Герасим’ю́к Васи́ль Дми́трович (*18 серпня 1956, Караганда) — український поет, лауреат Шевченківської премії (2003).
Біографія
Народився в гуцульській родині, вивезеній у 40-і рр. до Караганди на «вічне поселення»; але наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівський район, Івано-Франківська область), де й минуло його дитинство.
Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета.
Закінчив філологічний факультет Київського університету (1978).
Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978—1992).
Від 1992 — ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України.
Від 1993 — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов”.
Поетична творчість
Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) поет ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав’язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними «спровокованих» власних фантазій.
1986 у Києві вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим’юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта…
Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим’юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас…
Збірка «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим’юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні і суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідності чи невідповідності світопочування та етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи — імітатора біблійної проповіді). Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.
Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, 1999). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., 2000).
Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим’юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002), відзначену Національною премією України ім. Т.Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.
Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися, на перший погляд, несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій поезії Герасим’юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднує і роз’єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне» — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне — найсокровеннішими) з’явами світового буття, символ незримої непроникності між зверненими одне до одного існуваннями. Тут на «повітря» скинено вину за екзистенціальну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємності й непосильність інтимного злучення в зворотньому моральному зв’язку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава», — це «перевертання» в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависті, а біблійного гріха братовбивства. У збірку «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й більше за раніші Герасим’юкові «повітря». Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початок 3-го тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й відповідальності за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала. А проте «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя. Лише поет робить «повітря» відчутним і зримим — екзистенцричною величиною.
Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим’юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії професійний, операційний аспект покликаності (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттю. Поета переслідують видіння із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров’ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але дух не зійшов». Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння. Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки. «Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чекання — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Герасим’юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в «Єзавелі» особливий градус насиченості реаліями гуцульський ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотворення поезії, набуває естетичного рангу.
В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, щоб хтось не той побачив і впізнав. Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Це остання фраза поки що останньої книжки поета: «Була така земля: Вибране» (К., 2003). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Герасим’юка. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Вибраного» — вірші 1973. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це — у священнодійстві ініціації — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду (взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії). Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність.
Ще з дитинства міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими (поганськими), а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим’юка.
Поетичні збірки
Смереки (1982)
Потоки» (1986)
Космацький узір (1989)
Діти трепети (1991)
Осінні пси Карпат(1999)
Серпень за старим стилем (2000)
Поет у повітрі (2002)
Була така земля (2003)
Папороть (2006)