Іван Франко - Украдене щастя (сторінка 5)

    Анна. Як то? Що се зна­чить? Що ти го­во­риш?

    Жандарм. Нi­чо­го. Так со­бi. Але як­би йо­го не бу­ло, то ти…

    Анна. Мов­чи! Мов­чиї Не го­во­ри! I про чо­ло­вi­ка мо­го не смiй ду­ма­ти нi­чо­го зло­го!

    Жандарм. Ет, го­во­ри со­бi! Се ми вже по­ба­чи­мо. Що я про нього ду­маю, то моя рiч.

    Анна (бе­ре йо­го за рам'я). Ми­ха­иле, що ти ду­маєш, ска­жи ме­нi?

    Жандарм. Дай ме­нi спо­кiй! Завт­ра по­ба­чиш!

    Анна. Завт­ра? Зна­чить, є щось? Ти щось за­ду­мав? Щось страш­не? О, так! Ба­чу се по твоїх очах! Чу­ла се с тво­го го­лocy, ко­ли ти роз­пи­ту­вав йо­го про тi шра­ми. О, я знаю-те­бе, у те­бе кам'яне сер­це! Я не бу­ду про­си­ти те­бе, щоб тиз­ми­лу­вав­ся над на­ми, не по­губ­ляв нас. Од­но тiлькi то­бi ска­жу, що двоє не­вин­них лю­дей вiзьмеш на ду­шу!

    Жандарм. Я маю в бо­зi на­дiю, анi од­но­го не вiзьму. Але те од­но то­бi ска­жу, що твiй чо­ло­вiк був би ду­же доб­ре зро­бив, ко­ли би був ни­нi до­ма си­дiв i не їздив на за­ро­бок.

    Анна. Звiр ти, звiр лю­тий! На­ост­рив­ся по­жер­ти нас i те­пер ду­маєш, що най­шов при­то­ку. Але бог те­бе,по­ка­рае, тяж­ко по­ка­рає?

    Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гар­но: двоє мер­цiв зiй­шло­ся, що за жит­тя лю­би­ли­ся i по смер­тi од­но­за дру­ге не за­бу­ли, а зiй­шов­ши­ся, не ма­ють що лiп­шо­го ро­би­ти, як сва­ри­ти­ся. Ан­но, сер­це моє! Нев­же ж я та­кий, не­на­вис­ний то­бi?

    Анна. Чо­го ти хо­чеш вiд ме­не? Чо­го прий­шов у сi сто­ро­ни?

    Жандарм. Бо­гом то­бi кля­ну­ся, що я не хо­тiв. Два мi­ся­цi я вже тут, а знаєш са­ма, що я до­сi оми­нав ва­шу ха­ту. Аж сьогод­ня - не знаю, чи бог, чи зла до­ля за­ве­ли ме­не до вас.

    Анна. Го­дi. Чо­ло­вiк iде! (Сте­лить пос­тiль, Жан­дарм сi­дає кi­нець сто­лу i нi­би дрi­має.)

    

ЯВА ВОСЬМА

    

Тi самi i Микола з околотом соломи.

    

    Микола (ки­дає око­лiт на­се­ред ха­ти). Ну, та й ша­ру­га ж там, гос­по­ди! Завт­ра, ма­буть, на­шу ха­ту рiв­но зi стрi­хою за­ме­те. Ад­же я лед­во до­ко­пав­ся з ха­ти до сто­до­ли. (Роз­дя­гається.) А ти що, Ми­ха­иле, дрi­маєш? А я ду­мав, що ти з давньою знай­омою (мор­гає на Ан­ну) схо­чеш по­ба­ла­ка­ти. Ад­же ви ко­лись лю­би­ли­ся…

    Жандарм. Е, чи од­нi то дур­ни­цi чо­ло­вi­ко­вi по го­ло­вi стрi­ля­ли, по­ки мо­ло­дий був. А те­пер, як чо­ло­вi­ка в вiй­ську про­мушт­ру­ва­ли, та по бос­няцьких го­рах про­го­ни­ли, та на шан­дарськiй служ­бi пiд­гар­ту­ва­ли, то ку­ди вже йо­му дав­нi лю­бо­щi зга­ду­ва­ти. Та й твоя жiн­ка, ви­ба­чай за сло­во, якась мов при­кис­ла тро­ха. Ма­буть, мiц­но її в ру­ках дер­жиш, га?

    Микола. Я? Її? Гос­по­ди, та во­на ме­не… Та я би її… Але що та­ке го­во­ри­ти! Смiш­но ме­нi, ста­ро­му. А от що су­мує та тос­кує во­на ко­ло ме­не, се прав­да.

