лютило його. Він допікав їй до крайності, щоб збудити в ній
відпорну силу, а тимчасом її сила — то була податна, мовчуча і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила сього
звіра! І тота любов додала їй сили зносити всі його, на вид
безумні, але випливаючі з його натури примхи, відплачувати
пестощами за побої, ніжністю за лайку і прокляття… І як
він не прозивав її! І сукою, і жабою, — вона нічому не противилась. Аж вкінці він почув обридження до тої безграничної
покори та податливості, і хоть не перестав її любити, але раз
у приступі гніву побив і нагнав від себе. Вона пішла — до
побратима, побралися швидко — вже й дитинка є…
— І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоє такі… розмазливі! Біс їх бери! Не хочу й згадувати про них!
Кілько раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку. Бо вони обоє силою контрасту споріднені з його душею, доповнюють її! Бо в його серці під грубою льодовою кригою тліє ще й досі невигасла іскра любові для тих двоїх розмазливих людей.
А відтак усе скінчилося. Все пішло виворотом. Він почав
пити. Біс побери! — крепко пив! Бувало прийде рано з роботи, — він ходив на ніч до ями, — та й просто до шинку.
Жиде, давай їсти! Добре. Жиде, давай пити! І п'є, поки в кишені грошей стає, поки може вдержатися на ногах. А як ноги
відмовлять служби, паде під лаву і спить аж до вечора, доки
знов не збудять на роботу. Се вигідно, не треба хати наймати.
Жид удень не викине з шинку, хоче, щоби й на другий раз
прийшов, — ще й жидові пси рот оближуть, чисто!..
Се був єдиний час, в котрий тепер Бовдур вдумувався з
якимось п'яним замилуванням. Той час вічного одуру, вічного похмілля, нічного беззв'язного шуму видавався йому
єдиним правдиво і всеціло щасливим часом його життя. Нічого
йому не хибувало; а впрочім, чорт знає, може, що й хибувало,
але він, бігме, ні про що не знав. Думки ніякої, споминок
ніяких, тільки шум, мов млинове колесо в голові гуркотить… Туррррррр! І все: люди, хати, сонце, і небо, і цілий світ кругом, кругом, кругом! Турррр-ррр!.. А більше нічого, ні на землі, ні в небі, ніде нічого!..
— Ах, ще би раз так, хоть деньок, хоть хвилю, господи!— зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік, а то починає оживати все, все, починає рушатись!.. Або коби так: встаю завтра рано, а ту в голові шумить, крутиться: турррр! Перед очима мішаєся, кругом, кругом!.. Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так навіки, назавсігди! Щоби й не пити і вічно п'яному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!..
— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином виб'ємо, — погане ще поганішим! Виходу нема… Та й пощо шукати?.. А ще перед кінцем раз, але… гарррно!.. П'ять-десять, тілько без двох шісток, — бігме, що варто!.. Та й стратити не маю що!..
— А моя молодість?.. — Чорт єї бери! Саме бодаччя, сама кропива! Прокляття на ню!
— А вони обоє?.. — Чорт їх бери! Покинули, зрадили… Ні, не хочу й споминати!..
— Але, може, ще колись було би ліпше?.. — Ні, не надійся. Пуста надія! Прокляття на надію!
— Але він, — може, у него отець, мати?.. — То нехай собі, — у мене їх нема й не було!
— А може… яка?.. — Ігій, я би мав на те зважати? А мені що до того? Най йде за другого!
— А може?.. — Ну, що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!.. Ох, як болить, як пече, як щемить! І ту, і ту, і ту, всюди, ціле тіло!..
Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув, і не знав тої страшної муки чоловіка, здиченого недолею, а здичінням доведеного до крайньої розпуки. А прецінь хто знає, якби вчув був Андрій ті слова, якби подумав був про сю муку, — може, одне його слово було б могло її втихомирити і спинити її страшні наслідки. Але Андрій за той час спав спокійно коло Митра і вві сні обіймав свою й не свою Ганю.
XI
Знову день, гамір, прокляття й насмішки, брязкання колодки, крики, робота. Знов ходить по казні Андрій, блідий і ослаблений недостачею свіжого повітря, і думає. Але сухий кашель зачинав душити його слабі груди, і мислі зачинають путатися в голові. Він чує страшну втому в тілі, немов воно у нього олов'яне. Ах, спочити, полежати вигідно, супокійно, під небом погідним, на чистім воздусі, в холоді!.. Його любовні сни бліднуть, і дармо він старається викликати їх у своїй уяві з давньою живістю. Навіть лице Гані не хоче вказатись йому, а все тільки перед затуленими очима мигають дикі, почварні лиця, з розчіхраним волоссям, невмиті й грозячі. Він ляг горілиць на ліжко, широко розтворив очі і вдивлювався В стелю, стараючись не думати, не споминати. Але ось стеля оживає, стягається, розширюється, хитається, і звільна на її бурожовтім тлі виступають крізь сумерк ті самі погані, грозячі лиця, спускаються згори, нахиляються над ним, німі, мов трупи. Він зривається і знов починає ходити.
— І що таке зо мною сталося? — говорив він сам до себе.— Адже я не був склонний до галюцинацій! Відки не раз вони мене переслідують? Чи так швидко грижа під'їла мене? Та я, бачиться, й не гризуся так дуже!.. Ігій, се погано!
А Бовдур у своїм куті також лежить та й думає. От, як
у нього будуть гроші, то буде штука сховати їх так, щоби не
найшли та не відобрали. Але як мають відобрати, коли ніхто
не знатиме? Треба буде зробити себе божевільним, або як-
будь, що там мені до того! Прийде час, прийде й порада.
А тільки сховати добре, ну, то відтак би чоловік ще собі раз
позволив, а гарно, так, щоби стало за всі рази! Насамперед
хліба, хорошого, білого, — ні, булок, а досить, досить,
щоби насититися. Ковбас, м'ясива цілу копицю! А відтак
пити, — пива, вина бутельками! А все бутелька на раз, бу-
телька на раз, щоби в голові вічно шуміло, вічно кружило,
щоби нічого, нічого не набилювалось, не думалось, не споминалось! Усе кругом, усе кругом, аж поки конець не буде.
А конець що? Одна хвиля! І зовсім не страшно, коби тільки
в голові шуміло та крутилось… А впрочім, побачимо, чи
страшно буде, — все одно, раз сука-мати родила!
— Але він, такий молодий, такий добрий!.. — обзивалась несміло якась тиха думка з глибини Бовдурового серця.
— Чорт бери! А я не молодий? — відказала друга думка.— Він був досі щасливий, тілько щастя зазнав щодень, кілько я й за цілий вік не зазнаю! Се не по правді, треба троха помінятися!
— Але, може б, не конче?.. — закидувала знов несміло тиха, глибока думка.
— Або що? Пощо бавитися? — відрізала знов голосна, пануюча думка. — Для нас обох ліпше буде, швидше скінчиться!
— А може, у него отець, мати?.. — Чорт їх побери! Най
знають лихо! У мене їх нема й не було, а я ж що, не чоловік?
Але диво! Хоть голосна, пануюча думка так досадно старалась успокоювати Бовдура і утвердити його на повзятій раз стежці, все-таки він чогось дрожав усім тілом, позираючи скоса на Андрія та боязко стискаючи щось у руці, щось, чого й сам боявся, а прецінь стеріг, мов ока в голові.
— їсти хочеся, — воркотів він,—страх як їсти хочеся! То він, проклятий, своїм хлібом наслав на мене голод! А такий чиниться добрий та лагідний! Ні, небоже, не поможе тобі твоя добрість, не з дуриш!..
Двері відчинилися, і до казні встромив голову старий поліціян з добродушним лицем.
— Пане Темера! — промовив він ласкаво.
Темера зіснувся. Йому почулося, що се голос його вітця, такий самий, який він чув ще давно, давно, в дитинстві. Він приступив до дверей і почав глядіти на лице поліціяна, але не міг його пізнати.
— Що, не можете мене пізнати? Ну, певно, де тото, — ви ще маленькі були, як я з Тернополя пішов. А ми з вашим небіжчиком татунем сусіди були і приятелі такі, що боже! Дай єму там, господи, душеньці легко! Але що ж то з вами сталося? Аж єм свої вуха забув, як сказали, що ту Темера сидить з Тернополя! Що, гадаю собі, за Темера? Там усего лиш оден був Темера. Певно, то син єго, абощо! Бідний хлопче! І ту вас межи таку збрідь всадили! Я вже просив пана інспектора, і він обіцяв, що від завтра будете сидіти на стражниці, я ручу за вас.