Украдене щастя - Іван Франко (сторінка 13)

    Микола. Лю­ди доб­рi, су­сi­ди чес­нi! По­сидьте ще тро­ха! Не квап­те­ся, не роз­хо­дiться! Я рад, що людський го­лос у тих стi­нах чую. По­го­во­рiть, по­час­туй­те­ся. Ну, про­шу! Ов, чар­ка стоїть! Що се та­ко­го? Фляш­ка по­рож­ня? Я за­раз дру­гу при­не­су. У ме­не ба­рил­ка єсть, схо­ва­на в по­лов­ни­ку. Що має грiш­ний чо­ло­вiк ро­би­ти? Ко­ли вже та­ке на мою го­ло­ву впа­ло, то що дi­яти! Не бе­реться ме­не нi­яка ро­бо­та, вi­дiй­шла охо­та до жит­тя, до гос­по­дарст­ва. Тьфу, на­що во­но ме­нi! Взяв я про­дав ко­ня­та, гро­шi схо­вав та й про­пи­ваю пот­ро­ха. Най iдуть! Не ста­не тих, знов щось про­дам.

    Бабич. Ой ку­ме, ку­ме, зле ти ро­биш! За­над­то со­бi до го­ло­ви взяв та­ку дур­ни­цю та iз-за та­кої не­гiд­ни­цi доб­ро своє кер­ва­ве мар­нуєш!

    Микола. А на­що ж во­но ме­нi? Хi­ба ме­нi жит­тя бу­де? Не бу­де, ку­ме! Все про­па­ло! Вже ме­нi гос­по­да­рем не бу­ти, так не­хай же iде все! I по­ле про­дам, i ха­ту про­дам, не­хай iде.

    Бабич. Го­во­ри, го­во­ри. Про­дам, ка­жеш. А по­то­му що бу­де?

    Микола. Ко­ли по­то­му? Як по­то­му? У ме­не, ку­ме, вже те­пер по­то­му. Вже те­пер по всьому. Дальше вже нi­чо­го не бу­де. Нi­чо­гi­сiнько. Так цур йо­му всьому! (Ви­хо­дить а фляш­кою.)

    Перша жiн­ка. Зов­сiм знi­ве­чи­ли чо­ло­вi­ка! Зов­сiм з пан­те­ли­ку зби­ли!

    Друга жiн­ка. Не мно­го то­го ро­зу­му в бi­до­ла­хи.бу­ло, та й той вип­лив.

    Настя. Я би не зна­ти що да­ла, що во­на йо­го яки­мось зiл­лям упоїла.

    Бабич. А най­гiр­ше шко­да гос­по­дарст­ва. Га­ру­вав чо­ло­вiк, весь вiк ро­бив, аж йо­му очi з го­ло­ви лiз­ли, му­чив­ся, тер­пiв - ой гос­по­ди, кiлько на­тер­пiв­ся! На­реш­тi дох­ра­пав­ся кус­ни­ка хлi­ба, жи­ти б, та бо­га хва­ли­ти, та дi­то­чок на­дi­яти­ся, а тут на то­бi! Мов по­жар нас­ка­кує, мов грiм з яс­но­го не­ба.

    Перша жiн­ка. Го­во­рiть, ку­ме, го­во­рiть! Ка­же­те: Дi­тей на­дi­ятись. То­го й уся бi­да в тiм, що в них дi­тей це­ма. Як­би у неї бу­ли дi­ти, то во­на б на та­ке не пус­ти­ла­ся. Ска­жу я сло­во й за неї.

    Перший се­ля­ни н. Ая то­му не вi­рю. Вже як кот­ра жiн­ка та­ка вдасться, то ти її й лан­цем до до­му не при­куєш. I дi­тей по­ки­не.

    Перша жiн­ка. Не слу­хай то­го, ку­ме, бiг­ме, не слу­хай! Дi­ти - ве­ли­ка рiч. Дi­ти - по­ло­ви­на ма­те­рi. Од­на по­ло­ви­на мо­же би й ра­да пi­ти, поз­во­ли­ти со­бi, а дру­га не пус­кає, кри­чить: "А ми, ма­мо! А що з нас бу­де?" I не пус­тять там­тої по­ло­ви­ни.

    Микола (вхо­дить з фляш­кою i ста­вить її на сто­лi). Ось во­на! Ось на­ша ра­дiсть! Ось оди­но­ка по­тi­ха. (Пiд­нi­має фляш­ку, те­ле­пає i знов ста­вить.) Пов­на, вис­та­не нам! Ану, ку­мо­ве чес­нi, су­сi­ди мої приємнi - дай нам бо­же здо­ров­ля! (На­ли­ває, п'є i пус­кає чар­ку круж­ля­ти.)

    Бабич. Ку­ме Ми­ко­ло, ген, ку­меї

    Микола. Га!

    Бабич. А я би то­бi, ку­ме, щось ска­зав, та бо­юся, щоб ти на ме­не не ог­нi­вав­ся.

    Микола (сi­дає ко­ло нього, об­нi­має йо­го за шию, пла­чу­чи). Ка­жи, ку­моч­ку, ка­жиi Ти в ме­не най­ближ­чий су­сi­да, ти мiй по­рад­ник. Го­во­ри!

    Бабич. Ти, ку­ме, - не в гнiв то­бi ка­жу­чи, - за­над­то м'який, за­над­то по­дат­ли­вий.

    Микола (хи­тає го­ло­вою i тяж­ко зiт­хає). Ой так, так, за­над­то м'який, за­над­то по­дат­ли­вий.

    Бабич. А во­ни ба­чать, що ти та­кий, та й то­бi кiл­ля на го­ло­вi те­шуть.

    Микола (ха­пає се­бе за го­ло­ву). Ой те­шуть, те­шуть! Аж у мiз­ку лу­пає! (Пла­че.)

    Бабич. Цить, ку­ме, фе! Не плач! Не будь ди­ти­ною!

    Микола. Не бу­ти ди­ти­ною? А то як?

    Бабич. Ти б узяв­ся до своєї жiн­ки тро­ха ост­рi­ше. Пох­ру­пос­тiв би на неї, пог­ро­зив би, а то й уда­рив раз, дру­гий. Знаєш, жiн­ка так, як ко­ня­ка, лю­бить ба­тiг, а без нього зов­сiм ле­да­щiє.

    Микола. Ой ле­да­щiє, ле­да­щiє.

    Бабич. Ну, i до сього Гур­ма­на ти пос­тав­ся. Що то вiн за­во­ював те­бе, чи що? По­ка­жи йо­му, що ти в ха­тi гос­по­дар. За­ка­жи йо­му бу­ва­ти у се­бе.

    Микола. Ой про­сив я йо­го, та де то­бi, ще й смiється.

    Бабич. Про­сив! Бiй­ся бо­га, ку­ме, хто ж та­кої рi­чi про­сить? Та то пев­но, що вiн просьби не пос­лу­хає. А ти ост­ро до нього!

    Микола. Ой ку­моч­ку, бо­юсь я йо­го! Страш­ний вiн та­кий, як кат.

    Бабич. Фе, ку­ме! Ти ж чень не ди­ти­на. Чо­го то­бi бо­яти­ся? Ад­же вiн то­бi нi­чо­го не мо­же зро­би­ти!

    Микола (вип­рос­то­вується). Та то прав­да! Чо­го ме­нi йо­го бо­яти­ся?

    Бабич. Ти йо­му пог­ро­зи, що пi­деш до су­ду на скар­гу, що вiн то­бi жи­ти з жiн­кою не дає.

    Микола. Та то прав­да! Ад­же i над ним є стар­ший! На скар­гу!

    Бабич. Що в цi­лiм се­лi соб­лазнь ро­бить, со­ром на цi­лу гро­ма­ду.

    Микола. Га, та­же за се тяж­ка ка­ра!

    Бабич. А ти ду­мав як? За­раз йо­го вiд­си пе­ре­не­суть!

    А ти вже со­бi по­то­му з жiн­кою да­си якось ра­ду. Ко­би.лиш йо­го вiд­си ма­ра взя­ла.

    Микола. О, пев­но, що з нею я со­бi по­рад­жу. Ад­же ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка во­на бу­ла доб­ра, щи­ра та вiр­на, за­ким йо­го зла до­ля на мiй дiм на­вер­ну­ла! До ра­ни мож­на бу­ло її при­ло­жи­ти, не то що! (Пла­че.)

    Настя. Ти, ку­ме, йо­го до ха­ти не пус­ти, ось що! Две­рi йо­му пе­ред но­сом замк­ни. Цi­пом по го­ло­вi заїдь. Так би я на твоїм мiс­цi зро­би­ла!

    Микола. Так, так, так! Цi­пом по го­ло­вi! Мун­дур на ка­мат­тя! Не­хай ме­не скар­жить! Я вже бу­ду знав, як бо­ро­ни­ти­ся!

    Бабич. Нас, ку­ме, на свiд­кiв клич. Ми пос­вiд­чи­мо, ЯК во­ни з то­бою об­хо­ди­ли­ся!

    Селяни. Так, так! Усi пос­вiд­чи­мо! Йо­го зов­сiм зi служ­би про­же­нуть, а то­бi нi­чо­го не бу­де!

    Микола (сха­пується). Доб­ре! Все зроб­лю, вiзьму на вiд­ва­гу. Або що, хi­ба я не чо­ло­вiк, не гос­по­дар? Ану, ви­пий­мо, су­сi­ди! Бiг зап­ла­тить вам за ра­ду. По­ба­чи­мо, хто тут бу­де стар­ший. (П'є i час­тує їх за чер­гою.)

    

ЯВА ДРУГА

    

    Тi са­мi. Вхо­дять Жан­дарм i Ан­на.

    

    Жандарм (тро­хи пiд­пи­тий). Го, го, го! А тут що? Праз­ник який­сь, ко­маш­ня чи по­мин­ки?

    Микола. Та по­мин­ки, по­мин­ки справ­ляю.

    Жандарм. А по кiм?

    Микола. По со­бi са­мiм. По своїй чес­тi, по своїм су­по­кою, по своїм жит­тi.

    Жандарм (Iде до сто­лу - лю­ди розс­ту­па­ються пе­ред ним, вiн сi­дає. Ан­на та­кож сi­дає на при­пiч­ку). Ага, ти, ба­чу, вже тро­ха теє… язи­ком пу­таєш!

    Микола. Як то пу­таю? Я не пу­таю, я прав­ду го­во­рю! То ти, Ми­ха­иле, моє жит­тя по­пу­тав, так що й кiн­ця не най­ду.

    Жандарм. От, Ми­ко­ло, не мо­лов би-сь дур­ниць, та й ще при чу­жих лю­дях, а рад­ше час­туй гос­тя.

    Микола. Ой учас­ту­вав ти ме­не! Не та­ко­го ти час­тун­ку вiд ме­не варт!

    Жандарм (сха­пується i пiдс­ту­пає до нього). Що ти го­во­риш, що? Яко­го час­тун­ку?

    Микола (плює йо­му в ли­це). Ось яко­го, ко­ли хо­чеш зна­ти.

    Жандарм (б'є йо­го ку­ла­ком у го­ло­ву). Ось то­бi за це!

    Микола па­дає на зем­лю. Лю­ди ки­да­ються до Ми­ко­ли, Ан­на до Ми­хай­ла.

    Анна. Ми­ха­иле, вспо­кiй­ся, що ти ро­биш?

    Жандарм. Я спо­кiй­ний i нi­чо­го бiльше не роб­лю, але плю­ва­ти на се­бе не дам! Не бiй­ся, се йо­му не пош­ко­дить. Тро­ха свiч­ки в очах ста­ли, але се бай­ка. Прот­ве­ре­зиться швид­ко. А я й так хо­тiв iз ним ро­зум­не сло­во по­го­во­ри­ти.

    Микола (з тру­дом пiд­но­ситься, йо­го са­дять на ла­вi), Так ти ось як ме­нi пла­тиш за мою доб­ро­ту?

    Жандарм. Не за доб­ро­ту, Ми­ко­ло! За доб­ро­ту гiлько бог зап­ла­тить. А я за дур­но­ту. За те, що ти плюєш на цi­сарський мун­дур.

    Микола. Я не на цi­сарський мун­дур плюю, але на то­го огид­ни­ка, що ганьбить об­раз бо­жий. Ти йо­го знаєш? Ми­хай­ла Гур­ма­на!

    Селяни. Так, так!

    Жандарм. (гне в со­бi злiсть). Знаєте ви що, па­но­ве свiд­ки, я тут хо­чу з Ми­ко­лою ро­зум­не сло­во го­во­ри­ти. Вас тут не пот­рiб­но. Мо­же б, ви пiш­ли со­бi до дiдька?

    Микола. Нi, су­сi­ди! Си­дiть, не вiд­ходьте! Я вас про­шу. Я вас тут зап­ро­сив, вiн не має пра­ва вас ви­га­ня­ти.

    Жандарм. (зiс­ка­кує i ха­пає за ка­ра­бiн). А я вам ка­жу, п'яни­цi по­га­нi, геть вiд­си! Хто за­раз не всту­питься, той ось тут кольбою в гру­ди дiс­та­не. Марш!

    Селяни i се­лян­ки сквап­но ви­хо­дять. Де­кот­рi хрес­тяться i плю­ють.

    

ЯВА ТРЕТЯ

    

    Микола, Жан­дарм i Ан­на.

    

    Микола (прис­ка­кує до нього). Яким ти пра­вом смiєш моїх гос­тей з моєї ха­ти ви­га­ня­ти, га? До те­бе прий­шли? Твою го­рiв­ку пи­ли?

    Жандарм. (вiдт­ру­чує йо­го на­бiк). Мов­чи, дур­ню! Слу­хай, що я то­бi бу­ду ка­за­ти. Сi­дай ось тут!

    Микола не­охiт­но сi­дає.

    Слухай, Ми­ко­ло, що ти со­бi га­даєш?

    Микола. Як то що?

    Жандарм. Чо­го ти сам со­бi шко­ду ро­биш? Ро­бо­ту до­ки­нув, гос­по­дарст­во за­нед­бав, ко­нi про­дав та все тiлько з п'яни­ця­ми во­диш­ся та своє доб­ро роз­ки­даєш? Чи то лад­но так, га?

    Микола. Лад­нi­ше, нiж чу­жу жiн­ку на грiх на­во­ди­ти.

    Жандарм. Ми­ко­ло, Ми­ко­ло, не по­ви­нен би ти й зга­ду­ва­ти про те.

    Микола. Он як! Не по­ви­нен i зга­ду­ва­ти про те, вiд чо­го сер­це рветься i го­ло­ва трiс­кає? Спа­си­бi за лас­ку. А ска­жи ти ме­нi, Ми­ха­иле, про що я маю зга­ду­ва­ти? Для ко­го маю дба­ти? На ко­го ро­би­ти?

    Жандарм. Хоч би на се­бе са­мо­го.

    Микола. Не бiй­ся, на се­бе са­мо­го я дбаю! Про­даю, роз­даю, роз­ки­даю, про­пи­ваю те, що ме­нi не­пот­рiб­не, а бе­ру лиш те, що ме­нi пот­рiб­не. А пот­рiб­не ме­нi те­пер лиш од­но - ось що! (Те­ле­пає фляш­кою.)

    Жандарм. Фе, Ми­ко­ло, сти­дай­ся!

    Микола. Я маю сти­да­ти­ся! Ха, ха, ха! А ти сти­даєшся? А от­ся не­гiд­ни­ця сти­дається, що по се­лу раз у раз з то­бою во­ло­читься? Ви маєте стид?

    Жандарм. Зась то­бi до нас.

    Микола (зри­вається). Ко­му зась? Ме­нi? А ти хто тут? Яке ти пра­во маєш ме­нi заська­ти?

    Жандарм. (си­лою сад­жає йо­го на­зад). Ну, ну, не ре­ше­ти­ся! Я то­бi ска­жу, яке я маю пра­во. Слу­хай, Ми­ко­ло! Ти знаєш, хто я був ко­лись, ще там, у на­шiм се­лi?

    Микола. А хто? Ур­ви­тель, за­бi­яка.

    Жандарм. Бре­шеш, дру­же мiй. Я був чес­ний па­ру­бок, мо­же, тро­ха за­га­ря­чий, за­пал­кий. Але крив­ди я не лю­бив, неп­рав­ди не мiг знес­ти - i то бу­ло моє не­щас­тя.

    Микола. Бу­ло де­що й бiльше.

    Жандарм. Прав­ду ка­жеш. I я то­бi за­раз ска­жу, що ще при­чи­ни­ло­ся до мо­го не­щас­тя. Я по­лю­бив от­сю бi­до­ла­ху, Ан­ну, си­ро­ту, пош­тур­ку­ва­ну та кривд­же­ну не­лю­да­ми-бра­та­ми. Ся лю­бов бу­ла моїм оди­но­ким, най­до­рож­чим скар­бом, во­на мог­ла би бу­ла з ме­не зро­би­ти доб­ро­го, по­ряд­но­го чо­ло­вi­ка. А ти, Ми­ко­ло, ти до спiл­ки з ти­ми не­лю­да­ми вкрав ме­нi те оди­но­ке щас­тя.

    Микола (зри­вається). Я? Вкрав то­бi… (Ха­пає се­бе за го­ло­ву.) Гос­по­ди, що се зо мною? Чи весь свiт до­го­ри но­га­ми пе­ре­вер­тається? Я, втоп­та­ний у бо­ло­то, об­дер­тий з чес­тi, су­по­кою i по­ва­ги, зруй­но­ва­ний, за­рi­за­ний без но­жа - я, по-твой­ому, ви­ход­жу ще й зло­дiєм?

    Жандарм. Не ха­пай­ся за го­ло­ву, Ми­ко­ло! Ад­же твоє сум­лiн­ня са­мо то­бi ка­же, що моя прав­да.

    Микола. Нi, бре­шеш. Я її не си­лу­вав! Во­на ще вдяч­на ме­нi бу­ла…

    Жандарм. Ад­же ба­чиш її вдяч­нiсть.

    Микола. Во­ро­же, се ти її звiв, оду­рив, при­ча­ру­ва­вi

    Жандарм. Ти мав три ро­ки ча­су при­ча­ру­ва­ти її до се­бе. Чо­му сього не вчи­нив?

    Микола.. Бо я не ча­рiв­ник - ось чо­му!

    Жандарм. Бо ти вi­хоть, а не чо­ло­вiк - ось чо­му!

    Микола. Хто вi­хоть? Я вi­хоть?

    Жандарм. Ав­жеж не я.

    Микола. От­же я за­раз по­ка­жу то­бi, що я не вi­хоть. Марш ме­нi з ха­ти! (Ха­пає йо­го за пле­чi.)

    Жандарм. (вiдт­ру­чує йо­го). Iди спа­ти, Ми­ко­ло! Ти тро­ха п'яний.

    Микола. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти ме­нi геть iз ха­ти за­би­рай­ся!

    Жандарм. От же не вступ­лю­ся. Тут i за­но­чую, ко­ли ме­нi схо­четься.

    Микола (ла­гiд­но). Всту­пи­ся, Ми­ха­иле! Не до­во­ди ме­не до лю­тос­тi.

    Жандарм (ла­гiд­но). I не до­хо­ди до лю­тос­тi, не­бо­же, се нез­до­ро­во. А я справ­дi у те­бе за­но­чую. А завт­ра оба ра­зом поїде­мо до мiс­та.

    Микола. Оба ра­зом? По­що?

    Жандарм (вий­має па­пiр i по­ка­зує). Ади, знаєш от­сей па­пiр?

    Микола. Чор­ти б йо­го зна­ли, а не я!

    Жандарм. То зле, Ми­ко­ло! Не ва­ди­ло б то­бi йо­го зна­ти. Тут i про те­бе де­що на­пи­са­но.

    Микола.. А що там про ме­не на­пи­са­но?

    Жандарм. На­каз iз су­ду, аби те­бе прис­та­ви­ти. Я ще ни­нi маю йо­го до­ру­чи­ти вiй­то­вi. Там знов на те­бе в су­дi щось на­го­во­ри­ли.

    Микола.. Га. Юдо! Так ти знов з то­го бо­ку пi­до мною риєш? Зов­сiм ме­не до­ко­на­ти хо­чеш? От же не дiж­деш! (Ви­ри­ває йо­му з рук па­пiр i рве на кус­нi.) На, маєш, маєш, маєш!

    Жандарм. Дур­ню, i що ти зро­бив? Чи ти знаєш, що то­бi бу­де за се?

    Микола. Не ме­нi, а то­бi.

    Жандарм. Нi, то­бi! На, маєш раз! (Б'є йо­го в ли­це.) Се на зав­да­ток! На, маєш два! (За­ма­хується.)

    Микола (ха­пає ка­ра­бiн). На то­бi та­кож ра­зi (Ки­дається на Ми­хай­ла.)

    Анна (ки­дається мiж них). Ми­ко­ло, на­бiк!

    Микола (вiдт­ру­чує її). Ти са­ма на­бiк!

    Жандарм. Пус­ти йо­го, Ан­но! Я йо­го i так не бо­юся. (Ха­пає за ка­ра­бiн, хо­че вир­ва­ти Ми­ко­лi.) Пус­ти, дур­ню! З тим не жар­туй!

    Микола. Ось то­бi мiй жарт! (Пус­кає ка­ра­бiн, ха­пає со­ки­ру i втоп­лює в гру­ди Жан­дарм овi. Той па­дає.)

    Анна. Гос­по­ди! Що з то­бою, Ми­ха­иле? (Ки­дається до нього.)

    Жандарм (вхо­пив­ся ру­кою за гру­ди, з кот­рих бу­хає кров). А ее так! Нi­чо­го! Нi­чо­го ме­нi не тре­ба.

    Анна. Кров! Кров! Ти ра­не­ний, Ми­ха­иле, за­би­тий. Го­луб­чи­ку! Де ра­на?

    Жандарм. Нi­чо­го, Ан­но, нi­чо­го! Се лиш жарт був. Тро­ха по­бо­лить та й пе­рес­та­не. Го­дi, Ми­ко­ло! Чо­го став та й тру­сиш­ся? Дай ру­ку!

    Микола (ки­дає со­ки­ру). Та… та… нев­же во­но нi­чо­го?

    Жандарм. (слаб­ше). Дай ру­ку! (Прос­тя­гає йо­му зак­ро­вав­ле­ну ру­ку. Ми­ко­ла дає свою.) Спа­си­бi то­бi! Ти зро­бив ме­нi прис­лу­гу, i я не гнi­ва­юсь на те­бе! Я хо­тiв i сам со­бi та­ке зро­би­ти, та якось ру­ка не пiд­ня­ла­ся.

    Анна. Ми­ха­иле, сер­це моє, ска­жи, що то­бi? Де в те­бе ра­на?

    Жандарм. Ка­жу то­бi, що ме­нi зов­сiм доб­ре. На­вiть i лi­кiв не тре­ба! А ось i свiд­ки! Ну, сла­ва бо­гу! Сла­ва бо­гу!

    

ЯВА ЧЕТВЕРТА

    

    Тi са­мi, вiйт, Ба­бич, Нас­тя, се­ля­ни.

    Вiйт. Ген! А тут що та­ко­го? Хто тут га­ла­сує?

    Настя. Ой ли­шенько! Шан­дар за­би­тий.

    Вiйт. Нев­же не­жи­вий? Ми­ко­ло, Ан­по! Що се та­ке? Го­во­рiть, чо­го стоїте як ос­тов­пi­лi?

    Жандарм (сла­бо). Па­не вiй­те! Дай­те їм спо­кiй! Во­ни не вин­нi! Я… я сам…

    Вiйт. А то­бi що та­ке ста­ло­ся? По­що на се­бе ру­ки на­ло­жив?

    Жандарм. Так бу­ло тре­ба. То моя рiч… Ан­но! Ми­ко­ло… бу­вай­те здо­ро­вi… i прос­тiть. (Уми­рає.)

    Анна (ки­дається до тру­па). Ми­ха­иле, Ми­хай­ли­ку! На ко­го ти ме­не по­ки­даєш? Що я без те­бе на свi­тi зач­ну?

    Микола. Ан­но, вспо­кiй­ся, хi­ба ти не маєш для ко­го жи­ти?

    

Заслона спадає

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3767
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2844

Пошук на сайті: