хiба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стiл шило, робить з прядива космики, наслинює їх i починає плести. Анна мотає далi, шепотом числячи нитки. Микола по хвилi.) Анно!
Анна. Чого тобi?
Микола. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобi вiд нього треба?
Микола. Я знаю, ти ще дiвкою любила його… i тепер любиш.
Анна (перестає мотати i глядить на нього). Ну, i що ж з того?
Микола (понуривши голову). Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а вiдтак починає плакати i клонить голову до стола.)
Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?
Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає i наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так… так анi крихiтки не любиш?
Анна. Нi.
Микола. I нiколи не любила?
Анна. Нi.
Микола. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому?
Анна. Нi. (Звiшує голову.) Пропало вже.
Микола (вiдвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивiв мене з кримiналу? Чому не дав менi там зiгнити? Я думав, що нема гiршої муки над неволю. А як прийшли пани i сказали менi: “Миколо, ти вiльний, бачимо твою невиннiсть” – господи, то менi троха серце не трiсло з великої утiхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетiти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в кримiналi против того видається менi раєм! (Ридає.) I за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнiвав?
Анна. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало моєї сили.
Микола. Так що ж нам робити? Як жити?
Анна. Роби, що знаєш, що тобi сумлiння каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собi, – менi все одно.
Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як власної душi. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так i буду нiчим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не смiялися!
Анна. Хiба ж я їм забороню смiятися? Нехай смiються, коли їм смiшно.
Микола. А все ж таки… Не показуйся прилюдно… з ним. Не топчи в болото моєї бiдної голови. А нi, то вбий мене, щоб я не дивився на те!
Анна. Се не вiд мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю – його, так, як досi знала тебе. Що вiн менi скаже, те й зроблю, а бiльше нi на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним менi нiчого не страшно. А ти роби, що знаєш.
Микола (хапається руками за голову). Господи, господи, вона зовсiм одурiла! Говорить, мов у гарячцi. Се вiн, проклятий, дав їй якiсь чари, якесь дання, вiн її з розуму звiв, щоб насмiятися надi мноюi (Ходить по хатi з виразом важкого болю. Анна мотає далi.)
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Тi самi i Жандарм.
Жандарм (входить). Слава богуi Здоров був, Миколо!
Микола (понуро). Здоров був, Михаиле!
Жандарм (смiючись, б’є його долонею по плечi). А прецiнь хоч раз ти заговорив до мене, як до старого знайомого.
Микола. Лiпше б нам було не знатися нiколи.
Жандарм. Чому? Тьфу, Миколо, як ти насовився! Немовби я тобi батька зарiзав.
Микола. Ти менi ще гiрше зробив.
Жандарм. Ет, iди, не плети дурницi! От лiпше сiдай тут! (Садить його силомiць кiнець столу, кладе карабiн i шапку на другiм кiнцi стола, а вiдтак виймає з торби фляшку горiлки.) Ади, з сею ворожкою ми порадимось, як у свiтi жити. Анно, ану-но найди там який наперсток!
Анна встає i ставить на стiл чарку, хлiб i сир. ‘
Микола. Спасибi тобi, я не п’ю.
Жандарм. Як то не п’єш? Що се ти видумуєш, Миколо? Нинi тиждень пив, а тепер не п’єш! Ну, се ти пусте видумав! (Наливає.) На твоє здоровля, Миколо! (П’є.) А!.. Бачиш, я сам п’ю. (Наливає.) На, випий! I не журися! Вдар лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову має.
Микола (бере чарку). Га, виджу, з тобою нема iншої ради. Здох бись, Михаиле! (П’є.)
Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гарно ти менi здоровля зичиш! Ха, ха, ха! Смiхованець з тебе, Миколо, бiгме, смiхованець! (Плеще його по плечах.)
Микола. Що ж, Михаиле, що кому належиться! Жандарм. Так ти думаєш, що менi належалось би здохнути?
Микола. Думаю, що се було б лiпше i для мене, i для тебе, i для отсеї. (Показує на Анну.)
Жандарм. I для отсеї! А, ми й забули про господиню! (Наливає.) Ну, Анно, випий за здоровля свого чоловiка!
Анна. За твоє здоровля, Михаиле! (П’є.-)
Жандарм. Ха, ха, ха! Бачиш, Миколо, твоя жiнка менi троха iнакше бажає, нiж ти! Ну, випиймо ж тепер за її здоровля! (П’ють.)
Микола. Та й мiцний же твiй вишняк, Михаиле. Вiд двох чарок вже й у голову б’є.
Жандарм. Не слухай того, синку мiй! Се тiлько твоя голова слаба, ось що! Мiцної голови вiн i по десяти чарках не хапається.
Микола (опирає голову на лiкоть). Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! I без твого вишняку вона менi ходором ходила, а тепер ще гiрше. Знаєш, Михаиле, що я тобi скажу, так, по приязнi, по старiй знайомостi?
Жандарм. Ну, що?
Микола. Може би ти перестав у мене бувати?
Жандарм. А то чому, Миколо? Надоїли тобi мої вiдвiдини?
Микола. Надоїли, не надоїли, а так. Менi здається, що воно б було лiпше, якби ти не показувався.
Жандарм. Не можу, братчику, їй-богу, не можу. Служба моя така, що все попри вашу хату моя дорога йде. А при тiм, серденько моє, ще одна рiч припутана.
Микола. Яка?
Жандарм. Хоч то нiби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобi. Але насамперед випиймо! Най усе зле минає! (Наливає, п’ють.) Так ось яка рiч, небоже. Тебе нiбито пустили з кримiналу…
Микола (сканується). Нiбито?.. Як то нiбито?
Жандарм. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти справдi почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почуваєш себе невинним, правда? (З притиском.) Власне сумлiння каже тобi, що ти невинний? Правда? (Глядить йому просто в очi.)
Микола (змiшаний, крикливо). Богом небесним свiдчуся, що правда!
Жандарм (насмiшливо). Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо мiж нами, шандарями, брате, така думка, що як на кого пiдозрiння паде, а вiн починає бога на свiдка кликати, то значить, що у нього сумлiння не зовсiм чисте. Щось там у нього негарно.
Микола (переляканий). Так… значить… ти думаєш, що я…?
Жандарм (смiється i клепле його по плечах). Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бiйся! Не такий чорт страшний, як його малюють. Те, що тобi тепер видається таким страшним, також не таке. До всього чоловiк привикне!
Микола. Ти се про що закидаєш? Якось не зовсiм я розумiю тебе.
Жандарм. Порозумiєш, братчику, порозумiєш, як на те час прийде. А тепер знаєш, що я би тобi радив?
Микола. Ну, що?
Жандарм. Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо, смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться.