На дні – Іван Франко

— Не знати, чи хоть вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане, — спитав він Андрія, — не курите?

— Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися!

— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох оту, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, — то ліпше купувати, ніж пачки.

Тимчасом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках трохи догори і виглянув надвір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і, мов опарений, пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.

— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся знадвору крик капрала, котрий, переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них щомоці тріпачкою. Охнув Митро, випрямився і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: «Вже швидко сонячько зайде!» А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.

VI

Забряжчала своїм тоненьким брязкотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи

до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.

— Андрій Темера! До пана інспектора! — крикнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.

В казні по його виході на хвилю стихло.

— Якийсь уцтивий панок, бідачисько, — сказав дід Панько.

— От якийсь нероба та волоцюга, — буркнув під носом дорожівський газда. — Уцтивих панків не водять цюпасом!

— А уцтивих дорожівських газдів водять? — спитав гризько Митро.

— І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би-с мовчав та дихав! — крикнув на нього дорожівський гнівно.

Знов тихо стало, тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п'ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.

Знов брязнула колодка, відхилилися дворі і впустили Андрія з пальтом, перевішеним через руку.

— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.

— Нічого, — відповів сумно Андрій. — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своїх паперів і, може, декому з них попри власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був, може, на таке ж довге чекання, як і вони, — що тим словом, так, як і вони, відорваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вольного, хорошого світа і заточений тут, в сесь гидкий льох, на дію суспільної неволі!..

Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і, підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко: — Митре, дай хліба!

— А смоли єму горячої дай, не хліба! — сказав дорожівський.

Але Бовдур не слухав сеї любезної перестороги і, підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:— Митре, дай хліба!

— Та коли-бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.

— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.

— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.

— Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден!

— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір!— сказав дід Панько.

— Мовчи, стара торбо! — відгаркнув Бовдур і знов до Митра: — Чуєш, чи ні, давай хліба!

Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик, він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою. — Ти, гнилобока помано, — крикнув він до Бовдура, — ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти, безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви дорешти не розточать!

І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.

— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в горячку! — воркотів крізь зуби Бовдур.

— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: «Митре, хліба давай!»

— А так, так мені ся хоче, що мені зробиш! — упирався Бовдур.

— А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!..

Андрієві страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдурові, кажучи: — Ну, на та повечеряй, колись голоден. Се ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!

— Е, пане, — сказав дід Панько, — нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.

— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.

— А маєте хоть за що післати?

— Е, є. Маю з собою п'ятдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я їхав; прийдеся з тих грошей дещо троха минути, хоть вони, правду кажучи, по мої.

— Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, — сказав дід Панько.

А тимчасом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку,— так скривилося ціле Бовдурове лице, ТАКИЙ ЯКИЙСЬ ДИКИЙ,неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — се годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на це ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тільки чути було глухе цямкання уст, жвякаючих сухий хліб.

— Господи, різні люди бувають на світі! — почав балакати дід Панько. — Оден би, як-от наш дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший, хоть сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі, але й цілі села. Декуди в селі, то нарід жреся, б'єся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, — одним словом, пекло їсне. Ні там діда обдарують, ні подорожного приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим «своїм» убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди жиють, як браття, згідно, приязно… Сварок там, ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує, і грішми, і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожного прийме, нагодує, — ну, і якось, прото, не бідніють— жиють і мають, і дітям своїм лишають. То вже о тім, хто-як-хто, а я добре знаю, хоть небогато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди, по Підгір'ю, нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: