Я не тебе люблю, о ні – Іван Франко

Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.



Не голос твій, що, мов дзвінок,

Мою бентежить душу,

І не твій хід, що кождий крок

Відчути серцем мушу.



Не ті уста, з котрих вже я

Не вчую слова ласки,

Не вид, в котрім душа твоя

Виднієсь вся без маски.



Не стать твою, не скромний стрій,

Котрим вона вповита,

Не гармонійний вигляд твій,

Мов пісня сумовита.



Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.



Все, що дало мені життя,

В красу перетопляв я,

І всю красу, весь жар чуття

На неї перелляв я.



Вона мій спів, вона мій хліб!

Душа моя – аж дивно –

До неї, наче той поліп,

Приссалась невідривно.



Усіми нервами приляг

Мій дух до неї, мила, –

І тут вона – аж страх! аж страх!

Твій вид мені явила.



Неначе блискавка ярка,

Що зразу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, –



Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом;

Я чув: тут смерть моя сидить,

Краси вповита чаром.



Я чув, і з жаху весь тремтів,

І розкішшю впивався;

Від тебе геть тікать хотів,

Круг тебе все снувався.



Мов той Іксіон, вплетений

У колесо-катушку,

Так рік за роком мучусь я,

І біль мою жре душу.



І дармо ліку я шукав

На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,

Не пустить аж до гробу.



Ні, не тебе я так люблю,

Люблю я власну мрію!

За неї смерть собі зроблю,

Від неї одурію.