Святий Валентій – Іван Франко

Валентій тому, а розумні, щирі

Памфилія розмови звеселяли

Його понуру душу. Лиш часом

Якесь таємне, страшне остовпіння

На нього вечорами находило,

Він, мов крізь сон, кричав: “Іде! Іде!”

І блід, і синів, деревів увесь.

Але Памфилій не теряв відваги,

Моливсь, співав, кропив, а рівночасно

Насилу з батьком рушав, скоботав

Валентія і тер холодні руки,

Аж поки той не приходив до себе.

Пройшов так місяць в вічній боротьбі,

І хоч не мав за весь той час Валентій

Ані одного нападу такого,

Як перші два, то все ж за місяць той

Подався, одряхлів, ослаб і тілом,

І духом. Де поділась та краса,

Та ясна, свіжа, привітна поява,

Що чарувала всіх! Де дівсь той ум

Мислячий, бистрий! Скулений, блідий,

З тремтячими колінами, потусклим,

Зів'ялим оком, звільна, наче тінь,

По мармурових залах безучасно

Валентій плентавсь. Порохом припали

Його любимі книги. Під дверми

Надармо ще стогнали день від дня

Недужі: висхло джерело води

Цілющої, погиб лікар великий!

Лиш батько ще надії ке теряв,

І Сільвія його не покидала.

А вечором, коли пора страшна

Зближалася демонських нападів,

Всі троє обсідали коло нього

І в розговір живий його втягали,

Щоб ум його насилу відтягти

Від темної задуми; то часом

Читала Сільвія Арістофана

Та інші твори веселі, смішні,

Щоб оживити застигавшу кров!

І, бачилось, усе те помагало,

Та хоч щовечір майже чулось їм

В очах, лиці Валентія тривожнім,

Що пролітав над ним зловіщий демон,

То все присутність їх його прогнала.

Аж раз — понурий був, проклятий вечір.

Жаркий сироко віяв із-над моря

І віддих запирав в здоровій груді,

Лягав, мов змора, на кожніське серце.

Від рана вже непокоївсь Валентій,

Весь день не їв нічого, все ходив

По всім будинку, наче навіжений,

Заглядував у всі кути, всі скритки

І сам себе про щось розпитував.

То знов в розпуці руки опускав

І скрикував: “Дарма, дарма, не можу!

Не пригадаю! Боже, як болить!

Слова, слова! Три слова лиш згадати,

А все мине, спокій поверне, щастя!”

Надармо батько у страшній тривозі

За ним ходив, розпитував і тішив,

Памфилій дармо всі псалми святі

Переспівав і окропив весь дім!

Чим нижче сонце, наче кров червоне,

Хилилося з полудня, чим густіший

І гарячіший залягав туман,

Чим дужче і глухіше вітер вив,

Тим неспокій Валентія збільшався.

А як у морі сонце потонуло,

Він став і попрощав його рукою:

“Прощай, о сонце, вже тя не побачу!”

З кутів високі тіні піднялись,

І звільна поповзли по всіх покоях,

І залили собою весь простір.

Немов осуджений на смерть, тремтів

Валентій, на потіхи всі глухий,

Широко витріщеними очима

Шукаючи когось в просторі темнім.

А втім, посинів і, руками очі

Закривши, крикнув: “Ох, іде вже, йде!”

“Оружжя на диявола хрест твій!” —

Кричав Памфилій і кропив щосили,—

Між тим отець і Сільвія взяли

Валентія за руки, мов бажали

Його собою заслонить, но чули,

Як він в руках їх костенів, холов.

Пройшла так хвиля. Той страшенний вираз

Що на лиці Валентья малювавсь,

Показував, що наближаєсь хвиля

Самого нападу. Нараз він скрикнув

Нелюдським голосом і стрепенувсь

Так, що попадали, немов снопи.

Отець і Сільвія — і він упав.

І почалась найтяжчая година,

Якої лиш в житті вони зазнали,

Година мук пекельних, крику, стону

І скреготу зубів, важких ударів

Всім тілом, головою й грудьми

О гладкий камінь. Мов закаменілі,

Стояли зрителі, в німій тривозі

Гляділи на те конання страшенне

Того, хто був так дорогим для них.

Часом здавалось, що в безмірних муках

Пручаєсь він і силується встати,

Щось спутаним белькоче язиком

І судорожне рвучими руками

Б'єсь в грудь, в лице, показує кудись.

Но все те, мов у гарячковім сні,

Мішалось, млилось перед їх очима

І ледом в жилах їх стинало кров.

Вкінці ослабли кидання його,

Лиш грудь ще віддих піднімав слабий

І кров'ю зайшлі очі так благальне,

Так жалібливо вперли погляд свій

В Памфилія, що той, мов духом пертий,

Прикляк і тихим голосом тремтячим

Зачав співати: “Упокой, владико,

Созданіє твоє!”

Немов таємна сила

Розбила лід на серці батька й діви,—

І розляглися голосні ридання,

Нарікання, мольби й закляття ніжні,—

І серед тої сутолоки звуків,

Посеред тих, що так його любили,

Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.

Та демон той, котрого випросив

На себе він, з ним разом не помер,

Але піщов по світі. В нерви, в кров

І кості своїх жертв засіяв він

Страшнеє сім'я. Батько, і Памфилій,

І Сільвія, і все потомство їх

Погибли тою ж смертю, що й Валентій.

І потяглась страшенна нитка муки

Від них по всьому світу. І прозвали

Ту таємничу, лютую недугу

Недугою Валентія святого.

Століття йшли, лавиною тяжкою

Котилось горе по серцях людей,

Котились муки, болі і терпіння,

То слабнучи, то зміцнюючись знов.

Царила тьма, світало світло правди,

Боролось зло з добром, а людський дух

Боровсь з терпінням і чимало мук

Улагодив, усунув, лиш на ту

Недугу досі не найшов ліку.

Но він найде його! Століття йшли,

І кров лилась під зубцями коліс,

В огні кострів живе шкварчало тіло,

В ім'я любви господньої царила

Ненависть до людей і до природи.

Тоді Валентія святого демон

Багате жниво мав! Сотками тисяч

В його страшнеє царство перлись люди.

А другі тих, котрих він катував,

Домучували як чарівників,—

Страшні картини, від котрих повік

Стинатись буде кров у людських жилах!

Століття йшли, світало світло правди,

Пануюча ненависть, наче тьма

Нічна—поблідла, власть втеряла, розійшлась,

І віджила погорджена любов.

А разом з розсвітом нового дня

Ослабла й сила демона страшного.

Мов тінь іще волочиться він нині

По світі, та рука його не здужа

Такі могучі завдавать удари,

Як за панування ненависті.

Він жде пори, коли в новій красі,

Мов сонце ясне й теплеє на небі,

Любов всеоб'ємлюща і вселюдська

Поміж людьми вцариться на землі,—

І буде се його послідня хвиля,

Бо рани, що ненависть завдала,

Одна лишень любов згоїти може.

Грудень 1885

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: