«І чому то чоловік не машина, така, котру б тілько розум накручував на свій лад? — думав він. — Пощо ще тої другої, необрахованої сили — чуття, котре путає та мішає правильний хід розумової машини? От і мені, якби по-розумному, треба було ту нині сидіти? Ні! Жив би собі у Львові, хоть бідуй та лихо лихом латаючи, а все би жив, та працював, та вчився і був би вольний, безпечний… до якогось часу. А то ось… приперло мене їхати до Дрогобича, щоби побачитися з нею. Хоть на деньок, хоть на хвилю. Ну, і побачився, почув у груді новий прилив того чуття, що так много горя принесло мені взамін за краплину своїх солодощів, — та й тепер оп'ять! А жаль, що так склалося. Тепер я чую в собі подвійну силу до роботи, — та що, руки зв'язані!»
Ходячи по казні, Андрій кілька разів зиркав на Бовдура і завважав, що той невідступно водив за ним очима з якимось дико-понурим поглядом. Андрієві почало ставати якось моторошно під дозором тих очей без людського виразу, блищачих тільки блиском гнилого порохна. Він почав чутися ще більше стісненим серед тих тісних стін, серце його тривожно забилося, немов рвалося геть на ясний світ із сеї відразливої ями, замешканої упирем, що висисає звільна теплу кров із груді. Але Андрій не подався тому страхові, — в його серці надто много було любові до людей, а особливо до всіх «принижених і оскорблених», надто много було віри в доброту людського серця, щоб зараз же підозрівати чоловіка нещасливого, як він сам, о які-небудь погані замисли. Свою мимовільну дрож і тривогу він складав на змучення і ослаблення тіла і, перемагаючи самого себе, кинувся на дідове ліжко, щоб трохи пропочити. Але по хвилі зірвався, мов обпарений, трясся весь, хапався то за груди, то за руки, то за голову, трібував ще раз ходити но казні, та недовго зміг. Утома взяла своє, він упав на ліжко і швидко заснув твердим, мертвецьким сном.
І сниться йому, що якась слизька, погана рука поволі розвертає одіж на його грудях, розвертає сорочку, а далі й груди самі, — кості розступаються перед нею, а рука толочиться всередину, холодна, обридлива. Вона намагає до серця, добирається до нього осторожно крізь путаницю жил та артерій, немов ловець, що хоче зловити воробця серед хворосту. Ось вона вже близько, — він чує то по холоді, що проникає вглиб, мов вістря льодового ножа. Але ось і серце почуло ворога, забилося, заметалося на всі боки, мов пташка в клітці,— натужується, кидається взад і в боки, щоб не датися зловити. Але таємнича рука, перта незнаною силою, лізе все дальше і дальше, розняла широко кріпку долоню, ще ширше розчепірила пальці і вже туй-туй, туй-туй зловить трепечуще серце, зловить і задавить! Острий, прошиваючий біль, мов блискавка, проняв Андрієве тіло, — він прокинувся і схопився на рівні ноги.
— Ігій, а се що таке, — промовив він, протерши заспані очі і розглянувшися по казні. Йому здавалося, немов хтось в одній хвилі зняв з його груді великий тягар, котрим вона під час сну була надавлена, і ще повиділось йому, немов у першім просонню побачив нахилене над собою чорне, страшне лице Бовдура. Але се, певно, лиш зо сну йому так повиділось, бо тягару на його груді не було ніякого, а Бовдур спокійно сидів у своїм куті з ногами, замотаними в мішок, і навіть не дивився на нього, а встромив очі десь у кут, немов розглядав риси плям від харкотиння на стіні.
«Е, се, певно, запінка надавила мені груди», — подумав собі Андрій, відіп'яв запінку і знов положився на ліжко.
Його збудило дзбркання ключів і гомін входячих з роботи арештантів. Вони внесли з собою капинку свіжого повітря, внесли якийсь запах вольного світа, і в темній понурій казні повеселіло. А тут ще чорноголовий жидок при замітанню найшов чотири крейцарі, котрими дуже втішався і за котрі рад би був накупити бог зна яких достатків, щоб провести празнично нинішній щасливий день. А Стебельський і дорожівський газда принесли по цілій пригорщі недокурків усяких цигар; тільки що дорожівський свої показав та й назад сховав, а Стебельський розділив свої «на всю казню». Ті недокурки — то була єдина заплата для арештантів, замітаючих канцелярії, та й то заплата для них велика і принадна.
Аж ось надійшов і вахмістр з грішми і, призначивши на кождого арештанта 14 кр[ейцарів], післав двох, т. є. діда і Митра, в супроводі поліціяна на місто для закупу хліба тай чого там ще треба. І Андрієві також дали 14 кр[ейцарів], авін доложив до них ще своїх 20 і попросив, щоб купили і йому хліб такий, як самі їдять, і ковбаси. Коли Андрій зі своєї мошонки виймав тих 20 кр[єйцарів], то, певно, не бачив того, що з кута блимали Бовдурові очі і невідступно слідили кожний його рух, міряли і важили об'єм та зміст мошонки, слідили дорогу, куди кладе її Андрій і якоюсь заздрістю, якимось гнівом запалали на вид винятих із неї 20-ти кр[ейцарів], немов ті 20 кр[ейцарів| винято у самого Бовдура з-під серця.
І знов ходить Андрій по казні, і знов думає. Думає про
Ганю, про її життя з чоловіком, як вона в своїх листах йому описувала, думає про своє одиноцтво на світі, про своє обезсилення через утрату коханої людини. Та ні, набігає, друга, веселіша думка: «Ні, я не одинокий! Є в мене товариші, щирі, сердечні, горячо переняті тою ж думкою, що і я. Вони й поможуть у потребі і порадять, і розважать! Та все-таки…» Тут уривається думка оп'ять на сумнім, болючім тоні. «Та ні, — набігає нова думка з новою потіхою, — адже й вона для мене не страчена: любить мене, як уперед, не цураєся мене, не відгороджуєся від мене своїм шлюбом, мов муром, переписуєся зо мною, і радить, і розважає так само щиро, як уперед; та й він чоловік хороший, і приятель мій, і думок однаких… Ах, та все-таки!» — і знов уривається весела думка, і Андрій, мов під вагою великого болю, опускає голову, а з очей його котяться дві несмілі, тремтячі сльози, пекучі, як огонь, і ні крихти по влегшуючі серця. Він швидко втирає їх і знов ходить по казні, старається не думати ні про що, а властиво думати тільки про звичайні, близькі речі, от хоть би про їду.
— А воно цікава штука, – каже він сам до себе. — Поки
не згадували про їду, то поти й я не чув голоду і жолудок сидів тихо, хоть порожній. А тепер нагадали, то й він, мов старий пес, починає воркотіти та крушнятись. Се би в психологічний дневник втягнути — «вплив думки на органічні чинности»… От гарна би річ була вести такий дневник, де би втягано завсіди кождий об'яв чуття, кожде вражіння, і то день за днем, довший час! Цікава би вийшла статистика духового життя! Пізнали б ми, якими-то вражіннями, якими чуттями найбільше жиє чоловік, яке-то буденне життя тої «божої іскри», котра в рідких, виїмкових хвилях так високо зноситься!. .
Його заняла думка такого дневника, і він розбирав та проводив її на всі боки, входив у подрібності, немов ось-ось збирався сам її внести в діло. «Треба кількох, кільканадцяти людей, совісних, відданих правді, — думав він, — щоб вони розібрали поміж себе головніші об'яви психічної діяльності і щоб кождий переважно нотував об'яви свого відділу, а прочі тілько здебільшого. Та ні, так би ні до чого не дійшли, бо проклята різниця вдач, хвилевих успособлень, обставин усе перепутає. От якби який-небудь механічний психометр винайти, похожий на той, що зладив Вундт для мірення інтенсивності чуття. Штука вийшла б цікава і важна для науки. Досі психологія займався якістю вражінь, а про масу їх мало й гадки має. А прецінь, бачиться, ту ключ до розв'язання не одного психологічного вузла, бо ж, певна річ, що ті вражіння і чуття, що найчастіше повторюються, найглибші сліди витолочують у душі. Статистика, статистика поможе ввійти глибше в загадку характерів і вдач людських, так, як помогла вже ввійти хоч троха в психологію громад і мас суспільних!»
Поволі, поволі такі думки про науку, про теорії, не тикаючі серця і чуття, вспокоїли Андрія. Йому пригадалися товариші, молоді, гарячі, віддані щиро думці про свободу і щастя людей, пригадалися їх спори, їх спільні змагання до поповнювання свого знання, їх дитиняча радість з пізнання кождої нової правди, і йому стало так легко, так весело, наче він знов межи ними, наче ні його, ні нікого в світі не давить уже віковічна гадь людського роду — неволя! Його уста, бліді, щасливі, шептали мимоволі слова пісні: