Лиш міх товстий під себе простеливши.
Лиш Сень не ліг. При вигаслім огнищі
Сидить він, скулившись від холоду,
Недвижний, у якійсь глибокій думі.
– О господи! – зітхне часом. – Не дай
Сліпому і глухому в світі жити,
Щоб не заскочив неготових нас
Великий день, страшний день суду твого!
І він здригнувся.
– Господи помилуй!
Се смерть у очі заглядає! – шепнув
І знов почав молитись, ще щиріше,
Ще гарячіше. Тихо сяють зорі,
Немов манять до себе. Дух якийсь
Могучий і таємний пролітає
Понад землею. Чує лет його
Усяке серце добре та чутливе
И тріпочесь тужно, наче пташка в кліті.
Чого? Куди? Пошто? Дарма питати.