Украдене щастя - Іван Франко (сторінка 12)

    Микола. Iз роз­би­тим сер­цем?

    Жандарм. Дур­ни­ця сер­це. У ко­го во­но цi­ле?

    Микола. I на людськiм пос­мi­хо­ви­щу?

    Жандарм. Нап­люй ти на лю­дей! Чо­го то­бi вiд них пот­рiб­но? А як ти з них бу­деш смi­яти­ся, то во­ни з те­бе не бу­дуть. Ще са­мi до те­бе прий­дуть.

    Микола (в за­ду­мi). Що ж, муд­ра ра­да. Тiлько, ма­буть, за­мiц­на на мою сла­бу го­ло­ву. (Ха­пає се­бе ру­ка­ми за го­ло­ву i по­чи­нає ри­да­ти.) Ой, за­мiц­на, за­мiц­на! Не ви­дер­жить моя го­ло­ва!

    Жандарм. Не бiй­ся, ви­дер­жить. Я то­бi по­мо­жу. Я кож­до­му го­ло­ву скру­чу, хто би пос­мiв з те­бе смi­яти­ся.

    Микола. Ба­га­то бу­де скру­че­них го­лiв.

    Жандарм. Не бiй­ся, се вже моє дi­ло! А те­пер, дру­же мiй, Ми­ко­ло, знаєш що?

    Микола. А що та­ке?

    Жандарм. Я ба­чу, що ти ду­же ос­лаб. Сон те­бе кло­нить. Пi­ди со­бi на тiк та зас­ни.

    Микола. А ти?

    Жандарм. Про ме­не не тур­буїйся. Я та­кож тро­ха вiд­по­чи­ну, а по­тiм пi­ду до­до­му.

    Микола. То, мо­же би, Ми­ха­иле, ти сам пi­шов на тiк i там зас­нув?

    Жандарм. Ну, ну, не ро­би ко­ме­дiї! На то­бi ко­жух (бе­ре з жерд­ки ко­жух i кла­де йо­му на пле­чi), по­душ­ку i ве­ре­ту. (Стя­гає з пос­те­лi по­душ­ку i ве­ре­ту i та­кож кла­де на йо­го.) Iди! (Ви­пи­хає йо­го за две­рi. Мов­чан­ка. За сце­ною чу­ти важ­ке зiт­хан­ня i по­вiльнi кро­ки Ми­ко­ли).

    

ЯВА П'ЯТА

    

Жандарм i Анна.

    

    Жандарм (обнi­має Ан­ну). Ну, те­пер ми са­мi.

    Анна. Цить! Я бо­юсь, щоб вiн там со­бi яко­го ли­ха не за­по­дi­яв.

    Жандарм. Не бiй­ся! Вiн те­пер за­над­то ос­лаб, роз­кис! За­риється в со­ло­му i зас­не.

    Анна (при­па­дає до нього). Ми­ха­иле, Ми­ха­иле! Що бу­де з на­ми? До чо­го во­но дiй­де? Чим во­но скiн­читься?

    Жандарм. Дур­на! Ось во­на чим тур­бується! Нi­би­то хтось у свi­тi знає, чим що скiн­читься i до чо­го дiй­де? Жий та ди­хай, до­ки жиєш! Зле то­бi? А ко­ли не зле, то дя­куй бо­гу. Як бу­де зле, то­дi час бу­де ду­ма­ти про те зле! Чим скiн­читься! Нi­чим не скiн­читься. Бу­де­мо жи­ти, до­ки мож­на. Бу­де­мо лю­би­ти­ся, до­ки мож­на. Бу­де­мо лю­дям в пи­ку смi­яти­ся, до­ки мож­на, до­ки во­ни нас пiд но­ги не вiзьмуть. А по­то­му? По­то­му один кi­нець: всi пом­ре­мо i чор­ту в зу­би пi­де­мо. Ось чим во­но скiн­читься, ко­ли хо­чеш зна­ти. (Обiй­має її.)

    Заслона спа­дає

    

ДIЯ П'ЯТА

    

    Хата Ми­ко­ли. День. Стiл вiд­су­не­i­iпй, за сто­лом i на ос­ло­нi се­ля­ни i жiн­ки, мiж ни­ми Ба­бич i Нас­тя. Ми­ко­ла, пiд­пи­тий, з ке­лиш­ком у ру­цi, се­ред ха­ти. На сто­лi ве­ли­ка пляш­ка го­рiл­ки i хлiб та сiль.

    

ЯВА ПЕРША

    

Микола, Бабич, Настя, селяни, жiнки

    

    Селяни (п'яни­ми го­ло­са­ми спi­ва­ють жу­рав­ля):

    Ой там у лi­сi, ой там у лi­сi плу­жо­чок,

    Плужочок-чок-чок-чок (2), плу­жо­чок.

    Ой ви­орав вiн (2) ла­но­чок,

    Ланочок-чок-чок-чок (2), ла­но­чок.

    Ой на­сi­яв вiн (2) ко­но­пель,

    Конопель-пель-пель-пель (2), ко­но­пель.

    Та впро­на­див­ся (2) жу­ра­вель,

    Журавель-вель-вель-вель (2), жу­ра­вель.

    Ой я, я то­му (2) жу­рав­лю,

    Журавлю-влю-влю-влю (2), жу­рав­лю

    Та буч­ком но­ги (2) по­лом­лю,

    Поломлю-млю-млю-млю (2), по­лом­лю.

    Селяни i се­лян­ки при ос­тат­нiх куп­ле­тах по­хи­ту­ються, тор­ка­ють од­нi од­них пле­чи­ма та ки­ва­ють го­ло­ва­ми, по­зи­ра­ючи на Ми­ко­лу, що стоїть зi звi­ше­ною го­ло­вою i дер­жить чар­ку в трем­тя­чiй ру­цi. Ко­ли спiв скiн­чив­ся:

    Микола. Ну, ку­ме, дай бо­же здо­ров­ля! (П'є.)

    Бабич. Дай бо­же всього доб­ро­го!

    Микола. Нi, сього не ка­жiть! Чо­го доб­ро­го? Я доб­ро­го нi­чо­го у бо­га не про­шу. До­сить уже то­го доб­ро­го заз­нав, бу­де з ме­неї (На­ли­ває i пе­ре­дає чар­ку Ба­би­че­вi.) Ну, про­шу!

    Бабич. Дя­куємо крас­но. Нi, кум­цю, не гнi­вiть бо­га! Що бог дасть, то не на­пасть. Не раз чо­ло­вiк га­дає, що не зна­ти яка на нього бi­да впа­ла, аж за день, за дру­гий ози­рається, а во­но вже йо­му на доб­ро вий­шло. Ва­ше здо­ров­ля, су­сi­до! (Обер­тається до iн­шо­го се­ля­ни­на i п'є.)

    Перший се­ля­нин. Дай гос­по­ди й вам!

    Микола. Ну, вже ви ме­нi сього не ка­жiть. Уже я то на своїй шкi­рi вит­рi­бу­вав, яке во­но доб­ро ви­хо­дить. Нi, ку­мо­ве чес­нi, вiр­те ме­нi чи не вiр­те, а ме­нi здається, що пан бiг ча­сом со­бi смiх iз нас ро­бить!

    Селяни. Бiй­те­ся бо­га, ку­ме, що ви го­во­ри­те! Та­же то об­ра­за бо­жа!

    Микола (ма­хає ру­кою). Од­но ме­не ще в свi­тi дер­жить - от­ся жи­ви­ця! (Бе­ре чар­ку, на­ли­ває i п'є.)

    Настя (пiд вiк­ном до дру­гої жiн­ки, ки­ва­ючи го­ло вою). Я то зна­ла, що до то­го во­но дiй­де. Бiй­те­ся бо­га, то­га жiн­ка анi сти­ду не має, анi сер­ця.

    Перша жiн­ка. Ой та пев­но. Мiй ста­рий ка­зав, що бу­де в ра­дi о тiм го­во­ри­ти, аби її при всiй гро­ма­дi рiз­ка­ми ви­сi­чи, най не дає зло­го прик­ла­ду.

    Настя. Пев­но, що вар­то би. Ад­же й ни­нi в церк­вi. -Бiй­те­ся бо­га! Таж та­ко­го ще свiт не ба­чив. З чу­жим па­руб­ком аж до са­мої церк­ви прий­шла, а по­то­му як са­ма ста­ла, то що­би вам до об­ра­зiв, до вiв­та­ря свя­то­го ли­цем обер­ну­ла­ся! Де там! До нього обер­ну­ла­ся, до нього, 'ока­ян­на, мо­лит­ви шеп­че. Жiн­ки дов­ко­ла неї по­вiдс­ту­па­ли­ся, та­ке вам ко­ле­со зро­би­ли, мов вiд за­ра­же­ної тис­нуться, а во­на нi­чо­го, мов i не ба­чить. Так усю хва­лу бо­жу й вис­то­яла. Та не всю, бо ско­ро "Дос­той­но" прос­пi­ва­ли, мiй Вi­ан­дар iз церк­ви, морг­нув на неї, та й во­на за ним вий­шла.

    Перша жiн­ка. Та ку­ди ж во­ни по­тяг­ли­ся?

    Настя. Ма­буть, до корш­ми. Там со­бi обоє в ваньки­рi за­пи­ва­ються. (Шеп­че.)

    Бабич. Ку­ме Ми­ко­ло, так ви ка­же­те, що жiн­ка вас го­ло­дом мо­рить?

    Микола. Хто? Я? Ко­ли я се ка­зав? Де?

    Бабич. Ну, я так чув.

    Перший се­ля­нин. I я чув. Геть по се­лу чут­ка хо­дить.

    Микола (в п'янiм за­па­лi). Бре­ше то­та чут­ка! Всi бре­шуть, хто її да­лi роз­но­сить. Ко­му яке дi­ло до ме­не i до моєї жiн­ки?

    Настя. Ну, та пев­но, що нам дi­ла не­ма. Але є хтось та­кий, що має до неї дi­ло.

    Микола. Ко­го то об­хо­дить, що ми їмо, що ва­ри­мо, чи си­тi, чи го­лод­нi?

    Бабич. Та ви, ку­ме, не гнi­вай­те­ся, що я вас спи­тав, Я пре­цiнь не зi злої во­лi. Бо тут, ба­чи­те, де­якi хо­тi­ли на ра­дi гро­мадськiй…

    Микола. Що, що, що? Зась ра­дi гро­мадськiй до моєї жiн­ки. Не має ра­да пра­ва!

    Бабич. Ну, як ви со­бi не крив­дуєте - то пев­но. Тiлько що, ба­чи­те, лю­ди со­бi ду­же ма­ри­ку­ють, ка­жуть, що во­на ду­же по­га­ний прик­лад дає, ви­бач­те, на пуб­лi­ку людську з тим Гур­ма­ном во­ло­читься.

    Микола (ха­пає се­бе за го­ло­ву). Он, ой, ой! Лю­ди! Не рiж­те ме­не без но­жа! Не муч­те ме­не! Не баб­рай­тесь у моїм сер­цi! Най вам моя жiн­ка не стоїть у очах! От пий­те, ко­ли-сьте чес­нi та доб­рi, що-сьте до ме­не прий­шли, час­туй­те­ся i го­во­рiть де­що ве­се­лi­шо­го. А то тьфу! Чо­ло­вi­ко­вi й без вас тяж­ко, а ви ще до­даєте.

    Настя. Ой ку­моч­ку, та чи то ми не знаємо, що вам тяж­ко? (П'є.)

    Микола. Ой тяж­ко, ку­монько, тяж­ко! (На­ли­ває i п'є.)

    Настя. Та ка­жуть, що во­на до вас по цi­лих днях не го­во­рить?

    Микола. Та що бу­де­мо го­во­ри­ти? Во­на мов­чить, i я мов­чу. Отак цi­лий день мов ту­ма­ни хо­ди­мо. А во­на все тiлько в вiк­но за­зи­рає, чи вiн не йде. А до ме­не хоч би сло­веч­ко ска­за­ла.

    Настя. Ой бiд­ний ти, ку­моч­ку, бiд­ний! (На­ли­ває i п'є.)

    Микола. Ой бiд­ний, ку­моч­ко, бiд­ний, як той мак на­чет­ве­ро! (На­ли­ває i п'є.) Як той го­рох при до­ро­зi. (Пла­че.)

    Настя. Та хi­ба я не знаю, що ти не раз з го­ло­ду млiєш, а во­на що зва­рить, то то­му по­га­ни­но­вi дер­жить. Ку­ме, та­же я твоя близька су­сi­да. Все знаю, все ба­чу, хоч би не раз i не хо­тi­ла ба­чи­ти. Не раз аж сер­це ме­нi крається! Бiг­ме, ку­моч­ку, крається. (Пла­че i обiй­має йо­го.)

    Бабич. Ну, ну, жiн­ко, мо­же, нам по­ра до­до­му?

    Селяни. Та по­ра би йти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3770
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2845

Пошук на сайті: