— А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!..
Андрієві страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдурові, кажучи: — Ну, на та повечеряй, колись голоден. Се ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!
— Е, пане, — сказав дід Панько, — нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.
— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.
— А маєте хоть за що післати?
— Е, є. Маю з собою п'ятдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я їхав; прийдеся з тих грошей дещо троха минути, хоть вони, правду кажучи, по мої.
— Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, — сказав дід Панько.
А тимчасом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку,— так скривилося ціле Бовдурове лице, ТАКИЙ ЯКИЙСЬ ДИКИЙ,неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — се годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на це ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тільки чути було глухе цямкання уст, жвякаючих сухий хліб.
— Господи, різні люди бувають на світі! — почав балакати дід Панько. — Оден би, як-от наш дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший, хоть сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі, але й цілі села. Декуди в селі, то нарід жреся, б'єся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, — одним словом, пекло їсне. Ні там діда обдарують, ні подорожного приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим «своїм» убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди жиють, як браття, згідно, приязно… Сварок там, ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує, і грішми, і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожного прийме, нагодує, — ну, і якось, прото, не бідніють— жиють і мають, і дітям своїм лишають. То вже о тім, хто-як-хто, а я добре знаю, хоть небогато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди, по Підгір'ю, нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.
— Бо, може, там бідніший? — сказав Андрій.
— Та воно господь знає як, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і грунти ліпші, і ґазди є богатші, а тілько якась така згрижа межи народом, таке вороговання, що крий боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоть що то, а уткне в руку.
Тимчасом надворі вечоріло. Сонічко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і покликали до молитви.
— Ну, час нам лягати спати, — сказав по молитві дід. — Тілько не знаю, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий, каліка…
— Ні, ні, не треба, — перебив його Андрій. — Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду сю ніч на ногах, а відтак побачимо, що бог дасть.
— Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, — відказав дід. — От би ви, дорожівський, відступили своє місце паничеви!
— У нас нема для паничів місця, — відворкнув дорожівський. — Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежить під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди!
Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав і ще раз просив діда Панька не клопотатися ним, вій уже собі якось порадить…
Аж тут Митро сіпнув його за полу і прошептав:
— Ви, пане, тепер ще троха ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пущю на своє місце.
— Добре, братчику, біг заплать тобі, — сказав Андрій.— На, маєш тут моє пальто, накрийся, бо вночі холодно, а мені воно, хоть легке, а вже зачинає важити на руці.
Всі полягали, хто роздягаючись, а хто й ні, — лиш Андрій, широко витріщаючи очі, щоби не завадити о що-небудь серед густої пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казні, мірно стукаючи черевиками о мокрий асфальтовий поміст.
VII
Мислі його, придавлені ваготою всіх нинішніх вражінь, зразу рвалися і путались. Йому мерещилися беззв'язні обривки тих картин, що він нинішнього дня бачив і чув, і палили його мозок своєю кричучою неправдою, морозили кров своєю безграничною поганню. Але поволі, поволі, коли темнота чимраз густіше заліплювала його тілесні очі, думка вспокоювалась, міцніла, порядкувалася, пам'ять запановувала над картинами уяви, дух його з трудом, але живо немов вигарбувався з сеї темної западні на ясні зорі, на чисті води, на вольний, веселий світ, котрий він покинув нині рано, ах, не знати, на як довго!..
А світ той ніколи ще не видався йому таким хорошим, таким веселим, таким вольним, як саме послідніми днями, як саме нинішнього поранку! Ніколи душа його не чулась такою сильною і смілою, як нині, саме перед страшним, глибоким упадком. Ніколи тільки блискучих надій на будуще не роїлося в його голові, як саме нині, на кілька хвиль перед ударом, що мав їх усі в зароді розбити. Ніколи ще зоря любові не сяла для нього так ярко, так чудово, так принадно, як саме нині, перед тою хвилею, коли мала для нього загаснути — може й навіки!..
Ціле його життя пройшло в бідності й недостатку, в важкій боротьбі за прокормления, за науку. Він кінчив школи круглим сиротою, без вітця, бее матері, вдержуючися власною працею. Відмалку ще він привик до праці, полюбив науку і чим вищі класи npoxoдив, тим з більшим запалом прикладався до науки. Найбільшою втіхою дли нього було натрафити на хороших професорів, котрі вміли б зацікавити, давали би поле ученикові до власного мислення, заохочували би до власної праці. Поза науку, поза читаний книжок шкільних і не шкільних він не знав світа, пройшов гімназію дитиною, аскетом і ще перед матурою почав слабувати на груди й на очі.
По матурі він для поправлення свого здоров'я поїхав до
одного свого товарища в гори і там пізнав сестру його, Ганю. Незвісне досі чуття любові до женщини пробудилося в нім, почало будити його молоду кров, отворило звільна його очі на дійсне життя, розвіяло книжковий туман, крізь котрий він досі мало добачав дійсного світа. А й нове, університетське товариство, серед котрого він опинився, навело його на нові думки, розчинило перед його очима нові погляди на життя, на ціль науки, на ціль освіти і всіх людських змагань. І його давне минуле стало перед ним у іншім світлі, многі з гімназії винесені переконання та вірування розвіялися без сліду. Се була важка внутрішня боротьба, довга й руйнуюча, і тільки любов піддержувала його в ній, додавала йому сили. Разом з ним і Ганя, з котрою він живо переписувався, переходила всі фази розвитку думок, і та їх спільність кріпила їх до дальшого поступування по розпочатій дорозі. Вони вмовлялися — віддати життя своє боротьбі за свободу: свободу народа від чужовладства, свободу людини від пут, які на неї накладають другі люди і нещасно уладжені суспільні відносини, свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму. Вони розбирали між собою живо ті нові, високі думки, слідили їх розвиток у цілім сучаснім світі, радувалися новими їх прихильниками, старалися уґрунтувати на них увесь свій світогляд. Се були блаженні хвилі для .Андрій і Гані, коли людина з людиною сходиться любимими думками, подає дружньо руку на полі найсвятішіх переконань! Але обоїм ще чогось хибувало. Після гарячих спорів о теорії, після читання найкращих і найосновніших писань про занімаючий їх предмет, вони мимоволі заглядали одно одному в очі, глибоко-глибоко, немов старалися вислідити в них ще щось більше, як згідність теорій. їх очі палали огнем, гарячішим від огню переконань, їх уста тремтіли не словами наукових доказів, їх лиця паленілися не втіхою з відшуканої правди. їх кров грала живіше, коли зійшлися, і се була друга могуча сила, що перла їх ід собі. І не раз серед читання, серед гарячого теоретичного спору їх голос тремтів і звільна замирав на дрожачих устах, рука шукала руки, а очі любих очей і…