Юрій Герасименко
День народження
Дощ… Він іде вже не день і не два, не зупиняючись ні на мить. То ж чи варто вже рахувати оті дні?
Знову вечір, — тобто ввімкнулося вечірнє освітлення, дещо тьмяніше, ніж звичайне. У цьому рожевуватому напівприсмерку стерео-портрет Регіни сприймається як беззаперечна реальність. Аж моторошно!
Тільки тепер Михайло починає розуміти, ким була для нього ця дівчина. Сама згадка про неї не дає ступити за останню грань. І куди б не зазирав, де б не тинявся, а прийшов сюди.
Скриньки металеві й дерев’яні, найрізноманітніші касети й глясери, відеотеки й мікроголи. На полицях тьмяним золотом світять шкіряні корінці старовинних фоліантів, шляхетно вилискують металопластом сучасні подарункові видання. Звичайно, здебільшого це — дублі, але серед них є кілька книг оригінальних, справді неоціненних.
У куточку на крихітному верстачку — мальовниче безладдя. “Слюсарно-електронний натюрморт”, як сказав би Валентій. Серед хаосу кольорових дротинок сумирно співіснують найточніші пристрої для регулювання мікрокристалічної апаратури, всілякі фрези, лещата, викрутки. Над верстачком — скрипка. Справжнісінька, стародавня, аж ніяк не дубль. їй — не скласти ціни. А поряд — колекція саморобних калейдоскопів.
Калейдоскопи були її пристрастю. Дивне поєднання: вона, як ніхто інший, могла розрахувати й побудувати молекулярно-кристалічну схему неймовірної складності — і водночас залюбки будувала калейдоскопи. Що може бути примітивніше? Тригранна призма з дзеркальними стінками та жменька кольорових скелець. Регіна могла годинами спостерігати, як міняються у нескінченній барвистій симфонії оті химерні візерунки, і цілком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека-далека, ніколи раніше не чувана музика.
Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. Навіть запахи: від розвішаних на стінах пучечків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.
Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лиснючий — іде з тією ж одноманітною настирливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються одна до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мініатюрні торпеди. На щастя, вони не торкаються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.
Тут теж буває “різна погода”: то влупить такий “дощ”, що його “стіну” не проб’є навіть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зорельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. “Благородний метал”, як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?
Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?
Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!
Свинцева злива триває третій місяць!
Як це почалося
Трансгалактичний лайнер “Земля-12” ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї системи.
Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, “день” той був достеменно схожий на довжелезний ряд попередніх “світанків”, “ночей” і “вечорів”, бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами корабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.
Михайло Гнатович Северин, оператор служби зв’язку, заступив на вахту о дванадцятій нуль–нуль. Прийняв кілька лазерограм від галактичних маяків,— усе гаразд по всій трасі,— знічев’я переглянув гравіграми за цілу добу. Лихо та й годі з оцим чергуванням! Кому воно потрібне, якщо про все дбає сам Дід, а йому ні пильності, ні швидкодії — не позичати!
Подзвонив до Валентія:
— Які новини, старий? Що там у твоїх садах-городах?
Ось у кого справді цікава й корисна робота! У нього щодня щось зацвітає чи достигає, щось проростає чудово, а щось — в’яне к невідомих причин. От і зараз він сповістив, що в центральній оранжереї достигли аж три кавуни, а “Мона Астрела”, на жаль, так і не розквітла.
— А ще що новенького? Оце й усе?
— Є ще. Тільки не скажу тобі. Секрет!
— Доповідай негайно! Бо прийду після вахти і витовчу тобі весь баштан!
— Через мій труп! — Валентій, як завжди, вдає з себе обуреного чи переляканого, проте цього разу і голос його якийсь не такий, і вираз обличчя на екранчику відео надто незвичний.
— Гаразд, розповім. Але з умовою: Сніжкові — ні слова!
У Валентія дивна звичка — всім давати прізвиська. Регіну Дотьє, оператора базової обчислювальної машини, він нарік Сніжком, саму машину — Дідом. Михайла Северина — Рахівником.
— Ой, Валентію, мені уривається терпець!
— Так от: через три місяці — твій день народження…
— Красненько дякую! А я й не знав!
— Ти, як завжди, уриваєш співбесідника!.. Сіль не в твоєму тезоіменитстві, а в тому, що Сніжок ще на Землі подбала про подарунок для тебе. Чи розумієш — ще тоді подумала про твій день народження! Вона хоче тобі подарувати… Я тільки вчора про це дізнався. Вона хоче подарувати… А втім, ні. Не скажу.
— Та я вже й так здогадуюсь. Якусь унікальну залізяку з середини двадцятого століття. Скажімо, гасовий ліхтар, а може, навіть парову праску? Чи не так?
Валько скрушно зітхнув:
— Навіщо ти весь час кепкуєш з Регіни? Невже ти не розумієш її? А втім, справді, не розумієш… Це — як пісня. А ти — “рахівник”, ти співати не годен. Не годен, не любиш, та ще й виправдання собі вигадав: залізні закони логіки…
— Не вигадав, а так є насправді. Мої боги — матерія і розум як вищий щабель її розвитку. Пісні — справа хороша. Та тільки науковцеві треба навчитися не співів, а, насамперед, логіки. Та вміння обчислювати, рахувати, як ти кажеш, І я це робити навчився. Ти навіть гадки не маєш, що математичне обгрунтування теорії “поля Мро” ми почали ще…
— Знаю! Знаю! — Валько не на жарт розпалився. — Все знаю. Якщо ти не здатний відповісти на почуття Регіни, то міг би хоч поважати її почуття.
— Які почуття, Валентію?! Що ти верзеш?!
— Ти що — сліпий і глухий? Всі бачать, що Регіна закохана в тебе до нестями! І давно!.. Закохана… Чи ти хоч розумієш значення цього слова? Рахівник нещасний… І чому ти такий товстошкірий?
Приголомшений Михайло тільки кліпав очима. Він не знав, що йому робити, що казати, — чи поглузувати з надто буйної Валентієвої уяви, чи розпитувати, звідки в нього таке переконання.
Його роздуми урвав тривожний сигнал гразерного поляроїда.
— Постривай, Валентію, хтось подає міжгалактичний “SOS”.
Михайлові мороз пішов поза шкірою. Благання про допомогу лунає в космосі дуже рідко. Навіть коли зореліт гине, це відбувається миттєво — блискавичний спалах у нескінченному мороці, та й усе. Але й надійність міжзоряних кораблів уже така велика, що подорожувати космосом зараз безпечніше, ніж аеромобілем. То що ж сталося?
Гразерні сигнали були надзвичайно слабкі,— і не через велику відстань до передавача, а, як виявилося пізніше, через його малу потужність; імпульси так спотворював “білий шум”, що тільки через добу, після зіставлення та аналізу багатократно повторюваної гравіграми потерпілих, Дід зумів розшифрувати її.