На дні – Іван Франко

Що погнало Бовдура до Борислава? О тім він і згадувати не хоче. Се така думка, що морозом проймає. Але швидко, швидко, здається, буде мусив докладно й тото собі припімнути. Досить — він утік і, втікаючи, ще раз позирнув з горбка на палаючі… але чи вечірнім блиском?., хати і прокляв їх. І ніколи ні перед ким він не визнав, з котрого се села він утік, хоть тому минуло вже п'ять літ. Хто знає, може й сам він уже забув назву села!..

В Бориславі він віджив трохи. Хоть робота погана, та все-таки платили зразу добре і їсти було що, не так, як у службі. Немов голодний вовк, кидався він на їду і їв, їв без тямки,— проїдав усе, що заробив, ходив мало не голий, а їв, щоб хоть раз чути сить у собі. Пити зразу не пив, аж відтак почав, як її не стало. Тоді розпився, здорово розпився!..

В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувався перший раз у своїм життю з одним таким же круглим сиротою, як і сам. Щира була людина, і Бовдур через чотири роки жив з ним, як з рідним братом. Вони працювали разом, жили разом і майже ніколи не розставалися. В потребі рятували один другого, не питаючи: а коли віддаси? Хоть, правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоть уважає Семена зрадником і фальшивим, все-таки радо згадує ті часи свого товаришування. Гарні були часи, та дідько взяв. А шкода, що не потривали довше!

Аж задля дівчини побратими розсталися. Полюбили оба

одну, бідну, нужденну робітницю, круглу сироту, як і самі,

вирослу в погорді та притиску, навиклу до мовчазного послуху, до покірливості безграничної, до відречення від власної

волі, від власної думки. Диво сталося тоді з Бовдуром. Його

різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура стала ще

ріжчою і дикішою при тій тихій, лагідній, послушній і добрій людині. Він любив її, але його любов ще дужче гнула її

додолу, ніж дотеперішнє життя. Кілько сварки, кільки побоїв витерпіла вона від нього! Кілько гарячих сліз пролила!

Але ніколи Бовдур не почув від неї й слова противного. І то

лютило його. Він допікав їй до крайності, щоб збудити в ній

відпорну силу, а тимчасом її сила — то була податна, мовчуча і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила сього

звіра! І тота любов додала їй сили зносити всі його, на вид

безумні, але випливаючі з його натури примхи, відплачувати

пестощами за побої, ніжністю за лайку і прокляття… І як

він не прозивав її! І сукою, і жабою, — вона нічому не противилась. Аж вкінці він почув обридження до тої безграничної

покори та податливості, і хоть не перестав її любити, але раз

у приступі гніву побив і нагнав від себе. Вона пішла — до

побратима, побралися швидко — вже й дитинка є…

— І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоє такі… розмазливі! Біс їх бери! Не хочу й згадувати про них!

Кілько раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку. Бо вони обоє силою контрасту споріднені з його душею, доповнюють її! Бо в його серці під грубою льодовою кригою тліє ще й досі невигасла іскра любові для тих двоїх розмазливих людей.

А відтак усе скінчилося. Все пішло виворотом. Він почав

пити. Біс побери! — крепко пив! Бувало прийде рано з роботи, — він ходив на ніч до ями, — та й просто до шинку.

Жиде, давай їсти! Добре. Жиде, давай пити! І п'є, поки в кишені грошей стає, поки може вдержатися на ногах. А як ноги

відмовлять служби, паде під лаву і спить аж до вечора, доки

знов не збудять на роботу. Се вигідно, не треба хати наймати.

Жид удень не викине з шинку, хоче, щоби й на другий раз

прийшов, — ще й жидові пси рот оближуть, чисто!..

Се був єдиний час, в котрий тепер Бовдур вдумувався з

якимось п'яним замилуванням. Той час вічного одуру, вічного похмілля, нічного беззв'язного шуму видавався йому

єдиним правдиво і всеціло щасливим часом його життя. Нічого

йому не хибувало; а впрочім, чорт знає, може, що й хибувало,

але він, бігме, ні про що не знав. Думки ніякої, споминок

ніяких, тільки шум, мов млинове колесо в голові гуркотить… Туррррррр! І все: люди, хати, сонце, і небо, і цілий світ кругом, кругом, кругом! Турррр-ррр!.. А більше нічого, ні на землі, ні в небі, ніде нічого!..

— Ах, ще би раз так, хоть деньок, хоть хвилю, господи!— зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік, а то починає оживати все, все, починає рушатись!.. Або коби так: встаю завтра рано, а ту в голові шумить, крутиться: турррр! Перед очима мішаєся, кругом, кругом!.. Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так навіки, назавсігди! Щоби й не пити і вічно п'яному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!..

— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином виб'ємо, — погане ще поганішим! Виходу нема… Та й пощо шукати?.. А ще перед кінцем раз, але… гарррно!.. П'ять-десять, тілько без двох шісток, — бігме, що варто!.. Та й стратити не маю що!..

— А моя молодість?.. — Чорт єї бери! Саме бодаччя, сама кропива! Прокляття на ню!

— А вони обоє?.. — Чорт їх бери! Покинули, зрадили… Ні, не хочу й споминати!..

— Але, може, ще колись було би ліпше?.. — Ні, не надійся. Пуста надія! Прокляття на надію!

— Але він, — може, у него отець, мати?.. — То нехай собі, — у мене їх нема й не було!

— А може… яка?.. — Ігій, я би мав на те зважати? А мені що до того? Най йде за другого!

— А може?.. — Ну, що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!.. Ох, як болить, як пече, як щемить! І ту, і ту, і ту, всюди, ціле тіло!..

Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув, і не знав тої страшної муки чоловіка, здиченого недолею, а здичінням доведеного до крайньої розпуки. А прецінь хто знає, якби вчув був Андрій ті слова, якби подумав був про сю муку, — може, одне його слово було б могло її втихомирити і спинити її страшні наслідки. Але Андрій за той час спав спокійно коло Митра і вві сні обіймав свою й не свою Ганю.

XI

Знову день, гамір, прокляття й насмішки, брязкання колодки, крики, робота. Знов ходить по казні Андрій, блідий і ослаблений недостачею свіжого повітря, і думає. Але сухий кашель зачинав душити його слабі груди, і мислі зачинають путатися в голові. Він чує страшну втому в тілі, немов воно у нього олов'яне. Ах, спочити, полежати вигідно, супокійно, під небом погідним, на чистім воздусі, в холоді!.. Його любовні сни бліднуть, і дармо він старається викликати їх у своїй уяві з давньою живістю. Навіть лице Гані не хоче вказатись йому, а все тільки перед затуленими очима мигають дикі, почварні лиця, з розчіхраним волоссям, невмиті й грозячі. Він ляг горілиць на ліжко, широко розтворив очі і вдивлювався В стелю, стараючись не думати, не споминати. Але ось стеля оживає, стягається, розширюється, хитається, і звільна на її бурожовтім тлі виступають крізь сумерк ті самі погані, грозячі лиця, спускаються згори, нахиляються над ним, німі, мов трупи. Він зривається і знов починає ходити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: