Украдене щастя - Іван Франко (сторінка 4)

    Жандарм (ре­го­четься). Ха, ха, ха! Що я що та­ко­го?

    Микола. Ну, та що ти по­гиб, умер…

    Жандарм (смiється ще дуж­че i пiд­хо­дить до нього. Ми­ко­ла цо­фа­еться). Ха, ха, ха! Та се й прав­да! Ад­же ж я не­бiж­чик. Не вi­риш, Ми­ко­ло? Я вмер­лий! Я з гро­бу при­ход­жу.

    Микола (пе­ре­ля­ка­ний, хрес­титься). Свят, свят, свят!.. (Сла­бо всмi­хається.) Ну, що ти дур­ни­цi го­во­риш, Ми­ха­иле? То не го­диться з та­ки­ми рi­ча­ми жар­ту­ва­ти.

    Жандарм (грiз­но). Ти ду­маєш, що я жар­тую? Ану, на, до­торк­ни­ся ме­не! (Прос­тя­гає ру­ку, Ми­ко­ла вiдс­ка­кує) А ви­диш! Та про­те дар­ма! Знаєш, Ми­ко­ло, по­що я прий­шов?

    Микола. Ти? До ме­не?

    Жандарм. Еге! По твою ду­шу. (Ре­го­четься.) Ха, ха, ха! Ото на­ля­кав! Ну, не бiй­ся, бi­до­ла­хо! Твоя ду­ша не та­ка-то ду­же цiн­на рiч, щоб аж мер­цi з гро­бу по неї при­хо­ди­ли. Не бiй­ся, ади, я жи­вий чо­ло­вiк, та­кий, як ти! (Пле­ще йо­го по пле­чi.) А вiд­ки я тут узяв­ся, се я то­бi за­раз ска­жу. Вер­нув­ши з вiй­ська, я про­дав грунт i ха­ту i всту­пив до Жан­дарм iв, ось уже три ро­ки слу­жу. Зра­зу на гра­ни­цi був, пач­ка­рiв ло­вив, а отеє па­ру не­дiль то­му пе­ре­нес­ли ме­не в сей по­вiт.

    Микола. I чи не мож­на бу­ло вiд­ра­зу се ска­за­ти? А то на то­бi! Взяв­ся стра­ши­ти ме­не не­бiж­чи­ком. Ей, Ми­ха­иле, Ми­ха­иле! Ти, як ба­чу, все ще та­кий зби­точ­ник, як був ко­лись. (Хи­тає го­ло­вою.) Ну, сi­дай та от ве­че­ряй ра­зом з на­ми.

    Жандарм. Отеє справ­дi ро­зум­не сло­во. (Бе­ре за лож­ку i сi­дає ко­ло сто­лу.) Ба, а ви чо­му так пiз­но ве­че­ряєте? Ад­же, пев­не, вже пiв­нiч бу­де!

    Микола. Ад­же я в та­кiм са­мiм був, як ти. Тiлько не­дав­но з до­ро­ги приїхав.

    Жандарм (їдя­чи). З якої до­ро­ги?

    Микола. Та з мiс­та. Лат­ри во­зив на жу­пу та й так при­пiз­нив­ся. На­си­лу до­до­му доп­хав­ся, (їсть.) А ще ме­нi ли­ха до­ля ка­за­ла їха­ти на Ку­пiн­ня. Ду­мав, що ближ­че бу­де, пiв­пе­рек лi­су, а тим ча­сом там за­ме­ло так, що я тро­ха ху­до­би на­вi­ки не зба­вив,

    Жандарм (кла­де лож­ку i гля­дить на нього зди­во­ва­ний). Що? Ти сеї но­чi на Ку­пiн­ня їхав?

    Микола. Та­же їхав.

    Жандарм. Поп­ри ку­пiнську корш­му?

    Микола. Ну, та­же не ку­ди. Ще зу­пи­нив­ся, хо­тiв ко­нi на­поїти, та якась ма­ра вiд­ро ур­ва­ла. По­чав бу­ло сту­ка­ти до жи­дiв, але якось нiх­то не ви­хо­див, а я по­ду­мав со­бi: "Ей, уже й так до­до­му близько!" Та й не дос­ту­кав­ши­ся нi­ко­го, взяв­ся та й поїхав.

    Жандарм. А дав­но се бу­ло?

    Микола. О, пев­но, що вже зо три го­ди­ни то­му. Хоть то вiд нас до ку­пiнської корщ­ми лед­во пiв­ми­лi, але як я по­чав їха­ти, як по­чав стряг­ну­ти та з до­ро­ги зби­ва­ти­ся, то зда­ва­ло­ся, що при­най­мнi пiв­ро­ку їду. А тут чо­ло­вiк сам-са­мi­сiнький у лi­сi.

    Жандарм. То ти сам їхав? I не тя­миш, їхав ще хто за то­бою?

    Микола. Де там! Усi на­шi геть по­пе­ред ме­не виїха­ли, та й усi їха­ли на Рад­ло­ви­чi, гос­тин­цем.

    Жандарм. Ну, а в корш­мi свi­ти­ло­ся?

    Микола. Та бу­ло свiт­ло, але вiк­на бу­ли зас­ло­не­нi та й две­рi замк­не­нi. Ма­буть, жи­ди вже спа­ли, бо на мiй стук нiх­то не обiз­вав­ся.

    Жандарм (вор­ко­че). Ну, пев­ної

    Їдять, мов­чан­ка. Ан­на си­дить на при­пiч­ку, си­лується їсти, та не мо­же.

    

    Ну, спа­си­бi вам, па­не гос­по­да­рю, за ве­че­рю! (Кла­де лож­ку i встає.)

    Микола. За ма­ло. Ви­ди­хай здо­ров! (Встає та­кож, оба сi­да­ють на ла­вi.)

    Анна мовч­ки спря­тує зо сто­лу.

    Жандарм (при­див­ляється Ми­ко­лi збо­ку). Ба, що се у те­бе, Ми­ко­ло, та­ке ли­це обд­ря­па­не? Я щось не тям­лю, аби ти був охо­чий до бiй­ки!

    Микола (змi­ша­ний). Я? Ха, ха, ха! Та ку­ди ме­нi до бiй­ки? Я чо­ло­вiк спо­кiй­ний. А се тi не­щас­нi лат­ри сьогод­нi так ме­не доїха­ли. Тiлько що я по­чав бра­ти з ку­пи по­лi­на, а вся верх­ня верст­ва гур-гур на ме­не. Ще щас­тя, що ме­не на мiс­цi не за­би­ло.

    Жандарм. Ов, то по­га­на при­го­даї

    Микола. Ой, най бог бо­ро­нить вiд та­ко­го за­рiб­ку!

    Жандарм. А ба­га­то за­роб­ляєш на день?

    Микола. Е, тiлько то­го за­рiб­ку як кiт нап­ла­кав. Вi­сiм шiс­ток на день. А кiлько чо­ло­вiк над­ви­гається, на­мерз­неться, на­му­чить се­бе i ху­до­бу i наг­ри­зеться, то вiд­рiк­ся б i то­го за­рiб­ку.

    Жандарм (знов при­див­ляється йо­го ли­цю). Але те­бе, бра­те, та­ки по­ряд­но тi по­лi­на му­си­ли заїха­ти. Цi­ле пра­ве ли­це мов граб­ля­ми под­ря­па­не.

    Микола. Та ка­жу то­бi, що як на ме­не з пра­во­го бо­ку по­лi­на гурк­ну­ли, то я ду­мав, що вже ме­нi го­ло­ву на ка­муз роз­би­ли.

    Жандарм (встає, про­хо­диться по ха­тi i сi­дає лi­во­руч вiд Ми­ко­ли, а по­тiм гля­дить на нього). Ов, та бо у Те­бе i з лi­во­го бо­ку ще гiр­ше ка­лiцт­во.

    Микола (змi­ша­ний). А то я тим бо­ком на зем­лю впав, на рi­ще, та й так нап­ра­вив­ся. Ще щас­тя, що ока на сук не ви­са­див.

    Жандарм (заг­ля­дає йо­му в очi). Е, та бо i спе­ре­ду шрам на чо­лi, зов­сiм, як би хто под­ря­пав. Ще й син­цi по­пiд очи­ма. Ей, Ми­ко­ло, приз­най­ся, се не вiд по­лiн!

    Микола (ще гiр­ше змi­ша­ний). Що ти знов! До чо­го маю приз­на­ти­ся? Бiй­ме­бо­же, що я з нi­ким не бив­ся! Та й на­що би я те­бе ду­рив?

    Жандарм (смiється i клеп­ле йо­го по пле­чi). Ну, ну, Ми­ко­ла, не бiй­ся! Я ни­нi твiй гiсть, то не пот­ре­буєш Nме­нi нi до чо­го приз­на­ва­ти­ся. Але се од­но то­бi ска­жу, не­бо­же: ти на кру­та­ря не вро­див­ся. Вид­но вiд­ра­зу, ко­ли хо­чеш щось збре­ха­ти, а во­но то­бi анi руш не удається!

    Микол а (за­ля­ка­ний). Але ж ска­ри ж то ме­не гос­по­ди!

    Анна. Ми­ко­ло, та по­кинь же бо­жи­ти­ся! Ось по­ду­май ра­ди­ше, де ми па­ну шан­да­ре­вi пос­те­ли­мо. Пiз­ня го­ди­на,, а ви оба по­му­че­нi, по­ра спа­ти. Ми­ко­ла. Ай, ай, ай, твоя прав­да, не­бо­го! А я, ду­рень, за­ба­ла­кав­ся та й за­був про се! Я за­раз, за­раз! (Ха­пається сю­ди й ту­ди по ха­тi, та не мо­же пот­ра­пи­ти на лад. На­дi­ває шап­ку та й ко­жух.)

    Анна. Ба, ти ку­ди?

    Микола. Я за­раз! Знаєш, я так ду­маю: око­лот со­ло­ми при­не­су, пос­те­ли­мо Ми­хай­ло­вi отут на зем­лi. Ти только ве­рет яких при­ладь, по­душ­ку, а ко­жу­хом нак­риється.

    Жандарм. О, спа­си­бiг вам. У ме­не е свiй плащ.

    Анна. Та я би бу­ла са­ма за со­ло­мою пiш­ла. Ми­ко­ла. НуI Ку­ди то­бi! Я сам за­ра­зiсько при­не­су. (Бе­ре шап­ку i ви­хо­дить.)

    

ЯВА СЬОМА

    

    Тi са­мi без Ми­ко­ли.

    Анна по­рається ко­ло пос­те­лi.

    Жандарм пiд­хо­дить до неї i бе­ре її за пле­чi.

    Жандарм. Ан­но!

    

    Анна (лед­ве чут­но). Чо­го то­бi?

    Жандарм. Що, ти на­вiть пог­ля­ну­ти на ме­не не хо­чеш?

    Анна обер­тається до нього ли­цем, але за­раз спус­кає очi вниз i мов­чить. Жан­дарм дов­го ди­виться на неї.мНе­лю­ди! По­ган­цi! Та­ки до­дер­жа­ли сло­ва, за­ко­па­ли те­бе жив­цем у мо­ги­лу! Бог би їм сього не прос­тив!

    Анна. Про ко­го се ти?

    Жандарм. А про ко­го ж би, як не про твоїх ко­ха­них брат­чи­кiв? Знаєш, як ме­не взя­ли до вiй­ська, то один iз них у корш­мi ви­раз­но ска­зав ме­нi: "Ти, Ми­ха­иле, iди в бо­жий час, але про Ан­ну i не ду­май. Не бу­де во­на твоя, хоч би ми ма­ли її жив­цем у мо­ги­лу за­ко­па­ти". Я то­дi розс­мi­яв­ся йо­му в очi, але ба­чу, що во­ни та­ки пос­та­ви­ли на своїм.

    Анна (нес­мi­ло). Так ти… не гнi­ваєшся на ме­не? Не прок­ли­наєш ме­не?

    Жандарм. На те­бе, бiд­на си­ро­то! Хi­ба ж я не знаю, що ти тут нi­чо­го не вин­на, що у те­бе не бу­ло влас­ної во­лi, що те­бе за­гу­ка­ли, оду­ри­ли, за­му­чи­ли?

    Анна пла­че.

    Та нi, приз­на­юся то­бi, в пер­шiй хви­лi, дiз­нав­ши­ся, що ти вий­шла за­муж за отсього ту­ма­на, я був лю­тий на те­бе. Я був би вбив те­бе, ко­ли б ти бу­ла де близько. Я цi­ли­ми дня­ми бi­гав мов оду­рi­лий по по­лю i кляв те­бе, про­сив на те­бе у бо­га най­тяж­чої ка­ри, най­ст­раш­нi­шо­го ли­ха,

    Анна (пе­ре­ля­ка­на). Ми­хай­ле!

    Жандарм. Не бiй­ся, бог не ди­ти­на, що­би слу­ха­ти прокльонiв оду­рi­ло­го чо­ло­вi­ка.

    Анна (крiзь сльози). Ой, бо­юсь, що вiн та­ки вис­лу­хав те­бе!

    Жандарм (ра­дiс­но). Що? Зна­чить, ти не за­бу­ла ме­не? Лю­биш ме­не ще, Ан­но?

    Анна (з пе­ре­ля­ком вiд­пи­хає йо­го вiд се­бе). Мов­чи, мов­чи! Що ти го­во­риш? Не смiй до ме­не так го­во­ри­ти. Я шлюб­на жiн­ка, я чо­ло­вi­ка маю.

    Жандарм. Е, що та­кий чо­ло­вiк! Ни­нi є, а завт­ра мо­же не бу­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3767
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2844

Пошук на сайті: