Іван Франко - Украдене щастя (сторінка 6)

    Анна i Ми­ко­ла за сце­ною.

    Анна (на­ли­ває борщ у мис­ку, на­си­пає у дру­гу ква­со­лю i ста­вить на стiл). Чи ду­же лю­би­ла сього Ми­хай­ла? Здається, що ду­же, ко­ли й до­сi вся трем­чу, всю ме­не мо­роз про­хо­дить, як йо­го зга­даю. Здається, що та­ки ду­же. А мо­же, бiльше бо­яла­ся йо­го, нiж лю­би­ла. У, си­ла у нього! Во­ла за ро­ги хо­пить та й на зем­лю ки­не. Гос­по­ди, та­ких, як мiй, то йо­му нi­що двох у од­ну жме­ню. Са­мим пог­ля­дом, здається, наск­рiзь те­бе про­ши­бає, мов роз­па­ле­ним дро­том. Ох, та й бо­юсь я йо­го те­пер! Бо­юсь, як най­тяж­чо­го во­ро­га! I пев­но, що як вiн на нас зав­зяв­ся, то зiт­ре нас на по­рох, зни­щить, зруй­нує. Бо хi­ба ж мiй чо­ло­вiк змо­же з ним бо­ро­ти­ся?

    Микола (за сце­ною). Ан­но, гов, Ан­но!

    Анна. А чо­го то­бi?

    Микола. Де ти реп­тюх по­дi­ла? Най ко­ням сi­на нак­ла­ду.

    Анна. Та реп­тюх осьде в сi­нях; я дав­но сi­на нак­ла­ла. Хо­ди їсти. (Ви­гор­тає огонь з пе­чi.)

    Микола. За­раз, тiлько ще ле­ще­ти по­лад­жу. Десь два ле­ще­ти ви­па­ли.

    Анна. Та ли­ши ле­ще­ти на по­то­му, не вте­чуть! Ой гос­по­ди, чим да­лi, тим чо­гось гiр­ше ме­нi ро­биться. Мо­то­рош­но, мов пе­ред по­жа­ром. Усе ме­нi здається, що осьось якесь не­щас­тя…

    

ЯВА ТРЕТЯ

    

Микола i Анна.

    

    Микола (скрип­нув двер­ми вхо­дя­чи). Н-ну!

    Анна (сха­пується вiд пе­чi). Ох! Се ти?

    Микола. А то­бi що та­ко­го, жiн­ко? На то­бi ли­ця не­ма!

    Анна. Нi­чо­го, нi­чо­го. Щось ме­нi не­доб­ре зро­би­ло­ся. Се, ма­буть, вiд пе­чi… Я трош­ка за­го­рi­ла, та го­ло­ва кру­титься. Сi­дай ли­шень та їж, я нап'юсь во­ди, то ме­нi лег­ше бу­де;

    Микола (сi­дає за стiл, хрес­титься i бе­ре лож­ку). Та хо­ди й ти обi­да­ти. Ме­нi якось са­мо­му стра­ва в рот не лi­зе.

    Анна. Е, що там! Не при­ба­гай со­бi нi­чо­го, їж! А я тим ча­сом пi­ду до Ба­би­ча та спи­таю йо­го, чи їде вiн у лiс.

    Микола. Га, ко­ли так, то йди. Тро­ха прой­деш­ся, то чень i го­ло­ва пе­рес­та­не бо­лi­ти. Iди, йди! (їсть.)

    Анна на­ки­дає на го­ло­ву хуст­ку i нап­рав­ляється до две­рей. В тiй хви­лi две­рi вiд­чи­ня­ються. Вхо­дять Жан­дарм, вiйт. Ба­бич, при­сяж­ний i ще один се­ля­нин.

    

ЯВА ЧЕТВЕРТА

    

    Микола, Ан­на, Жан­дарм, вiйт, Ба­бич i один се­ля­нин.

    Вiйт (вхо­дя­чи). Сла­ва Iсу­су Хрис­ту!

    Микола. Сла­ва на­вi­ки. Про­си­мо до обi­ду!

    Вiйт. Обi­дай­те з бо­гом свя­тим, най бог бла­гос­ло­вить!

    Микола. Сi­дай­те, па­не вiй­те. Що вас сю­ди до нас при­во­дить?

    Вiйт (сi­дає на ос­ло­нi пле­чи­ма до сто­лу, Жан­дарм на ла­вi, при­сяж­ний i се­ля­нин сто­ять i роз­зи­ра­ються по ха­тi). Гм, так со­бi. Маємо до вас ма­леньку спра­ву.

    Микола. До ме­не? А то що та­ко­го?

    Вiйт. Ви вчо­ра ска­за­ли па­ну шан­да­ре­вi, що бу­ли вно­чi в корш­мi на Ку­пiн­нi?

    Микола. Та був. Не в корш­мi, а пiд корш­мою.

    Вiйт. I пiз­но вно­чi?

    Микола. Та пiз­но. Вже за мною, ба­чу, нiх­то не їхав.

    Вiйт. Ви приїха­ли до­до­му зак­ро­вав­ле­ний?

    Микола. Та… та… так.

    Жандарм. Що? Ви й до­до­му зак­ро­вав­ле­ний приїха­ли? Я сього вiд вас не чув. Гос­по­ди­не, прав­да се?

    Анна. Та прав­да. Я са­ма йо­го об­ми­ла.

    Жандарм. О, сс важ­на рiч. (Пи­ше в кни­жеч­цi.) А ви ж ска­за­ли, що в лi­сi ска­лi­чи­лись, ще як лат­ри бра­ли. Зна­чить, ви й до мiс­та їха­ли зак­ро­вав­ле­ний i з мiс­та вер­та­ли у кро­вi?

    Вiйт. Вiн вам так ка­зав? Ну, се неп­рав­да. Вiн у мiс­тi був здо­ро­вi­сiнький i зов­сiм чис­тий. Я пре­цiнь йо­го сам ба­чив на жу­пi.

    Микола. Ска­жiть же всю прав­ду, па­не вiй­те!

    Вiйт. Яку всю прав­ду?

    Микола. Ад­же ж се ви са­мi ме­не так пок­ро­ва­ви­ли. Жан­дарм (сха­пується). Що, що, що?

    Вiйт. Бре­шеш, Ми­ко­ло. То прав­да, що ми тро­ха з то­бою пе­ре­мо­ви­ли­ся за тi по­лi­на, але пок­ро­ва­ви­ти те­бе я анi гад­ки не мав.

    Микола. Я маю на те свiд­кiв. Я нав­мис­не не зми­вав кро­вi з се­бе i до­до­му так приїхав, що­би вас до су­ду зав­да­ти.

    Вiйт. Ха, ха, ха! Ме­не! До су­ду!

    Жандарм. Яких маєте свiд­кiв?

    Микола. Та от кум Ба­бич i кум Ка­ли­нич та­кож там бу­ли, то мо­жуть пос­вiд­чи­ти.

    Бабич (шкро­ба­еться в го­ло­ву). Та бу­ти я був, то не­ма що ка­за­ти; але то­го я не ба­чив, аби вас кум на­чальник пок­ро­ва­вив. Уда­рив вас по­за ву­ха, то прав­да, але \. що­би вас отак под­ря­пав, то я то­го не мо­жу пос­вiд­чи­ти.

    Селянин. I я та­кож не мо­жу.

    Жандарм. Ми­ко­ло За­до­рож­ний, я вас ареш­тую.(Ви­до­бу­ває з тор­би за­лiз­нi лан­цюж­ки з на­руч­ни­ка­ми.) Да­вай­те сю­ди ру­ки i не ду­май­те опи­ра­ти­ся, бо вам гiр­ше бу­де.

    Анна. Ой го­реч­ко моє!

    Микола. Ареш­туєте? Ме­не? За що?

    Жандарм. Ви са­мi, пев­но, лiп­ше знаєте за що. Вчо­рашньої но­чi на Ку­пiн­ню в корш­мi всiх жи­дiв ви­рi­за­но.

    Микола. Ой гос­по­ди! То я би мав у тiм бу­ти?

    Жандарм. Я не знаю. Дай бо­же, що­би нi. Але ска­жить сва­мi, чи про­тив вас усе не свiд­чить? Ко­ли ви не­вин­нi, то не ма­ете чо­го бо­яти­ся, на су­дi ва­ша прав­да по­ка­жеться. Але я му­шу своє зро­би­ти. Да­вай­те ру­ки!

