Микола хапається за голову:
— Я? Вкрав тобі… Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я по—твойому, виходжу ще й злодієм?
Гурман закидає Миколі, що той мав три роки, аби причарувати до себе жінку, але цього не сталося. Він бо не чоловік, а віхоть. Михайло повідомляє про свій намір залишитися в них на ніч і сьогодні. Жандарм каже ще, що наступного дня вони удвох поїдуть до міста і він отримав наказ із суду приставити Миколу, оскільки справа про вбивство продовжується.
Микола, проклинаючи жандарма, хапає карабін і кидається на Гурмана, а той, кепкуючи з нього, наказує кинути зброю. Микола пускає з рук карабін, береться за сокиру й втоплює її в Михайлові груди. Жандарм падає. Він намагається заспокоїти Анну, запевняє її, що почувається добре, дякує Миколі, кажучи, що сам хотів заподіяти собі смерть, але рука не піднялася.
Саме в цей час до хати входять війт, Бабич із Настею та інші селяни. На запитання війта, що сталося, смертельно поранений жандарм слабким голосом промовляє, що він сам зарубався, бо була причина, і не треба звинувачувати в його смерті Анну й Миколу. Михайло Гурман умирає.
Анна кидається до трупа з відчайдушним криком:
— Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі зачну?
Микола просить її заспокоїтися, бо в неї є для кого жити.