Дивний сон наснився Захару Беркуту, що він молиться гаряче, а навкруги робиться темно. Швидко сповнилося «це прочуття». Прийшли страшні вісті до Тухлі. Громада кликала Захара, бо потребувала його ради. Він сказав: «…відбиті від нашого села, вони (монголи) з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета!» До села надійшла поміч верховинських та загірних громад, а також прийшла Мирослава. Вона говорить: «Казав мені (Максим) …стати тобі за дочку, бо я, батьку,…сирота». Почувся крик: «Монголи!» Всі кинулися до хат – «хоронити» своє добро в ліси. Село зовсім опустіло. Передом їхав Бурунда, за ним – Тугар Вовк. З криком кинулись монголи на хати, але хати були пусті. Вони пішли до проходу в скелі. Але зверху на них посипалося каміння, калічачи та розбиваючи монголів. Мирослава говорить тухольцям: «Не бійтеся… Нехай собі стріляють… Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них. Самі вони заслонять вас від стріл, а обваливши передніх, ви обвалите й задніх…»
Бурунда кричав на Тугара Вовка, що той зрадник, завів їх у западню, і примушував його все-таки отворити дорогу. Монголи підпалюють Тухлю.
Вночі Тугар Вовк не спав, був зайнятий важкими думами, велів привести до себе Максима.
«Мов мертвий глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається…».
«Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні…» Тугар радив йому перейти на службу до монголів. Максим відповів: «Життя в неволі нічого не варте… краща смерть». Тугар сказав, що хоче обіцяти тухольцям Максима взамін за вільний прохід.
До намета ввійшла Мирослава, розповіла Максиму, що навчила тухольців робити машини, котрими будуть кидати каміння. Хлопець називає її спасителькою Тухольщини. Вона пропонує йому тікати за допомогою персня, але він відмовляється.
Наступного дня Тугар Вовк іде до тухольців і пропонує взамін Максима. Захар відповів: «…Не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі».
Монголи чекали нападу, але тухольці замурували потік. Тугар не знає, що робити. Максим пропонує допомогу: «Я знаю стежку з сеї кітловини.., про яку не знає ніхто крім батька»». Бурунда погодився, обіцяє, що коли той говорить правду і виведе їх звідти, то одерже свободу.
На рівнині вони побачили розлиту воду. Максим сказав, що це через дощі в горах, і лише він знав правду. Але незабаром вода залила прохід із долини. Бурунда звелів цілому війську зібратися докупи, хотіли нападати. Але на них летів град каміння. При найбільшій метавці Тугар побачив доньку. «Як рад би був він тепер стояти коло неї…». Монголи почали громадити на купу з дна каміння. Але вода доходила вже до пояса. Дехто скиглив, пищав, деякі вдиралися на голову іншим, тонучи разом з ними.
Всі ждали неминучої загибелі. Сила монголів була зламана. Всі загинули, крім однієї купки (Бурунда, Тугар, Максим і з ними сотня людей). Тухольська громада зібралася перед ними. Високо на скелі стояв Захар Беркут, не зводячи очей зі свого сина. Бурунда пропонує обміняти Максима на прохід і піднімає над його головою топір. Захар говорить: «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!» («Він наведе нову силу на наші гори…»). Посилає сам у відповідь камінь. Бурунда замахнувся топором, щоб розрубати Максиму голову, але блиснув меч Тугара і відтяв руку Бурунді. Втратили рівновагу, пішли під воду. «Мов мертва, стояла тухольська громада». Захар тремтів та ридав. Мирослава зомліла. Але Максим виринув із води. Кинувся до ніг батька. Захар упав у його обійми. Максим кинувся до Мирослави, гарячі сльози бризнули з її очей. Захар Беркут помирає, перед смертю благословляє дітей і говорить: «…Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю…» Не плакали за ним, бо за щасливим гріх плакати. Багато змінилося з того часу.
топчик