Украдене щастя - Іван Франко (сторінка 11)

    Микола. Та хi­ба вже так зро­би­ти. (Бе­ре пря­ди­во, вби­ває в стiл ши­ло, ро­бить з пря­ди­ва кос­ми­ки, нас­ли­нює їх i по­чи­нає плес­ти. Ан­на мо­тає да­лi, ше­по­том чис­ля­чи нит­ки. Ми­ко­ла по хви­лi.) Ан­но!

    Анна. Чо­го то­бi?

    Микола. Так сей шан­дар, сей Ми­хай­ло Гур­ма­нАн­на. Ну, чо­го то­бi вiд нього тре­ба?

    Микола. Я знаю, ти ще дiв­кою лю­би­ла йо­го… i те­пер лю­биш.

    Анна (пе­рес­тає мо­та­ти i гля­дить на нього). Ну, i що ж з то­го?

    Микола (по­ну­рив­ши го­ло­ву). Та нi­чо­го. Хi­ба я то­бi що-не­будь ка­жу? (Хви­лю мов­чить, а вiд­так по­чи­нає пла­ка­ти i кло­нить го­ло­ву до сто­ла.)

    Анна. Так чо­го ж пла­чеш? Чо­го рвеш моє сер­це?

    Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає i наб­ли­жається швид­ко до неї.) Ан­но! Нев­же ж ти ме­не так… так анi кри­хiт­ки не лю­биш?

    Анна. Нi.

    Микола. I нi­ко­ли не лю­би­ла?

    Анна. Нi.

    Микола. I не мо­жеш при­си­лу­ва­ти се­бе, щоб хоч жи­ти зi мною по-давньому?

    Анна. Нi. (Звi­шує го­ло­ву.) Про­па­ло вже.

    Микола (вiд­вер­тається). Га, вид­ко, бо­жа во­ля та­ка. Гос­по­ди, по­що ти ви­вiв ме­не з кри­мi­на­лу? Чо­му не дав ме­нi там зiг­ни­ти? Я ду­мав, що не­ма гiр­шої му­ки над не­во­лю. А як прий­шли па­ни i ска­за­ли ме­нi: "Ми­ко­ло, ти вiльний, ба­чи­мо твою не­вин­нiсть" - гос­по­ди, то ме­нi тро­ха сер­це не трiс­ло з ве­ли­кої утi­хи. Я крил у бо­га про­сив, щоб до­до­му як­най­скор­ше за­ле­тi­ти, а тут зас­тав та­ке… та­ке, що й язик не по­вер­тається ска­за­ти! Та­ке, що не­во­ля в кри­мi­на­лi про­тив то­го ви­дається ме­нi раєм! (Ри­дає.) I за яку се про­ви­ну ме­не гос­подь так тяж­ко ка­рає? Чим я йо­го об­ра­зив, чим прог­нi­вав?

    Анна. Цить, Ми­ко­ло, не плач! I на ме­не ви­ни не звер­тай. Ти ж знаєш доб­ре, що й моєї ви­ни тут ма­ло. Си­лою вiд­да­ли ме­не за те­бе. До­ки си­ла моя бу­ла, я бу­ла то­бi вiр­ною, хоч iн­шо­го лю­би­ла. Але те­пер не ста­ло моєї си­ли.

    Микола. Так що ж нам ро­би­ти? Як жи­ти?

    Анна. Ро­би, що знаєш, що то­бi сум­лiн­ня ка­же. Вбий ме­не, чи про­же­ни ме­не, чи ли­ши ме­не при со­бi, - ме­нi все од­но.

    Микола. Слу­хай, Ан­но! Я те­бе ро­зу­мiю. Я люб­лю те­бе. Ме­нi жаль те­бе, як влас­ної ду­шi. Я не хо­чу бу­ти твоїм ка­том, бо знаю, що ти й без ме­не ба­га­то ви­тер­пi­ла. Тiлько од­но те­бе про­шу: вва­жай на лю­дей! Не на ме­не - не­хай уже я так i бу­ду нi­чим для те­бе, - але на лю­дей. Щоб лю­ди з нас не смi­яли­ся!

    Анна. Хi­ба ж я їм за­бо­ро­ню смi­яти­ся? Не­хай смi­ються, ко­ли їм смiш­но.

    Микола. А все ж та­ки… Не по­ка­зуй­ся при­люд­но… з ним. Не топ­чи в бо­ло­то моєї бiд­ної го­ло­ви. А нi, то вбий ме­не, щоб я не ди­вив­ся на те!

    Анна. Се не вiд ме­не за­ле­жить, Ми­ко­ло. Я те­пер од­но­го па­на знаю - йо­го, так, як до­сi зна­ла те­бе. Що вiн ме­нi ска­же, те й зроб­лю, а бiльше нi на що не ог­ля­да­юся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним ме­нi нi­чо­го не страш­но. А ти ро­би, що знаєш.

    Микола (ха­пається ру­ка­ми за го­ло­ву). Гос­по­ди, гос­по­ди, во­на зов­сiм оду­рi­ла! Го­во­рить, мов у га­ряч­цi. Се вiн, прок­ля­тий, дав їй якiсь ча­ри, якесь дан­ня, вiн її з ро­зу­му звiв, щоб нас­мi­яти­ся на­дi мно­юi (Хо­дить по ха­тi з ви­ра­зом важ­ко­го бо­лю. Ан­на мо­тає да­лi.)

    

ЯВА ЧЕТВЕРТА

    

Тi самi i Жандарм.

    

    Жандарм (вхо­дить). Сла­ва бо­гуi Здо­ров був, Ми­ко­ло!

    Микола (по­ну­ро). Здо­ров був, Ми­ха­иле!

    Жандарм (смi­ючись, б'є йо­го до­ло­нею по пле­чi). А пре­цiнь хоч раз ти за­го­во­рив до ме­не, як до ста­ро­го знай­омо­го.

    Микола. Лiп­ше б нам бу­ло не зна­ти­ся нi­ко­ли.

    Жандарм. Чо­му? Тьфу, Ми­ко­ло, як ти на­со­вив­ся! Не­мов­би я то­бi батька за­рi­зав.

    Микола. Ти ме­нi ще гiр­ше зро­бив.

    Жандарм. Ет, iди, не пле­ти дур­ни­цi! От лiп­ше сi­дай тут! (Са­дить йо­го си­ло­мiць кi­нець сто­лу, кла­де ка­ра­бiн i шап­ку на дру­гiм кiн­цi сто­ла, а вiд­так вий­має з тор­би фляш­ку го­рiл­ки.) Ади, з сею во­рож­кою ми по­ра­ди­мось, як у свi­тi жи­ти. Ан­но, ану-но най­ди там який на­перс­ток!

    Анна встає i ста­вить на стiл чар­ку, хлiб i сир. '

    Микола. Спа­си­бi то­бi, я не п'ю.

    Жандарм. Як то не п'єш? Що се ти ви­ду­муєш, Ми­ко­ло? Ни­нi тиж­день пив, а те­пер не п'єш! Ну, се ти пус­те ви­ду­мав! (На­ли­ває.) На твоє здо­ров­ля, Ми­ко­ло! (П'є.) А!.. Ба­чиш, я сам п'ю. (На­ли­ває.) На, ви­пий! I не жу­ри­ся! Вдар ли­хом об зем­лю! Не­хай Мош­ко­ва ко­би­ла жу­риться, що ве­ли­ку го­ло­ву має.

    Микола (бе­ре чар­ку). Га, вид­жу, з то­бою не­ма iн­шої ра­ди. Здох бись, Ми­ха­иле! (П'є.)

    Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гар­но ти ме­нi здо­ров­ля зи­чиш! Ха, ха, ха! Смi­хо­ва­нець з те­бе, Ми­ко­ло, бiг­ме, смi­хо­ва­нець! (Пле­ще йо­го по пле­чах.)

    Микола. Що ж, Ми­ха­иле, що ко­му на­ле­житься! Жан­дарм. Так ти ду­маєш, що ме­нi на­ле­жа­лось би здох­ну­ти?

    Микола. Ду­маю, що се бу­ло б лiп­ше i для ме­не, i для те­бе, i для от­сеї. (По­ка­зує на Ан­ну.)

    Жандарм. I для от­сеї! А, ми й за­бу­ли про гос­по­ди­ню! (На­ли­ває.) Ну, Ан­но, ви­пий за здо­ров­ля сво­го чо­ло­вi­ка!

    Анна. За твоє здо­ров­ля, Ми­ха­иле! (П'є.-)

    Жандарм. Ха, ха, ха! Ба­чиш, Ми­ко­ло, твоя жiн­ка ме­нi тро­ха iнак­ше ба­жає, нiж ти! Ну, ви­пий­мо ж те­пер за її здо­ров­ля! (П'ють.)

    Микола. Та й мiц­ний же твiй виш­няк, Ми­ха­иле. Вiд двох ча­рок вже й у го­ло­ву б'є.

    Жандарм. Не слу­хай то­го, син­ку мiй! Се тiлько твоя го­ло­ва сла­ба, ось що! Мiц­ної го­ло­ви вiн i по де­ся­ти чар­ках не ха­пається.

    Микола (опи­рає го­ло­ву на лi­коть). Сла­ба го­ло­ва, ка­жеш. Прав­ду ка­жеш! I без тво­го виш­ня­ку во­на ме­нi хо­до­ром хо­ди­ла, а те­пер ще гiр­ше. Знаєш, Ми­ха­иле, що я то­бi ска­жу, так, по при­яз­нi, по ста­рiй знай­омос­тi?

    Жандарм. Ну, що?

    Микола. Мо­же би ти пе­рес­тав у ме­не бу­ва­ти?

    Жандарм. А то чо­му, Ми­ко­ло? На­доїли то­бi мої вiд­вi­ди­ни?

    Микола. На­доїли, не на­доїли, а так. Ме­нi здається, що во­но б бу­ло лiп­ше, як­би ти не по­ка­зу­вав­ся.

    Жандарм. Не мо­жу, брат­чи­ку, їй-бо­гу, не мо­жу. Служ­ба моя та­ка, що все поп­ри ва­шу ха­ту моя до­ро­га йде. А при тiм, сер­денько моє, ще од­на рiч при­пу­та­на.

    Микола. Яка?

    Жандарм. Хоч то нi­би уря­до­ва тай­на, але що вже ро­би­ти, ска­жу то­бi. Але на­сам­пе­ред ви­пий­мо! Най усе зле ми­нає! (На­ли­ває, п'ють.) Так ось яка рiч, не­бо­же. Те­бе нi­би­то пус­ти­ли з кри­мi­на­лу…

    Микола (ска­нується). Нi­би­то?.. Як то нi­би­то?

    Жандарм. Ну, ну, ти бо за­раз усе так бе­реш на прав­ду, мов­би ти справ­дi по­чу­вав­ся до ви­ни! Е, Ми­ко­ло! Ад­же ж ти сам по­чу­ваєш се­бе не­вин­ним, прав­да? (З при­тис­ком.) Влас­не сум­лiн­ня ка­же то­бi, що ти не­вин­ний? Прав­да? (Гля­дить йо­му прос­то в очi.)

    Микола (змi­ша­ний, крик­ли­во). Бо­гом не­бес­ним свiд­чу­ся, що прав­да!

    Жандарм (нас­мiш­ли­во). Ну, ну, Ми­ко­ло! Так не го­во­ри! Особ­ли­во пе­ред шан­да­рем з та­ки­ми сло­ва­ми не ви­ха­пуй­ся. Бо мiж на­ми, шан­да­ря­ми, бра­те, та­ка дум­ка, що як на ко­го пi­доз­рiн­ня па­де, а вiн по­чи­нає бо­га на свiд­ка кли­ка­ти, то зна­чить, що у нього сум­лiн­ня не зов­сiм чис­те. Щось там у нього не­гар­но.

    Микола (пе­ре­ля­ка­ний). Так… зна­чить… ти ду­маєш, що я…?

    Жандарм (смiється i клеп­ле йо­го по пле­чах). Ха, ха, ха! Ди­ти­на ти, Ми­ко­ло, ось що я ду­маю! Ле­да чим те­бе заст­ра­ши­ти мож­на. Не бiй­ся! Не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють. Те, що то­бi те­пер ви­дається та­ким страш­ним, та­кож не та­ке. До всього чо­ло­вiк при­вик­не!

    Микола. Ти се про що за­ки­даєш? Якось не зов­сiм я ро­зу­мiю те­бе.

    Жандарм. По­ро­зу­мiєш, брат­чи­ку, по­ро­зу­мiєш, як на те час прий­де. А те­пер знаєш, що я би то­бi ра­див?

    Микола. Ну, що?

    Жандарм. Будь спо­кiй­ний. Не ро­би нi­яко­го га­ла­су. Жий со­бi ти­хо, смир­но, як бог при­ка­зав, i нi про що не дбай, що дов­ко­ла те­бе тво­риться.

    Микола. Нi про що не дба­ти? А ду­маєш, що се мож­на?

    Жандарм. А чо­му би не мож­на? Пев­но, що мож­на. По­вiр ме­нi, дру­же! Я ба­га­то свi­ту схо­див, ба­га­то де­чо­го ви­дiв i знаю. Так ось що я то­бi ска­жу: ти­ся­чi лю­дей жи­вуть от так, як ти, i не пи­та­ють на­вiть, як во­но скла­ло­ся, вiд­ки пiш­ло, хто то­му ви­нен? Де би чо­ло­вi­ко­вi го­ло­ви ста­ло, що­би се все ро­зiб­ра­ти? Ста­ло­ся, скла­ло­ся - що по­ра­диш? Тре­ба бра­ти жит­тя, яке є, тре­ба жи­ти, як мож­на.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3767
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2844

Пошук на сайті: