Коли ще звірі говорили (збірка) – Іван Франко

— А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.

— Та вже, — мовить Лисичка.

— А що там народилося?

— Хлопчик.

— А як же його охрестили?

— Початочок.

— Ото ім'я! Я ще й не чув такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.

Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

— Зараз, сватуню, зараз!

— То що, Лисичко? — питає Вовчик.

— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.

— Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.

— Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.

— О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?

— А що ж там народилося?

— Та дівчинка.

— А як її охрестили?

— Серединка.

— Ото! Я ще й не чував такої назви, — здивувався Вовчик.

— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

— Іду, сватоньку, йду!

— Ти куди йдеш, Лисичко?

— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?

— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.

— Бо дуже мене любить, Вовчику.

— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.

— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

— А що, вже відбула хрестини?

— Та вже.

— А хто ж знову народився?

— Хлопчик.

— А як же ж його охрестили?

— Остаточок.

— Ну, що ж, нехай здоров росте!

Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:

— Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?

— Звичайно, пора, Вовчику-братику, — Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.

— А ти ж не голодна?

— Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.

Пішов Вовчик у корчі, дивиться — ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.

— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.

Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі — шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

— Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.

Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

— Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка — хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:

— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

— Ай-ай-ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.

ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ

Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

— Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.

— Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

— Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.

— Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не роби цього. Пам'ятаєш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.

— Е, — каже Вовк, — через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або двоє з'їм.

— Ні, Вовчику, — каже Пес. — Не ходи до нас, бо буде біда.

— Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так обережно там справлюся, що ніхто й не почує.

— Але я почую.

— Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?

— Добре тобі говорити, — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?

— Роби, як знаєш, — мовив Вовк, — я мушу до твоїх свиней навідатися й раджу тобі сидіти тихо.

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: