Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого жида і втонув у своїм куті, накривши ноги якимось підраним мішком.
Андрієві ще страшніше стало, коли почув оповідання Бовдура. І що ж дало життя сьому чоловікові? Які тепер мусять бути його спомини, які надії? Він трібував сам ставитися думкою в те безросвітне положення і чув, що мислі його мішаються, що він швидко задушився би в тій страшній безодні. Конечно, роздразнена Андрієва уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки, забитого і затоптаного відмалечку людською погордою, не зазнавшого на своїм віку ні радощів, ні щирості, ні любові. А тимчасом воно було хоть і правда, та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любові, були й у нього товариші щирі, такі ж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, — ну, та все се тепер припало густою верствою здичіння і забуття, і думка його, мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість, ні в прийдість. А панам «інспекторам» не квапно діялось випускати його, — тож і сидів Бовдур, забутий богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало його на світі, набираючи з упадком сил чимраз більше відрази до праці.
— То він жиє самим хлібом? — спитав Андрій у діда.
— Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Та й то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр[ейцарів], то возьме его перед себе та й зараз і з'їсть увесь дочиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить отсего дурного бойчука, щоби ему вечером дав кусень хліба, — розумівся, на вічне віддання…
— Ну, і він ніколи не виходить із сеї цюпи?
— Ні, відколи я ту, то ще я єго не видів надворі. Не знаю, як уперед. Бовдуре, ти вперед виходив декуди?
Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів:— Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протокулу.
— Ну, як він тут перетримав зиму в сім адамовім убранню, то я вже ціло не знаю, — сказав дід. — То як мене привели, то були вже тоті остатні морози. Приходжу сюди, — студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казни, лежить у тім самім куті, де тепер, і тим самим мішком накритий. Увесь посинів, як боз, а не каже нічого. Я походив троха, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я та й кричу: «Ей, — кричу, — люди, таже я не син божий, за що ви мене так мучите? То лиш сина божого так фарисеї мучили, як ви мене мучите!» Та вони троха на мене погаркали, а далі взяли та й затопили в печи про славу, то ми троха відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.
— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андрій, здригуючись, немов від морозу.
— Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко, коли їм схотілося.
— Ба, а ти чому не допоминався? — спитав його Андрій.
— Ага, не дономинався! сердито відбуркнув Бовдур. Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.
— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудування Андрій.— І довго ж ти сам був?
— Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другої казні давали, мені на збитки.
— Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?
— Е, ще чого не стало. Доктор! А докторови ту хто що дасть! — сказав з гіркою насмішкою дід.
— Ба, таже, бачу, є припис, щоби доктор щодня, або бодай щотижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.
— Може й є де такий припис, ало у нас у Дрогобичі нема! Та й що нам до приписів! Ми собі самі свої пани!
— То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?
— Таки ніколи й не приходить та й годі.
V
В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці та й Бовдур, підперши голову на локоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий жид почав розпитувати Андрія зразу по-жидівськи, а відтак по-руськи, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:
— І яка мене-е лиха доленька несла-а до сего Дрого-обича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві або купити за тих нужде-енних п'ять шісток, що-м за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и додому-у-у!..
— Також ґазда! — жартував дід. — Робив день у Бориславі, заробив п'ять шісток, а нині, при святі, вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на Великдень! Штанці нічого, — лекше йти, як на чоловіці того полотнища небогато телімбаєся. А гуня також празнична, — поли хотів підкасати, але, відай, через помилку повіддирав. А може, де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікови годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив, і від добрих приятелів утік! А ту скоро йно показався, став коло косцьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне вашеці, просимо до покоїв!
Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.
— Діточки-и мої, — голосив він,— що там з вами станеся?..
Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таже вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну додому!,.
— О, далеке ще тото завтра! — сказав чорноголовий жидок. — Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!
— От би-с мовчав та не різав мене без ножа! — скрикнув чоловік і, знов похиливши голову, захлипав, мов дитина.
— Та ні, — сказав він по хвилі рішучо, — вони мене мусять нині випустити. Що я їм винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За що ж мене можуть держати?.. — Із тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до забитої візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіні, проходячи сіньми поліціяни.
— Діду Паньку! — обізвався тимчасом селянин, що лежав горілиць на ліжку, — діду Паньку, чи не ви то вибрали мені з файки решту тютюну?
— Ні, не я, — відповів дід, — там у вас інший гість був.
— Хто такий? — спитав селянин, грізно насупивши густі, чорні брови.
— А от наш «бургер»! Адіть, ще гризе мачку.
Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чапів Бовдур, а відтак, не кажучи й слова, підійшов ід Бовдурові і затиснутим кулаком ударив його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.
— Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєї праці!
Замість відповіді Бовдур ногою щосили копнув селянина в живіт, хоть сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.
— А грім же би тебе розбив! — крикнув він. — То ти ще так мені платиш за моє добро?
— Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свиноїде!— крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючись на ноги. — То ти би за пушку недокурків чоловікові голову провалив.
— І око би-м вибрав за своє! — відказав селянин. — Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого, певно, не рушу!
— Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А най-но лишень обернуся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!
Замість відповіді селянин замахнувся кулаком на Бовдура.
— Та що, жаль тобі тої мачки? — сказав той, понуро глядячи йому в лице. — На, маєш, коли тя так за нею зуб болить!— І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегризену мачку селянинові в лице.
Потік чорний вонючий плин по лиці, по бороді, ПОТІК на сорочку, долі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся. Митро, тремтячи, скулився на своїм петеку, боячись бійки.
— Ну, що ж ти мені наробив? Що ж ти, псе, за TOTO варт?— прохрпипів селянин здавленим з лютості голосом, підступаючи з куланами до Бовдура.