    Микола. Бог ви­дить мою ду­шу. Я не­вин­ний. Ро­бiть зi мною, що хо­че­те. (По­дає ру­ки, Жан­дарм за­ко­вує йо­го.)

    Жандарм. Так, то ро­зум­но. А те­пер ска­жiть ме­нi, де тi чо­бо­ти, що ви вчо­ра ма­ли на со­бi?

    Микола. А он­де сто­ять у за­пiч­ку.

    Жандарм. При­сяж­ний, по­дай­те їх сю­ди!

    Присяжний по­дає, вiйт i Жан­дарм ог­ля­да­ють їх до вiк­на.

    Є! Ось кро­вi

    

    Вiйт. I ось тут є!

    Жандарм. То сум­но. Вiд­ло­жiть на­бiк!

    Микола. То з ме­не кров, як я їхав. Жан­дарм. Се вже бу­де­те в су­дi тол­ку­ва­ти, се до нас не на­ле­жить. Ви ма­ли з со­бою со­ки­ру? Де во­на?

    

    Микола. Он пiд ла­вою. Жан­дарм. При­сяж­ний, по­дай її сю­ди!

    Присяжний по­дає, Жан­дарм i вiйт ог­ля­да­ють.

    Є й тут кров. Ось на то­по­ри­щу. В i й т. I ось на обу­сi. I ось на ле­зi. Жан­дарм. Вiд­ло­жiть на­бiк! А те­пер по­ка­жiть ко­жух!

    Оглядають ко­жух.

    Є й тут. Вiд­ло­жiть на­бiк. (Iде до пос­те­лi i шу­кає пiд по­душ­ка­ми в со­ло­мi. До Ан­ни.) Ство­рiть скри­ню!

    Анна весь той час сто­яла мов ос­тов­пi­ла, не ру­шається з мiс­ця, тiльки гля­дить на нього.

    Жандарм. Чуєте, жiн­ко, ство­рiть скри­ню! (Ко­ли во­на не ру­шається, вiн вий­має їй iз-за по­яса ключ, вiд­чи­няє скри­ню i ра­зом з вiй­том по­чи­на­ють пе­ре­шу­ку­ва­ти все.) Ну, тут не­ма нi­чо­го. Па­не вiй­те, при­сяж­ний i ви, свiд­ки, iдiть з ним i пе­ре­шу­кай­те все обiй­стя, шо­пу, ко­мо­ру, сто­до­лу, вся­кi скрит­ки! А я тут пе­рес­лу­хаю гос­по­ди­ню.

    Вiйт. Ну, Ми­ко­ло, хо­ди з на­ми!

    Микола. Гос­по­ди, ти знаєш, за що на ме­не та­кий тяж­кий хрест по­си­лаєш, не­хай бу­де твоя во­ля! (Ви­хо­дить, за ним вiйт, при­сяж­ний i се­ля­нин.)

    

ЯВА П'ЯТА

    

    Жандарм i Ан­на.

    Жандарм (по їх вiд­хо­дi хви­лю мов­чить, сто­ячи нед­виж­но се­ред ха­ти нап­ро­тив Ан­ни, яка стоїть ко­ло ви­гас­лої пе­чi. Вiд­так вiн вип­рос­то­вується i пiд­но­сить го­ло­ву. Ост­ро.) Ан­но!

    Анна пiд­во­дить го­ло­ву, гля­дить на нього з не­вис­та­за­ною три­во­гою i опус­кає очi.

    Жандарм. Сю­да хо­ди!

    Анна пiд­хо­дить до нього i зу­пи­няється.

    Жандарм. Ближ­че, ближ­че! Гля­ди ме­нi в очi! Прос­то!

    Анна (си­лується гля­дi­ти, трем­тить уся, по­то­му ки­дається пе­ред ним на ко­лi­на). Ми­ха­иле! Ми­ха­иле! Не муч ме­не! Не мо­жу гля­дi­ти на те­бе! Ти та­кий страш­ний!

    Жандарм. Дур­на! Чо­го то­бi бо­яти­ся? Для зло­дiїв, роз­бiй­ни­кiв я мо­жу бу­ти страш­ний, се моя служ­ба. Ти не бiй­ся!

    Анна. Але ж вiн нi­чо­го не ви­нен! Ми­ха­иле! Що ти на­го­во­рив на нього? Кля­нусь то­бi, вiн не ви­нен!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3764
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2839

Пошук на сайті: