«Гей, — подумав собі хитрий Лис. — Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе».
І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі. Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака. Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:
— Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.
Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:
— А ти ж хто такий?
— Підступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися.
— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і радійте! Сьогодні рано святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів».
Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.
— Ой Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?
— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.
Нечувана радість запанувала в звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима!
Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердим, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.
Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.
І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м'якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.
Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату ', і ввечері після великих процесій, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло 2, аж вуха в'янули. Але як молоді Лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкав і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!
І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.
ЯК СИНИЦЯ ХОТІЛА МОРЕ СПАЛИТИ
Була собі Синиця. Невідомо, що їй збрело в голову, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкому кущику. Поки море було спокійніше, все йшло гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж ось повіяв вітер, розгулялося море, затопило кущик і з ним Синичине гніздо. Сама Синиця ледве жива втекла, а її яєчка попливли з водою.
Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скелі над морем та як почне сварити та лаяти море:
— Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, ненажерна безодне! Ти, нікчемне, непотрібне, некрасиве море! Як ти сміло порушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду потягну, я тобі на весь світ сорому нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень ні вночі, поки мені не вернеш усього, що в мене забрало.
А море все хлюп-хлюп, хлюп-хлюп, хлюп-хлюп.
— Що ти смієшся з мене, ти, нечесне, несумлінне, неблагородне море! — пищала Синиця. — Зараз мені віддай мої яйця, бо, слово честі, помщуся тобі!
А море все хлюп-хлюп, хлюп-хлюп, хлюп-хлюп.
— Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я супроти тебе безсильна? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то — клянусь честю — я запалю тебе.
А море все хлюп-хлюп, хлюп-хлюп, хлюп-хлюп.
Страшенно розсердилася Синиця і поклялася не заспокоїтися, поки не спалить море.
Вона полетіла до хробачка Світлячка і мовить йому:
— Слухай, Світляче, ти маєш огонь на животі. Ходім зо мною, поможи мені запалити море.
— Не можу, Синичко, — мовив Світляк;— Мій огонь світить уночі, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Вогника, може, він тобі щось поможе.
Полетіла Синиця на болото, сіла собі на вільховім кущі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Вогник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило, та все, мов п'яні, хиталися. Нарешті, один підлетів ближче до Синиці.
— Гей, Огнику-братику, — кричить до нього Синиця. — Затримайся на хвилиночку, маю тобі щось сказати.
— Не можу задержатися, не маю часу, — відповів Блудний Вогник. — Але говори, що маєш сказати, я тут буду літати коло куща, то все почую.
Розповіла йому Синичка своє горе і просить:
— Ходімо, поможи мені спалити те погане море!
— Не можу, Синичко, — відповів Огник. — Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ні однієї хвилиночки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому б тобі не звернутися до Крука? Він на такі речі майстер. Я чув, що він увесь Совиний народ у печері спалив. Піди до нього.
Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горі і запалити море.
— Не можу, Синичко, — відповів Крук, поважно похитавши головою. — Той огонь, що від нього згоріли Сови, то простий людський огонь, що я вкрав он там на пасовиську. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне у воді. Щоб спалити море, на те треба б іншого вогню, а де його роздобути, я не знаю. Знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзьобом чудесний вогонь викресати. Може, цей тобі придасться.
Подякувала Синиця Крукові за добру раду і полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзьобом огню, від якого б зайнялося море.
— Не можу, Синичко, зробити цього, — відповів Бузько, замислившись і ставши на одну ногу. — То колись наші діди-прадіди вміли, кажуть, дзьобами огонь кресати, а ми вже не вміємо тієї штуки. Та й ледве чи цей огонь придався б тобі на щось. Мені здається, щоб запалити море, на те треба огню з самого неба. Полети-но ти до Орла. Він щодня літає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може, він тобі що допоможе.