    Жандарм. Ну, се вже ва­ша обоїх рiч. Що ме­нi в те мi­ша­ти­ся!

    Микола. Так, бра­те, твоя прав­да. Муж i жо­на - од­на со­то­на; чу­жо­му не­ма що ту­ди пальцi втир­ка­ти.

    Анна (сте­лить Жан­дарм овi на зем­лi). Ти, Ми­ко­ло, две­рi по­за­ми­кав?

    Микола. Ба, аяк­же! (По­зi­ває.) О, по­ра в стеб­ло. (Хрес­титься i ше­по­том мо­литься до об­ра­зiв.)

    Жандарм. Та хi­ба й со­бi роз­дя­га­ти­ся. (Роз­дя­гається, хрес­титься i ля­гає на зем­лi.) А як­би я завт­ра ра­но не збу­див­ся, то будьте лас­ка­вi збу­ди­ти ме­не, ско­ро вста­не­те.

    Анна. Доб­ре, доб­ре. (Кла­де йо­го ка­ра­бiн на ла­ву, заг­ля­дає до пе­чi i за­ти­кає її. Тим ча­сом Ми­ко­ла, скiн­чив­ши мо­лит­ву, роз­пе­рi­зується i ля­гає на пос­те­лi.)

    Микола. Ти спиш уже, Ми­ха­иле?

    Жандарм. Та дрi­маю. Або що та­ке?

    Микола. Та нi­чо­го. Доб­ра­нiч то­бi!

    Жандарм. Доб­ра­нiч!

    Анна хрес­титься, вiд­так стає за при­пi­чок i га­сить лам­пу.

    Заслона спа­дає

    

ДIЯ ДРУГА

    

    Декорацiя та са­ма. День. В пе­чi го­рить.

    Микола па­рить бе­ре­зо­ве прут­тя i кру­тить ужiв­ки.

    Анна то по­рається ко­ло пе­чi, то по­ма­гає йо­му.

    

ЯВА ПЕРША

    

Микола i Анна.

    

    Микола. Ну, дер­жи доб­ре, не пус­кай! (Кру­тить.) Так. Те­пер да­вай сю­да. Най йо­го хо­ро­ба спiт­кає з йо­го лат­ра­ми! Плю­нув би чо­ло­вiк на той за­ро­бок, а тут нi, їдь знов, що­би то­го прок­ля­то­го лат­ра до­ка­па­ри­ти, щоб вiн йо­му стiк­ся.

    Анна. Та чень ни­нi лег­ше бу­де їха­ти, нiж учо­ра. Бач, ви­по­го­ди­ло­ся!

    Микола. Ага, ви­по­го­ди­ло­ся! А вчо­ра до­ро­гу за­ме­ло зо шу­мом, що й слi­ду не най­ти. Нi, я та­ки не поїду сьогод­ня. I се­бе збав­лю, i ху­до­бу, а за що? Не­хай вiн про­па­дає зi своїми лат­ра­ми.

    Анна. Та то пев­но, що лiп­ше не їха­ти, нiж по снi­гах з тя­га­рем ко­па­ти­ся. Лат­ри не вте­чуть, а ро­бо­та й до­ма най­деться. Ой, як­би ти був учо­ра ме­не пос­лу­хав та, не їхав!

    Микола. Або що?

    Анна. Та нi­чо­го. Але моє сер­це чує якусь бi­ду. Яка ме­нi ни­нi по­гань сни­ла­ся, то не­хай бог бо­ро­нить! Десь нi­би я ко­ра­лi сiю по ха­тi, по обо­рi, по цi­лiм се­лi, та та­кi гру­бi та чер­во­нi…

    Микола (не­мов сам до се­бе). Ко­ра­лi-то сльози.

    Анна. А да­лi десь нi­би на на­шу ха­ту з усiх бо­кiв пси гав­ка­ють, у две­рi лi­зуть, у вiк­на го­ло­ви пха­ють, та та­кi лю­тi та роз­жер­тi…

    Микола. Лю­тi пси - то на­пасть.

    Анна. А да­лi десь нi­би ме­не до шлю­бу вби­ра­ють а в са­ме бi­ле: бi­лi че­ре­ви­ки, бi­лу спiд­ни­цю, бi­лу пе­ре­мiт­ку.

    Микола. Свят, свят, свят! Що то­бi, жiн­ко? Най бог вiд­вер­тає вiд нас усе ли­хе! Що ти го­во­риш?

    Анна. Та що та­ке? Хi­ба се що зна­чить?

    Микола. Та… бо­дай у ли­ху го­ди­ну не зга­ду­ва­ти! Гос­по­ди! Сон, ма­ра! На все бо­жа во­ля. Не тре­ба нi­ко­ли за­бi­га­ти по­пе­ред батька в пек­ло, ось що! (Кру­тить да­лi.) Гм, i що йо­го ро­би­ти з ти­ми лат­ра­ми, i сам не знаю.

    Анна. Мо­же би пi­ти спи­та­ти Ба­би­ча, чи вiн їде?

    Микола. То прав­да. Як вiн їде, то нi­яко­во ме­нi ли­ша­ти­ся. Як тiлько са­ни по­ла­год­жу, то за­раз пi­ду до нього. (Ки­дає го­то­вi ужiв­ки i сi­дає на ла­вi.) Ой, кри­жi бо­лять! Гос­по­ди, про­ро­бив чо­ло­вiк свою си­лу на чу­жих лю­дей, а те­пер для се­бе лиш ос­та­ноч­ки ли­ши­ли­ся. Ан­но!

    Анна (ко­ло пе­чi). Чо­го то­бi?

    Микола. Що сей шан­дар так ра­но схо­пив­ся? Я й не ба­чив, ко­ли вий­шов.

    Анна. Ка­зав, що му­сить, служ­ба…

    Микола. А знаєш, я як йо­го по­ба­чив, то зра­зу оде­ре­вiв на мiс­цi. В та­ку го­ди­ну, в тiм мун­ди­рi - зов­сiм зда­ва­ло­ся, що се мерт­вець з там­то­го свi­ту до нас при­хо­дить. А тим ча­сом, ба­чу, вiн жи­вий.

    Анна. А хi­ба ж ти не знав, що вiн у на­ших сто­ро­нах?

    Микола. Я? Та вiд­ки я мав зна­ти? Я був пев­нi­сiнький, що вiн дав­но вже зог­нив у Бос­нi. Ад­же ж твiй братьб при­ся­гав­ся пе­ре­до мною, що йо­го не­ма на свi­тi, на­вiть кар­ту з вiй­ська по­ка­зу­вав. Тiлько то бi­да, що я не­письмен­ний, то й не мiг про­чи­та­ти.

    Анна. Зна­чить, i те­бе так са­мо оду­ри­ли, як i ме­не.

    Микола. Не знаю, по­що їм так ко­неч­но за­баг­ло­ся вип­ха­ти те­бе на де­ся­те се­ло.

    Анна. А я знаю. Не хо­тi­ли ме­нi нi­чо­го да­ти з вiт­цiв­щи­ни. Ну, а як­би я бу­ла пiш­ла за Гур­ма­на, то той би їм був з гор­ла ви­дер. Ти знаєш, який вiн був чо­ло­вiк. Бо­яли­ся йо­го, то й пос­та­ра­ли­ся ра­зом з вiй­том, що йо­го, оди­на­ка в ма­те­рi, вип­ха­но на вiй­ну, а по­то­му ско­рис­та­ли з ча­су, що­би ме­не та­кож вип­ха­ти в iн­ший бiк. Ось i вся муд­рiсть.

    Микола. Гос­по­ди, а я й не до­га­ду­вав­ся, ку­ди стеж­ка в го­рох! Чо­ло­вiк з ба­га­ча­ми кум­па­нiї не во­див, то й на ба­гацьких шту­ках не ро­зу­мiється.

    Анна про­хо­дить ко­ло нього, вiн ло­вить її, при­хи­лює i цi­лує в чо­ло.

    Бiдна ти моя не­бо­го! А ти ду­же лю­би­ла сього Ми­хай­ла?

    Анна (спа­лах­нув­ши). Ну, що вже про се го­во­ри­ти? Лю­би­ла чи не лю­би­ла, те­пер не­ма що й зга­ду­ва­ти. От рад­ше йди са­ни ладь! Обiд уже го­тов. По­ки ти там упо­раєшся, то вже вис­тиг­не як слiд.

    Микола. Твоя прав­да, Ан­но! (Встає i бе­ре ужiв­ки.) Не час бiд­но­му згад­ка­ми ба­ви­ти­ся, тре­ба ро­бо­ту ро­би­ти. На­ли­вай ли­шень, я за­раз бу­ду го­тов! (Ви­хо­дить.)

    

ЯВА ДРУГА

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3755
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2824

Пошук на сайті: