— Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! — ВІДПОВІВ понуро Бовдур і, не чекаючи зачіпки, ждюхнув селянина КОЛІНОМ у ЖИвіт так сильно, що той йойкнув, захитався і, як ДОВГИЙ, гепнув на підлогу. Зчинивши теє, Бовдур знов спокійно ляг у свій кут, не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.
— Се у нас «старший польовий», скавав жартом дід Панько до Андрія, — він пильнує, свого, як ока в голові, і все ладиться виймити тому Бовдурові око, але якось ше досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю бати— око!
— А ви відки, газдо? — спитав Андрій селянина, але той,
сапаючи гнівно, знов уже лежав на постелі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрієвого запитання.
— Вони з Дорожова, — заговорив знов смішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє і так уже на тім помішалися, що наостанку ніхто не знає, що моє, а що твоє.
— От би-с, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на нього дорожівський.
— Ігій на твою голову, — відповів, сміючись, дід Панько,— і то тобі завкридно, ненажиро! Таже то чень не твоє, що я заговорю!.. От і єго, грішного, — говорив дальше дід Андрієві,— заперли також за «моє» та «твоє»: десь, у якогось жидика, купив шкіру за 30 крейцерів, а шкіра вартувала з півтора ринського. То жидик 30 кр[ейцарів] у руки та втеки, а його, наймита божого, жиди в руки та [до] Іванової хати!..
Дід знову засміявся, а з ним і Митро та чорноголовий жидик, котрого дід назвав був «кішіньковим майстром». Дорожівський не обзивався більше, тільки сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти де-небудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, лежачими на землі, хоть і так не міг зробити більше п'яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського життя, що разом, мов з відра, жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь сорокатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зопсуття, окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільності, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле се людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими, ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.
А там, за стінами сеї поганої кліті, на подвір'ю, залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами, реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в «кікса». Досередини чути було удари палестри о «кічку», чути було сміхи та спори, крик якихось жидів, переймлених на дорозі враз із стадом волів та загнаних на комунальне подвір'я. Чути було скрип залізної димавки, котрою хтось димав воду з керниці. Але більше не було чути нічого і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.
— Не знати, чи хоть вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане, — спитав він Андрія, — не курите?
— Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися!
— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох оту, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, — то ліпше купувати, ніж пачки.
Тимчасом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках трохи догори і виглянув надвір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і, мов опарений, пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.
— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся знадвору крик капрала, котрий, переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них щомоці тріпачкою. Охнув Митро, випрямився і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: «Вже швидко сонячько зайде!» А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.
VI
Забряжчала своїм тоненьким брязкотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи
до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.
— Андрій Темера! До пана інспектора! — крикнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.
В казні по його виході на хвилю стихло.
— Якийсь уцтивий панок, бідачисько, — сказав дід Панько.
— От якийсь нероба та волоцюга, — буркнув під носом дорожівський газда. — Уцтивих панків не водять цюпасом!
— А уцтивих дорожівських газдів водять? — спитав гризько Митро.
— І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би-с мовчав та дихав! — крикнув на нього дорожівський гнівно.
Знов тихо стало, тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п'ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.
Знов брязнула колодка, відхилилися дворі і впустили Андрія з пальтом, перевішеним через руку.
— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.
— Нічого, — відповів сумно Андрій. — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своїх паперів і, може, декому з них попри власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був, може, на таке ж довге чекання, як і вони, — що тим словом, так, як і вони, відорваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вольного, хорошого світа і заточений тут, в сесь гидкий льох, на дію суспільної неволі!..
Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і, підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко: — Митре, дай хліба!
— А смоли єму горячої дай, не хліба! — сказав дорожівський.
Але Бовдур не слухав сеї любезної перестороги і, підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:— Митре, дай хліба!
— Та коли-бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.
— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.
— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.
— Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден!
— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір!— сказав дід Панько.
— Мовчи, стара торбо! — відгаркнув Бовдур і знов до Митра: — Чуєш, чи ні, давай хліба!
Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик, він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою. — Ти, гнилобока помано, — крикнув він до Бовдура, — ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти, безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви дорешти не розточать!
І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.
— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в горячку! — воркотів крізь зуби Бовдур.
— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: «Митре, хліба давай!»
— А так, так мені ся хоче, що мені зробиш! — упирався Бовдур.