— Ні, не бачив.
Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:
— А що, пішли вже мої гонителі?
— Пішли.
— Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:
— Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.
— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з'їсти хочеш!
— А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:
— Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з'їси мене.
Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти. — І розповів усе, як було.
Кобила подумала, подумала та й мовить:
— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.
— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав«просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:
— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда! 9
— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка:
— Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.
— Добре.
Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.
— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалеку чоловік і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:
— Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!
— Але ж правда! — крикнув Вовк.
— Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
— Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
— Що ж, це можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
— Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.
— Як-то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця.
Вовк уліз у мішок увесь.
— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав'язував?
Чоловік зав'язав.
— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові — та й забив його на смерть.
— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш?
— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
— Добре.
Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить.
— А що це ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
— Добре, що ти живий та здоровий, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок — Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:
— На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй біля села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:
— Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?
— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
— А ви, мої ніженьки, що робили?
— Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
— А ви, мої вушенька, що робили?
— Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
— А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:
— А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.
— А, то ти такий добрий! — крикнула Лисиця. — Геть мені з хати!
Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:
— Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!
А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.
ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК
Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.
Мугикав собі тихенько, а далі подумав:
«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли».
Буряки були недалеко від його хати. їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.
Побачивши Зайця, їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:
— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?
— Погуляти вийшов, — відповів їжак.
— Погуляти? — зареготав Заєць. — А я думаю, що з твоїми кривими ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.
Ця насмішка дуже розсердила їжака, бо ноги в нього таки криві.
— Ти, певно, думаєш, — каже їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лапами швидше побіжиш?
— Авжеж, — відповів Заєць.
— Можемо спробувати, — мовив їжак. — Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.
— Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками випередиш мене? — сміявся Заєць.
— Ну, про мене, спробуймо, коли тобі охота.
— Гаразд! — відповідає Заєць. — Давай руку. А тепер біжім.
— Ну, ну, чого так поспішати, — відповів їжак. — Треба наперед піти додому, трішки поснідати, а через півгодинки я повернусь на оце місце.
Заєць не мав нічого проти, бо і йому хотілось перед тим похрумати свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.
Приходить їжак додому і каже до своєї жінки:
— Жінко, збирайся швиденько, підеш зо мною в поле.
— А чого мені в поле? — питає їжачиха.
— Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.
— Чи ти, чоловіче, з глузду з'їхав? — скрикнула їжачиха. — Ти з Зайцем хочеш наввипередки бігати?
— Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти. Що мала їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.